Повномасштабна війна росії проти України триває, українські жінки, матері й доньки продовжують чекати своїх рідних із фронту. Це чекання схоже на постійне життя у режимі «Хай тільки він подзвонить, нехай відпише, що живий».
Кожен день таких жінок наповнений тривогою та страхом за своїх коханих, і вони шукають, як боротися з цими станами невизначеності й фрустрації.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалось із психологинею Марією Стецюк, яка проводить групи підтримки для жінок, котрі чекають на своїх воїнів (групи засновані організацією Veteran Hub). А дівчата-учасниці, які щотижня відвідують онлайн-зустрічі в рамках групи підтримки, розповіли свої особисті історії про те, як потребували підтримки в складних обставинах очікування, переживання за рідну людину на фронті, про перші кроки на шляху до самопідтримки й віднайдення груп, на яких можна відчути атмосферу сестринства й розуміння їхнього досвіду.
Нещодавно у Veteran Hub стартували групи підтримки офлайн, зареєструватися на які можна тут.
Марія Стецюк, психологиня групи підтримки для жінок, які чекають воїнів
Онлайн-зустрічі груп підтримки відбуваються щотижня, це завжди фіксований день та час, а учасниць може бути не більше десяти, зазвичай це годинні чи півторагодинні сесії (залежить від кількості учасниць).
На зустрічах жінки обговорюють різні ситуації зі свого життя, робота проводиться відповідно до запитів, і неможливо передбачити, як саме буде відбуватися кожна наступна зустріч. Дівчата просто приходять зі своїми темами, з певними проблемами та емоціями, які хочеться обговорити, і хтось ніби «задає тон» кожної окремої зустрічі.
Я виступаю радше як фасилітаторка і як психологиня тоді, коли на це є запит, адже найбільша взаємодія відбувається безпосередньо між учасницями групи. Саме завдяки схожості досвідів різних жінок, котрі збираються разом, і працюють такі групи, адже жінки можуть добре розуміти одна одну й підтримувати. Буває, виникає запит до психолога, тоді я «підключаюсь», і ми конкретно розбираємо якісь теми, емоції, якісь питання, котрі з’явились у дівчат протягом тижня перед зустріччю.
Марія, дівчина військовослужбовця
Я відчувала, що щось може статися десь із листопада 2021-го. А з грудня-січня ми з чоловіком почали обговорювати можливі варіанти його мобілізації, він був у резерві, адже служив у 2017 році.
Глибоко в душі я розуміла, що він піде захищати країну, якщо росія розв’яже війну, і я навіть не намагатимусь його зупинити. Я дуже не хотіла думати про цей варіант розвитку подій, дивувалась: як може початися війна, якщо ми живемо в епоху цифрового інформаційного суспільства, це видавалось чимось неймовірним.
23 лютого я розглядала дві робочі вакансії та відмовилась від однієї зі словами: «Якщо почнеться війна, я морально “не стягну” працювати, адже мого чоловіка і, можливо, тата мобілізують».
У мого чоловіка 24 лютого день народження, ми розбудили його привітаннями о восьмій ранку, а потім дізналися про початок війни. Я була у стані заціпеніння, ніби завмерла, але почала збирати аптечку (тривожні валізи були підготовлені). Він теж почав збиратися. А зараз я собі думаю: «Куди ми збиралися?» Бо ж я не хотіла нікуди їхати з дому. І посеред цього процесу о дев’ятій годині чоловікові телефонують із військкомату і кажуть: «Мильно-брильне з собою, чекаємо на вас завтра».
Про необхідність розставатися з коханим у перший день війни
24 лютого я провела чоловіка на автобус, він поїхав у рідне містечко побачитися з батьками, а вранці подався до військкомату. Після того, днів п’ять чи сім, я не мала від чоловіка жодної звістки. Це був дуже сумбурний день, який досі згадую зі сльозами, не пам’ятаю, що зі мною було, мозок ніби стер ті події. До мене тоді ще приїхав тато, він довго не міг виїхати з території з-під Києва, що була під обстрілами, я дуже переживала і за чоловіка, і за батька, благала тата виїхати, хоча розуміла, що це теж небезпечно. Коли батько прибув до Львова, він лякався навіть звуку трамваїв.
У перші дні війни я пішла волонтерити, стала організаторкою медичної частини, була відповідальною за медикаменти (раніше мала схожий досвід). Я забувала їсти, тримала телефон майже постійно в руках, очікуючи на повідомлення від чоловіка.
Писала його мамі (ми обмінялися телефонами батьків, він дав номер мами, а я — тата, бо моя мама померла). Це був крок, котрий свідчив про серйозність подій, оскільки юридично наш шлюб не оформлений. Це мене теж дуже турбувало, і моментами я «зривалася», кажучи, що якщо щось станеться, мені навіть не зателефонують.
Десь через шість днів тиші я написала мамі чоловіка, запитала, чи чула вона щось про нього. Його мама відповіла, що, на жаль, чітких новин не було.
Про вплив стресу на фізичне й психічне здоров’я
На десятий день війни через стрес у мене стався крововилив в оці, я їхала до окуліста, навіть не знаючи, чи працюють лікарні, адже, окрім дому та волонтерського штабу, нікуди не виходила.
Очікуючи на ін’єкцію в лікарні, дізналась від колег-волонтерів, що військовий підрозділ із того місця, де теоретично міг бути мій чоловік, вирушив на схід країни. Тоді був один із небагатьох разів, коли я просто розревілася, адже зовсім нічого не знала, телефонувала чоловікові, а він не відповідав, і його мама не відповідала. Я навіть не знала, в якій саме він частині, чим буде займатися. А коли повернулася з операційної, тато сказав, що телефонував мій чоловік, і то не їхній підрозділ попрямував на схід, мене це трохи заспокоїло.
Потім ми домовилися з чоловіком, що він хоча б по мінімуму буде тримати мене в курсі, адже невідомість не тільки лякала, але й погано впливала на моє фізичне здоров’я (через сильні стреси може статись крововилив).
Пам’ятаю, коли чоловіка відпустили помитися і попратися, і ми вперше поговорили через відеозв’язок. До війни я не мала навіть досвіду розмов через відеокамеру, а тоді, розмовляючи з ним, бачила його, чула голос і просто «скринила» кадри, щоб запам’ятати кожен момент.
Про першу зустріч із коханим після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну
Після 24 лютого ми вперше побачилися 2 квітня. Я не знала, куди їду, боязко було вирушати у невідоме місце маршруткою, раптово могла початися тривога, то був величезний стрес, але я розуміла, що їду до нього, щоб побачитись хоча б один день і одну ніч. Пам’ятаю, що ми дуже багато торкалися одне одного, адже наша мова кохання — тактильний контакт, і після початку війни однією з найскладніших речей, які потрібно було витримувати, стала відсутність фізичних дотиків коханої людини.
Я не знала, як говорити з чоловіком, коли нас по суті розлучили, адже звикла, що ми живемо разом і дні можемо проводити нарізно, але вночі завжди спимо поряд. У день зустрічі хотілось максимально, наскільки це можливо, бути з ним. Мені важко пояснити це словами: ми не відпускали рук одне одного ні на хвилину, і мені страшенно не хотілося від нього їхати. І я ладна їхати будь-куди, аби лише почути його голос і побути поруч. У нас тоді був наче другий період закоханості, і почуття й сексуальне бажання були на пікові, так, ми і втомлювалися, і могли сваритися, але наші стосунки значно зміцнились.
Про ускладнення емоційного стану через розуміння, що війна може тривати роками
На зиму мені стало складніше опановувати негативні переживання, виникла депресія, я могла підтримати себе у цьому стані купівлею книжок, також шукала для чоловіка усілякі потрібні штуки. Потім мені довелось піти з волонтерства через одну неприємну ситуацію, тоді я нарешті почала працювати (у квітні 2022-го) за пропозицією, котру прийняла до війни. Хотілося чогось колишнього, нормального відчуття життя.
Тоді ж я повернулася до вживання антидепресантів і психотерапії, коли мала завершувати курс препаратів, лікар порадив продовжувати. До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я була у психотерапії приблизно чотири роки, з психіатринею я теж періодично консультувалась, оскільки потребувала корекції своїх депресивних станів.
Влітку 2022-го мені було відносно легко триматися, я сподівалася, що чоловік невдовзі демобілізується, на цьому якось «трималася», а восени він мені сказав, що цього не станеться, і моя віра в те, що він скоро буде поряд, трохи ослабла.
Чоловік сказав, що він повернеться тільки з перемогою. Я знала, що зненавиджу себе, якщо почну просити чоловіка якось демобілізуватися, і почала пристосовувати своє мислення до того, що війна може тривати рік, чотири, п’ять, десять, той переломний момент був для мене дуже важким. Бо я не уявляла, як витримувати стосунки на відстані, у постійному страху за найріднішу людину.
Про вплив блекаутів під час масованих обстрілів України й відкладання життя «на потім»
Через блекаути мій психоемоційний стан знову погіршився, я «закрилась» від людей, до того ж після початку війни припинила спілкування з найближчою подругою через те, що вона не змогла чи не хотіла приїхати до мене, коли я була в істериці й майже шоковому стані від переживань за коханого. Вона попросила зателефонувати їй, «коли я заспокоюсь».
Я забороняла собі «жити життя» від початку війни, ізолюючись від світу й не виходячи зі свого району через страх, відкладала все до повернення чоловіка: він повернеться, і ми підемо на виставку, у кав’ярню чи кудись поїдемо. Я запитувала себе: «А навіщо купувати сукню, якщо ракета впаде?» Та потім зрозуміла, що не хочу давати росії вкрасти у мене й ці дрібні радощі, я хотіла жити, хотіла, щоб мій чоловік повернувся до мене, як до відносно здорової в усіх сенсах людини, хотіла підтримувати економіку країни і свою психіку зокрема.
Відтоді я почала давати собі «послаблення», проте все ще не допускала близькості з іншими людьми. Найближча людина для мене — чоловік, і мені нереально якось заповнити порожнечу через його відсутність спілкуванням чи зближенням з іншими, та я б і не хотіла цього. Отож, багато факторів спричинили у мене черговий гострий депресивний епізод, а мої психотерапевтичні сеанси постійно скасовувались через блекаути. Я сказала про свій стан чоловікові, тоді його на день чи два відпустили додому, я була виснажена, щаслива, але важко переживала нашу зустріч і майже не могла «перемкнутися» на інший настрій, оскільки розуміла, що знову муситиму з ним розлучатися.
Після того я зрозуміла, що треба якось опановувати свій стан, — через рік повномасштабної війни я відчувала себе гірше, ніж на її початку, зустрічі з психологом майже не допомагали, сили втрачалися швидше, ніж я встигала їх відновлювати.
Про потребу допомогти собі й віднайдення груп підтримки для людей, які чекають рідних із війни
Групи підтримки для людей, які чекають на рідних та коханих із війни, побачила у жовтні 2022-го (це був проєкт від БФ «Право на захист»), я потребувала інформації, тож паралельно шукала різні психологічні подкасти на тему «Як триматися, коли чекаєш воїна», адже у моєму оточенні не було жодної людини, яка б мала подібний до мого досвід.
Мені бракувало підтримки таких людей, котрі могли б дійсно мене зрозуміти. Отож, завдяки такій групі, я могла «триматися на плаву». Пройшовши одну групу підтримки, я відчувала, що матиму ще потребу відвідувати подібний формат підтримувальних психологічних зустрічей.
Наприкінці січня вирішувалося питання переведення чоловіка в гарячішу точку, хоча він нічого не міг сказати точно, я знову відчувала сильний страх за нього, ми почали ще рідше спілкуватися через його високу завантаженість і втому. Я чула, наскільки він втомлений, і просила його витратити хвилини наших розмов на відпочинок, у нього бракувало часу на сон.
Жінки, які чекають коханих із фронту, так само, як я, живуть у постійній невизначеності й невідомості. Я розумію, що не можу будувати жодних планів, зустріч із моїм чоловіком для мене завжди в пріоритеті, де б я не була, що б не робила, куди б не була записана: якщо він зателефонує, я скасую все і поїду його побачити.
Частково через цю причину я пішла з роботи у безтермінову відпустку, бо не змогла повноцінно працювати, перебуваючи у постійному переживанні за свого коханого. Зараз я досі не уявляю, чи зможу надалі працювати.
Про «відчуття себе» у групі підтримки для жінок, які чекають коханих із війни
Я часто переступала через свої потреби й бажання, відчувала втому і тому знову почала шукати, де отримати ресурс і підтримку.
В лютому 2023-го мене вчергове «накрило» істерикою через те, що ми досі не взяли шлюб, я знову не могла бути на «золотій середині» — і себе підтримувати, і дбати про потреби чоловіка, «віддаватися» стосункам, і якось розвивати їх, коли я тут, а він там. Я теж хочу весілля, гарного святкування, але не знаю, коли буде перемога України у війні, що розв’язала росія, я не хочу чекати умовно 10 років, я маю право цього хотіти.
Тоді ж натрапила на інформацію про онлайнову групу підтримки для жінок, які чекають коханих із війни від Veteran Hub. Я знала, що це не психотерапевтична група в її класичному розумінні та що дівчата-учасниці збираються разом задля підтримки одна одної. Приєдналася до вже майже сформованої групи, спершу обдумувала, чи підходить мені формат, чи ні, але все ж вирішила продовжувати, і зараз періодично долучаюсь до дівчат на сесіях. Я прийшла на групу, щоб почути: «Я — теж», це просто розмови жінок із дуже подібними емоціями й почуттями, на цих зустрічах можна відчути себе ніби у колі подруг, можна говорити про все, навіть про те, як хтось планує піти й зробити манікюр. А для мене іноді навіть здати аналіз крові може вже бути піклуванням про себе.
На одній із зустрічей психотерапевтка Марія запитала, як у дівчат день, я натомість запитала, як минув тиждень у Марії, що здивувало її, а мені хотілося теж якось її підтримати як жінку. Це про те, що атмосфера у групі сприяє вільному спілкуванню. Учасниці нашої групи надихають, адже вони справляються з різними складними ситуаціями самостійно, а ще дуже цінно мати отаке «дружнє плече», коли жінки з групи навіть можуть поділитися інформацією, як заповнювати якісь складні документи для чоловіків-військових, чи порадити, де знайти хорошу аптечку.
Про нові інсайти
Я навчилася після 24 лютого нікого і нічого не порівнювати. Тому що, наприклад, можна навіть порівняти, що чийсь чоловік служить десь на умовно безпечнішій території, а хтось має можливість частіше виходити на зв’язок, тоді як інші військові можуть розмовляти з коханими тільки раз на місяць. Я насправді вчилась не порівнювати це і розуміти, що всім людям, котрі переживають за своїх близьких на війні, важко, у всіх війна щось забрала, вкрала, з кимось розлучила.
Група підтримки для жінок, які чекають коханих із війни, і психотерапія допомагають мені бути більше «всередині себе»», аналізувати свої думки й розуміти, на що я можу вплинути, а на що — ні.
Звісно, я маю можливість додатково «пропрацьовувати себе» зі своєю психотерапевткою очно, і для мене цей живий контакт дуже важливий. А ще можна «не вивалювати» всі проблеми на чоловіка, але і не тримати все в собі, я сприймаю це як піклування про себе. Адже чоловікові потрібно буде повертатися до мене, до нашого дому, і важливо, щоб цей дім був, щоб чоловік знав, що його чекають. Мене «тримають» наші спільні плани й любов до нього. А ще підтримка в психотерапії, зокрема й антидепресанти.
Зараз є багато програм із кількома першими безплатними консультаціями, дуже класно спробувати сходити на групу підтримки для жінок, які чекають воїнів, і підтримати себе, розпочавши індивідуальну психотерапію.
Вікторія, дружина військовослужбовця
Мій чоловік пішов захищати країну з перших днів повномасштабного вторгнення. Я його підтримала, але зараз розумію, що ще не усвідомлювала того, що чекає на нього. Не знаю, чи знайшла б у собі сили знову його підтримати, якби війна розпочалась сьогодні, і я вже знала, що це таке, проте, найімовірніше, я б все одно була поряд і прийняла його рішення. Мій чоловік не служив, не був військовим, ніколи навіть зброю в руках не тримав, і я дуже пишаюсь тим, що він пішов захищати країну. Але насправді я не усвідомлювала, що на мене чекає, що чекає на наші стосунки, переживати цей досвід виявилось дуже важко, я зрозуміла, що він може загинути, лише через кілька місяців його служби.
Спочатку я працювала з психологом і якось опановувала свій стан, адже знала, що чоловік поки служив умовно «на місці», на заході Україні. Тож спершу це було окей, я розуміла, що він не зможе щодня виходити на зв’язок. У звичайному житті іноді ми теж були настільки зайняті, що не завжди вдавалось говорити телефоном. Але коли чоловік вирушив на передову, я відчувала справжній жах, щодня переживаючи за його життя, я хочу, щоб жодна людина ніколи не переживала подібного.
Про способи самодопомоги й спроби опанувати свій стан
Спершу я намагалась себе заспокоювати спортом, занурившись із головою у фізичні навантаження, мене це рятувало, я відчувала якесь покращення. Я студентка медичного факультету, навчаючись, була дуже зайнята, але коли настали літні канікули, у мене з’явився вільний час, і це знову вплинуло на мій стан. Я могла думати тільки про чоловіка, виходила вночі й дивилася на зоряне небо, уявляючи, що він цієї миті теж дивитися на зорі, і так із ним спілкувалась. Також були моменти, коли спілкувалась із чоловіком, уявляючи, що він стоїть поруч. Тоді я вже не відвідувала психологічні сесії, але намагалась вирівняти свій стан, занурившись у малювання. Я настільки потребувала зберегти свою психіку від перманентних важких переживань, що казала собі: «Він поруч, він зараз прийде, він просто кудись пішов». Звичайно, такі способи самозаспокоєння діяли не довго.
Про погіршення стану через отримання новин про контузію чоловіка
Коли чоловік отримав поранення (контузію), мій психологічний стан значно погіршився, мене просто «накрило». На жаль, я не мала змоги тоді працювати зі своєю психологинею через її зайнятість і не могла шукати й «відкриватися» іншій спеціалістці, тому знову мусила сама якось справлятися зі своїми емоціями.
Я думала, що війна завершиться нашою перемогою або мій чоловік повернеться додому через своє поранення, адже він мав уже другу контузію. Ще я розуміла, що мені потрібно буде вчитися жити й підтримувати кохану людину в її вразливості, адже дві контузії — це вже серйозний вплив на здоров’я.
Психологія завжди приваблювала мене, тоді я поринула з головою у самостійне її вивчення, особливо мене цікавив посттравматичний синдром. Тоді ж потрапила на безоплатний курс із вивчення подібних явищ, там, зокрема, я дізналась про лінію довіри від Veteran Hub (безплатна психологічна підтримка).
Мій психологічний стан продовжував бути на «тій самій позначці», було дуже погано через те, що чоловік довго не виходив на зв’язок, а в ті рідкісні моменти, коли вдавалось поговорити, я чула в його словах, як він прощається зі мною, тоді я відчувала, як моє нутро ніби розривається зсередини. Я перебувала у постійному напруженні, розуміючи, що можу «згоріти».
Я наважилася зателефонувати на гарячу лінію Veteran Hub, і мені вдалось двічі поговорити з психологом. Мене запитали, чи проходжу я групову терапію, відповіла, що взагалі ніколи не чула про такий спосіб психологічної роботи, тоді адміністраторка поділилась зі мною інформацією про онлайнові групи підтримки для жінок, які чекають на воїнів. Так я потрапила на групову терапію в кінці січня 2023 року, і це стало для мене справжнім відкриттям.
Про формат роботи онлайнових груп підтримки для жінок, які чекають рідних із фронту
В нас є дівчата, які чекають своїх чоловіків від першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну, тобто в них вже є досвід переживання усіх тих емоцій і тривожних станів, які супроводжують жінку, коли вона постійно переживає за життя близької людини.
У нас є кураторка Марія, яка створила цей проєкт і також чекає на воїна, тому точно знає, як це. Марія допомагає іншим у проживанні їхніх емоцій. А дівчата дуже підтримують одна одну, я ніколи не думала, що існують люди, з якими можна настільки швидко порозумітися. Хтось розповідає свою історію, наприклад, про те, що чоловік вийшов на зв’язок, а я переживаю це разом із тією людиною, яка ділиться. Я ніколи не знала, що можна так радіти за дівчину, коли до неї приїжджає чоловік із фронту!
Пам’ятаю, як на першій зустрічі мені було дуже складно, у мене майже сталася істерика опісля, адже я завжди «приміряю» чиюсь проблему на себе, згадуючи, як було мені. Іноді це буває важко — проживати не лише власні емоції, не розуміючи, чи вони твої, чи вже чужі, проте в цьому і є терапевтичний ефект таких зустрічей.
Прийшовши в групу, я розуміла, що дівчата вже знають про труднощі одна одної, і тут я — зі своїми проблемами, але зараз мені вдалося відкритися й довіритися групі. Я була трохи шокована тим, що незнайомі жінки можуть бути настільки близькими, адже я та дві інші учасниці долучилися пізніше. Зараз група «закрилася», тобто нові учасниці не приєднуються, наше «коло» тепер сформоване.
Ми з дівчатами показуємо й виливаємо свої емоції, це може бути і злість, і навіть іноді використання нецензурної лексики, що теж дуже допомагає. Після цього стає настільки легко, я щоразу з нетерпінням чекаю на п’ятницю, адже знаю, що зможу розповісти, як минув мій тиждень, день, й отримати підтримку.
Про важливість розуміння, що досвіди різних людей надзвичайно відрізняються
Переживання жінок, які чекають, теж дуже різні, надзвичайно оригінальні, іноді їх важко зрозуміти.
Серед моїх знайомих є одна людина, яка чекає на воїна, її чоловік — професійний військовий, котрий пройшов не одну війну, і ця жінка вже дуже «загартована», з розвиненим «внутрішнім стрижнем», вона також мене підтримує зі словами: «Так, нам важко, але нічого, ми витягнемо».
Так, ми дійсно можемо мати дуже відмінний досвід і бути на різному етапі прийняття війни чи того, що з твоєю близькою людиною будь-якої миті може щось статися. Важливо просто розуміти людину в її переживанні чи горі й ні на йоту не порівнювати чи «применшувати» важкість психоемоційного стану, бо він у кожного свій.
Рекомендації, як покращити свій стан, дає не тільки наша психологиня Марія, усі дівчата діляться тим, що знають, ми починаємо «склеюватися», і кожна допомагає. Виникає природне бажання допомогти цим дівчатам.
Марія відстежує стан дівчат, наприклад, коли хтось із нас плаче, вона приділяє більше уваги, й усі дівчата теж. І ніколи не виникає жодної образи, що комусь дісталось більше цієї уваги, тому що ти розумієш, що дівчину зараз просто «криє», і їй необхідний цей простір для вираження. І в кожної з нас були такі критичні стани, і ми їх проживали.
Буває і таке, що хтось ненароком може щось не те сказати, тоді Марія теж підключається і м’яко це корегує, насправді куруючи увесь процес. Якщо одна з учасниць групи мимоволі образила іншу, Марія теж звертає на це увагу й після обговорення питання дізнається, чи все добре у тієї людини, яка відчула емоції образи.
Коли мене «підтримують» цивільні люди, кажучи: «Та все буде добре», я вже можу щиро подивуватися з їхніх слів та некоректності, адже я особисто навіть би боялася щось говорити людині, котра живе з усвідомленням, що її близьких на фронті щосекунди може вбити русня. На жаль, зараз я перебуваю в суспільстві, де мене не розуміють. А розуміння відчуваю тільки на групі підтримки і на гарячих лініях.
Як проводиться робота у групі підтримки
Якщо ти не хочеш говорити, можеш просто послухати інших. Іноді дівчата казали, що вони не будуть розповідати щось про себе, хоча було видно, що їм важко. Можна мовчати, але тобі все одно приділять увагу і запитають, чи можуть чимось допомогти, якщо людина відповість, що нічим, її дадуть спокій і не нагнітатимуть.
Говорити можна на будь-які теми, тут обмежень немає. Так, у дівчат можуть бути різні погляди, але вони мають на них право, і якщо ти не згодна з тією чи іншою думкою, теж можеш про це сказати і залишитися «при своїй думці». Одна з наших учасниць має маленьку дитину і під час зустрічей навіть купає її, слухаючи нас, і всім це ок, всі ставляться з розумінням.
А ще якось ми обговорювали ймовірні причини, чому чоловіка можуть відпустити побути вдома, зокрема називали і поранення. Зі сторони може звучати «дико», коли ти думаєш про те, що твій чоловік буде поранений, і він перебуватиме якийсь час вдома, на реабілітації. А з іншого боку, ти розумієш, що настільки хочеш побути поряд із коханою людиною, що психіка шукає будь-які варіанти й причини повернення воїна додому, у безпеку.
А ще дівчата завжди порадять, як пройти «дев’ять кіл пекла» в юридичній площині, щоб отримати якісь довідки для військових тощо, у цьому деякі з них справжні експертки.
Про правила групи підтримки
З правил сетингу: вмикати камеру за змоги, попереджати, якщо не зможеш відвідати зустріч. Ми завжди радіємо, якщо дівчина не приєдналася, бо додому приїхав коханий! Ще кожного п’ятничного ранку робимо переклик, хто буде. У нас вітається спілкування поза групою (я спілкуюсь з однією учасницею), також писала Марії індивідуально, щоб отримати допомогу. У нас прикольний спільний чат, куди ми можемо «кидати» якість підтримувальні наліпки чи пісні.
А ще у нас є дівчина-тренерка з плавання, і вона організовує для нас у неділю заняття зі стретчингу, ми з радістю відвідуємо їх онлайн. Ми так потоваришували з дівчатами, що після завершення війни мріємо зустрітися й поспілкуватися наживо.
Про зміни у психологічному стані, котрі відбулись від початку відвідування групи підтримки
Група дає не лише простір для виливання емоцій в оточенні людей, які тебе розуміють і чують.
Я щаслива, що віднайшла це оточення, адже дуже важко справлятися самій із тим, з чим нас ніхто не вчив давати раду. Група дуже перемикає зі щоденної рутини, ти «відгороджуєшся» від світу, де тебе не розуміють, і на кілька годин поринаєш в атмосферу прийняття.
Я не можу сказати, що навчилася спілкуватися з іншими людьми, проте навчилась відстоювати свої кордони, котрі раніше були стерті. Наприклад, у студентській групі я попросила, щоб у моїй присутності не порушували певні теми і попереджали мене про наміри обговорити їх, щоб я могла відійти вбік і не брати участь у розмові.
Я також зуміла відокремлюватися від дещо токсичних розмов із рідними, коли ти мусиш вислухати їхні переживання, виступаючи якоюсь «діжкою», і водночас нічого не говорити про свої проблеми.
З деякими людьми я припинила спілкуватися, адже зрозуміла, що мені не вистачає ресурсу на себе і свого чоловіка.
Виявилось, що серед моїх знайомих є повністю «відбиті» в питанні толерантності люди, які казали: «Не хвилюйся, знайдеш собі ще чоловіка, ти ж молода». Я усвідомила, що іншим людям насправді байдуже до мого стану, допоки вони не відчують чогось подібного. Я це прийняла. А від людей, котрі пережили схоже, ти краще сприймаєш навіть критику, бо ви на одному боці.
Зараз мені трохи легше й через те, що мій чоловік перебуває на умовно безпечнішій території, але скоро він повернеться на «нуль», і я передчуваю чергове погіршення мого стану, яке б не хотіла знову переживати.
Я хочу, щоб такі групи для людей, які чекають на близьких, були більш доступними, про це потрібно говорити, це треба рекламувати, адже багато жінок перебувають у тому ж стані, не знаючи про можливість отримання такої потужної підтримки.
Про копінг-стратегії, які можна використати для самодопомоги
Найперше — класно знайти хобі й розвиватися, адже життя триває і під час війни. Краще, коли жінка наповнюється чимось хорошим і може поділитися цим із коханим воїном. Військовому легше знати, що дружина чимось займається, піклується про себе, продовжує жити, і тоді для нього теж є стимул.
Я обожнюю приймати душ із музикою, це можуть бути пісні, що викликають якісь приємні спогади. Перед сном я вмикаю собі шум моря, і кожна може знайти той звук, котрий підходить тільки їй.
А ще я надрукувала фотографії чоловіка і сплю з ними й іграшками, які він мені подарував.
Дозвольте собі злитися на інших й ізолюватися від тих, з ким не хочете спілкуватися, навіть якщо це кровно рідні люди. Варто піклуватися про сон, своє харчування, відвідувати лікаря за потреби і ніколи не «забивати на себе» під час стресу.
Навчіться жити і насолоджуватися зараз, відчувайте поцілунки сонця на обличчі, відчувайте вітер. І дякуйте своєму чоловікові за те, що він стоїть на передовій заради того, щоб ви могли відчувати це сонце і дихати цим повітрям на повні груди.
Психіка пристосовується до всього, і це нормально. Для мене зараз нормально, що я одна, і можу бути наодинці з собою, зі своїми думками, адже коли ти одна, то навчаєшся самозаспокоєння. Цей досвід вимушеної сепарації від чоловіка теж може дуже багато дати, прислухайтесь до себе. Будь ласка, звертайтеся на гарячі лінії підтримки, якщо маєте потребу висловитися, шукайте кваліфіковану допомогу.
Як підтримати того, хто чекає на близьку людину з війни
Марія Стецюк, психологиня групи підтримки для жінок, які чекають на воїнів
З досвіду ведення груп підтримки знаю про виникнення умовної прірви непорозуміння між тими, хто чекає на рідних із війни, та людьми, рідні яких не мали досвіду перебування на війні.
Щоб підтримати будь-кого, хто перебуває у постійному стресі від переживання за воїна, не слід казати: «Я б ніколи так не зробив/ла», «Як ти могла/міг його/її відпустити на війну?» чи, що гірше, — «На вірну смерть». Пам’ятайте, що інша людина — не ви. Здорові стосунки партнерів — це про свободу в ухваленні рішень і особистий вибір кожного, який потрібно поважати. Саме це і роблять близькі військових: приймають рішення свого партнера піти захищати країну.
Не варто говорити, що розумієте людей, котрі чекають, якщо ви не чекали нікого з війни. У розмові краще запитувати: «Як я можу підтримати тебе сьогодні», «Що я можу зараз для тебе зробити»?
Будь ласка, не радьте, що б ви зробили на місці іншої людини, бо кожен із нас на своєму місці, зі своїм унікальним досвідом і способами опановувати й проживати. Виняток: якщо у вас попросили поради, говоріть про свої почуття і своє ставлення до ситуації.
Не слід запитувати, чи виходив на зв’язок той/та, на кого чекають. Можливо, людина давно не переписувалась чи не зідзвонювалась із воїном і переживає, а ваші запитання додадуть тривоги. Краще запропонувати якусь активність разом, щоб розвіятися.
Буває, знайомі тих, хто чекає, можуть віддалятися, не знаючи, як спілкуватися, особливо, якщо їхня родина разом. Варто продовжувати спілкування, святкувати разом свята чи робити щось спільно, як і раніше. У разі, якщо людина, яка чекає, не матиме на це ресурсу, вона скаже.
Запропонуйте допомогу, якщо маєте можливість допомогти. Коли хтось із родини йде у військо, та/той, хто залишається, стикається з додатковими обов’язками і навантаженням. Тому розуміння, що можна на когось розраховувати у цей час, суттєво полегшить її/його психологічний стан.
Ще один момент, з яким стикаються близькі військових, — розмови про те, що воїни отримують високі зарплати, ніби це компенсує їхнє перебування на фронті й не слід перейматися. Повірте, ці гроші ніколи не компенсують близьким військових втрачених нервів через переживання кожного дня за кохану людини, знаючи, що її може не стати.
Військовослужбовці часто самі купують форму й спорядження, ремонтують свої авто чи закривають інші потреби самостійно. Тому в більшості випадків зарплата військових майже не доходить до родини, бо ціна безпеки в пріоритеті.
У присутності близьких військових не варто говорити про те, як добре, що «когось не мобілізували» або «хтось не народжувався для війни», «хтось не може вбивати», «у нього діти, йому не можна на війну». Ніхто не народжувався для війни чи для того, щоб убивати.
У тих, хто на фронті, також є діти (часом навіть троє і більше), що дозволяє їм не йти до війська. Ці діти також не мають рости без батька чи матері. Але хтось мусить робити так, аби країна існувала, а в ній росли діти. І якщо це не ви або ваш партнер з якихось причин, просто подякуйте подумки, а краще особисто тим, хто це робить.
Відомо, що зараз є багато способів ухилитися від служби і навіть виїхати за кордон. Обговорювати їх із тими, хто чекає, не варто. Якщо так сталося, що ви виїхали або просто не знайшли сил повернутися з подорожі, в якій були на момент повномасштабного вторгнення росії в Україну, не слід якось виправдовуватися, просто скажіть про свої почуття.
Запитайте, як ви можете підтримати того, хто воює, можливо, допомогти з пошуком спорядження або інших речей, які наразі в Україні недоступні, а у вашій країні перебування можуть бути в наявності.
Не оцінюйте і не розповідайте, що має відчувати та/той, хто чекає, а ще не знецінюйте почуття та емоції. Не варто підбадьорювати словами «зберися», «не плач, ти сильна/ний», «все буде добре», «тримайся». Нехай людина плаче, нехай не тримається, бо не можна бути сильним завжди, емоції потрібно кудись випускати і проживати, бо лише так можливо рухатися далі.
Якщо відчуваєте, що все ж віддалилися з тими, хто чекає, будь ласка, не змушуйте спілкуватися. Може бути, що зараз для них ближчі ті люди, які проживають аналогічний досвід, просто будьте поруч, якщо для вас важливо залишатися в стосунках із людиною.
