«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У третьому епізоді Оксана та Ксенія говорять із очільницею ГО «Дівчата» Юлією Спориш про стигму навколо сексуального і репродуктивного жіночого здоров’я в Україні та про необхідність впровадження сексуальної освіти у школах.
Також Юлія Спориш поділилася історією створення ГО «Дівчата» та досвідом співпраці з навчальними закладами.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Оксана: Юліє, розкажіть, з чого починалася ваша робота у громадському секторі?
Юлія: Моя робота у громадському секторі почалася з пологового будинку. У 2016 році народився мій син, і я тоді лежала в реанімації. Разом зі мною лежала дуже молода жінка, яка постійно плакала. Вона не могла зрозуміти, що з нею відбувається і як вона опинилася в пологовому. І чому в неї все так погано, а в мене все так добре, хоча ми обидві в реанімації. Згодом мене перевели у звичайне відділення, і там я побачила дівчат-підлітків, які після абортів, після зґвалтувань тощо. Тоді я запитала свою лікарку: «Чого так багато дівчат страждають? Чого це взагалі існує?» А вона мені каже: «Бо ніхто з ними про це не говорить». Я кажу: «Я ж буду в декреті, зробімо лекцію!» Вона погодилась — так 2016 року народилась ГО «Дівчата». Але тоді ми називалися ще російською «Лекции для девочек».
Пізніше зрозуміли, що формат індивідуальних лекцій у хабах не працює зовсім, оскільки немає охоплення, немає того результату, який потрібен. Тому 2019 року я вирішила структурувати цю діяльність.
Зареєструвала громадську організацію, основною метою якої була сексуальна просвіта, максимально широка і доступна за охопленням. На другому місці було мотивувати дівчат здобувати освіту, фах.
Неважливо, це університет чи училище, коледж чи курси. Але вчитися, щоб мати можливість заробляти свої гроші. Вся ГО «Дівчата» побудована на: не завагітніти в 16, мати фах і власні гроші.
Ксенія: Розкажіть, якою ви бачите ситуацію з сексуальною освітою, просвітою в Україні? Які додаткові проблеми з’явилися через війну і як їх бороти?
Юлія: У наших школах немає комплексної сексуальної освіти. І ми адвокатуємо її впровадження в Україні. ГО «Дівчата» — єдина в Україні, яка отримала гриф Міністерства освіти і науки на свої лекції з секс-просвіти. Ми маємо право читати такі лекції в школах у позашкільний час. І ми це робимо — торік провели близько двох тисяч уроків у школах по всій Україні для дітей віком від 13 до 18 років, хлопчиків і дівчаток.
Запит на такі уроки настільки величезний, що, одразу як наш тьютор виходить із кабінету, нам в інстаграмі пишуть: «А коли ви до нас ще прийдете?» Діти після цих лекцій мають до нас довіру, вони пишуть нам свої запитання, які вони не можуть поставити ні батькам, ні своєму найближчому оточенню. І часто ми працюємо як реферальний механізм для підлітків. Умовно, дівчинка з Полтави просить знайти дитячого гінеколога. І ми підшуковуємо контакти найближчої до неї гінекології, куди вона може звернутися.
Зараз із ЮНІСЕФ ми починаємо проєкт із розробки саме контенту програми комплексної сексуальної освіти. Далі спільно з ЮНІСЕФ та МОН будемо її впроваджувати в школи, будемо розписувати програму тощо. Але ми паралельно так само читатимемо всі свої лекції. В нас є підтримка від міжнародних партнерів, в нас багато на це є ресурсу. І школи зараз, які повертаються до більш-менш нормального функціонування, телефонують нам і запрошують. І ми їздимо по всій країні та читаємо такі уроки. Це дуже важливо, тому що на цих уроках, окрім бази, працюємо зі стигмою фізіології. Ми кажемо, що вагіна — це вагіна, пеніс — це пеніс, аніяке не «печивко». Що правило трусиків навіть для наймолодших — це окей і актуально.
Ксенія: Можете, будь ласка, зупинитися на кейсі про «печивко»? І розкажіть, чому критично важливо називати статеві органи своїми словами від самого народження дитини?
Юлія: Всі професіонали дуже добре знають цей кейс — коли вітчим ґвалтував дівчинку з п’яти років, називаючи вагіну «печивком», а про дії сексуального характеру казав, що він іде їсти її «печивко». Дівчинка намагалась комусь про це розказати в садочку, потім у школі, ніхто її не розумів. Допоки ця дитина не потрапила до спеціаліста, який запитав, що це означає.
Тому важливо говорити з народження, в садочку, називати пеніс, член, вагіну, вульву своїми словами. Бо тоді немає можливості приховати. Важливо, щоб діти знали, що ніхто, крім батьків або лікаря в присутності батьків, не має права до них лізти в труси. Якщо це дівчинка, то і до грудей торкатися. І взагалі змушувати роздягатися, оголюватись тощо. Це важливо саме для того, щоб зменшити кількість цих кейсів і таємниць, якими оповите сексуальне життя.
В дітей немає суперінтересу до сексу, як вигадують дорослі. Вони думають, що, якщо ми розкажемо дітям про мастурбацію або як правильно використовувати презервативи, завтра вони побіжать це перевіряти. Батьки все ніяк не зрозуміють відмінність між «маю інформацію» і «користуюсь інформацією». Це небо і земля. І що більше наші діти обізнані, то краще ми їх убезпечуємо від насильства, яке українське суспільство дуже сильно толерує, як ми знаємо.
Я дуже чітко пам’ятаю ті часи, коли їздила громадським транспортом, і це фактично щодня до тебе хтось залицяється. І тебе намагаються притиснути десь до дверей. ГО «Дівчата» розказує дівчатам, що в такій ситуації кричати, дати по обличчю, дати в пах, привертати увагу — це окей! Це навпаки добре, а не реакція завмирання, яка є в багатьох дівчат, і сором. Не ти винна, не ти порушуєш кордони, порушують твої кордони. І кричати, битися, захищати себе — це окей, і це потрібно робити.
Оксана: ГО «Дівчата» зробила дуже класне дослідження «Жінки та стигма» про сексуальне виховання, про те, як українські дівчата бачать статеве виховання, розвиток кар’єри, сім’ї та успіху. З цього дослідження видно, що табуйованість несуть дорослі. Взагалі в Україні до сексуального виховання підходять зі сторони страху і залякувань. Як нам вийти з цієї стигми? Можливо, працювати з дорослими, вчителями? І чи можна якось говорити про секс загалом без залякування дітей?
Юлія: Вчительки, дорослі, на кого батьки перекладають відповідальність за сексуальну просвіту, — передусім люди, а потім уже професіонали. І в них є свої особисті упередження стосовно багатьох тем. Вони самі стигматизовані. Вони часто самі є травмованими, бо мали негативний досвід у своєму житті. Їх виховували їхні мами за певним принципом, де головним було вижити. Це було наше колективне радянське суспільство, воно було небезпечне. Тобі загрожували з усіх сторін. І ці вчительки виховані в ті часи, вони не можуть просто взяти і змінитися.
Але я хочу стати на їхній захист, багато з них хочуть, щоби проводилися такі уроки. Вони самі нас шукають. Якась сільська вчителька або сільський завуч каже: «Я знаю, це дуже важливо, приїдьте! Я не можу про це говорити з дітьми, але треба хтось, хто з ними поговорить». Вчителі готові до того, щоб зовнішні експерти приходили в школу, закривали цей блок.
По-перше, це збереження конфіденційності. Бо в маленьких містечках і селах вчителі та первинна медична допомога знають усе про всіх. Там конфіденційності, на жаль, немає. Тому ми є третьою стороною, якій діти можуть довірити те, що вони не можуть довірити своєму колу в цьому селищі. І далі ми вже можемо працювати з цими дітьми, конфіденційно надавати їм допомогу, перенаправляти. Конфіденційно працювати з батьками. Бо ми ж все одно не можемо працювати з дітьми, не маючи згоди від батьків.
Коли ми працюємо з темою сексуального насильства, зокрема пов’язаною з конфліктами, і всі кажуть: «У прокуратури є всього лиш 165 кейсів», вони просто не усвідомлюють, скільки жінок насправді піддавалися різним формам сексуального насильства. Часто вони самі не усвідомлюють, що є жертвами або вцілілими від цього насильства. І наше завдання — через медійні кампанії, через просвітництво, через інтерв’ю розказати, що таке гендерно зумовлене насильство. І про безплатну й анонімну допомогу, яку мають право отримати ті, хто з ним стикнувся.
Ми — третій сектор — дуже багато можемо. Часто просто через те, що немає медійного охоплення, люди не знають, що ми існуємо, або думають, що це дуже дорого. Тому я дуже вірю в медіа та у психоедукацію.
Наш проєкт «Здоров’я без сорому» показав, що хлопці дуже цікавляться темою менструації. Вони про це нічого не знають — хлопці в 12 років думають, що дівчата помирають, стікають кров’ю, і все. Вони лякаються. На лекції про менструальну гігієну діти 12–13 років запитали, чи можна використовувати одноразовий целофановий пакет замість презерватива. Це їх цікавить. І це все про секс-просвіту. І це нам сигналізує, що ми не можемо цю тему більше ігнорувати. В нас суспільство вже готове. Війна — не війна, а суспільство все одно живе, підлітки дорослішають, гормони є.
У дітей зараз дуже сильний емоційний стрес, тому що вони не мають персонального контакту. Вони не можуть вільно пересуватися вулицями, вони постійно в онлайні, їм потрібен офлайн. Підлітки дуже гарно ходять на всі наші заходи, бо вони потребують одне одного, вони встановлюють нові соціальні зв’язки. Діти ВПО інтегруються з місцевими тощо. Цього не уникнути. Ми не зупинимо це. Ніщо не може зупинити дорослішання. І ми все одно маємо бути з ними поряд.
У нас є методички, написані буклети. Є чудовий буклет, виданий з International Medical Corps. Він охоплює фактично всю базову інформацію про наші лекції: як функціонують жіночі гормони, що таке менструація, скільки разів на день треба міняти прокладки, які є види контрацепції, чому підліткам рекомендована подвійна контрацепція — гормональна і бар’єрна.
Оксана: На які результати через п’ять років особисто будете звертати увагу? Що повинно стати кращим за п’ять років?
Юлія: Ми хочемо, щоб усі наші зусилля призвели до зменшення стигми навколо сексуального і репродуктивного здоров’я. Щоб показник мам із явно вираженою стигмою зменшувався. Щоб більше дівчат говорили про свої кар’єрні орієнтації, кар’єрні очікування і були більш відкриті до цього.
Усе це сукупно має нам дати зменшення кількості підліткових абортів. Наша велика мета — взагалі звести підліткові аборти до мінімуму. Адже всі ми знаємо, що підліткових абортів дуже багато в Україні. Й українські підлітки використовують дуже багато екстреної контрацепції. І ми хочемо через п’ять років побачити, що кількість дівчат, які стигматизують ці питання, зменшилась, а освіченість стосовно цього зросла. І що в нас збільшилась кількість дівчат, які планують поєднувати материнство і професійну реалізацію. Які будуть балансувати або хотіти балансувати між цим або свідомо обирати щось одне.
У нас взагалі дуже романтизують материнство, і ніхто не говорить про фізичне каліцтво жінок при народженні дітей, це дуже табуйована тема. І жінки часто навіть не знають, що їхні страждання можна полегшити, — через відсутність комунікації з лікарем-гінекологом та культури регулярних чекапів. Це все частина сексуальної просвіти.
Ти не можеш народити здорову дитину, якщо не знаєш, як це відбувається, властивостей свого організму. Всі ми маємо якісь супутні захворювання, якусь історію. Є якісь хвороби, про які ми насправді не знаємо. І це все впливає. Але дізнатись про це ти можеш, тільки коли ходиш на регулярні огляди.
Оксана: Зараз ви запустили аналітичний центр, наскільки я розумію, це окрема сфера для громадської організації. Якими дослідженнями й аналітикою ще будете займатися? І яку мету покладаєте саме на цей напрям?
Юлія: Насправді, ми вимушено створили свій аналітичний центр, тому що за минулий рік ми провели шість досліджень, і сьомим було велике дослідження «Жінки та стигма». Ми постійно оцінюємо рівень задоволеності нашим бенефіціаром. У нас є постійний моніторинг якості послуг, які ми надаємо. Ці послуги безплатні, але вони можуть бути різної якості.
Ми робимо дуже багато опитувань щодо потреб для наших іноземних партнерів. Тому що іноземці, які працюють в Україні, не знають локального контексту. Наприклад, ми робили дуже класне дослідження, що дівчата-підлітки хочуть бачити в гігієнічному наборі, який дають міжнародні організації. На жаль, результати нашого дослідження нехтуються кластером, нехтуються оонівськими структурами.
Так само з нашим продуктовим набором. Ми дуже активне ГО, ми постійно сперечаємося з партнерами про те, як покращити надання послуг. Ми відкривали продуктові набори інших, порівнювали. Ми порівнювали якість консервів. Те, що кладуть в ці продуктові набори, собаці не можна дати, то як я можу це дати дитині?
І аналітичний центр, власне, виріс органічно з того, що ми робимо. Плюс, у нас є багато запитів щодо гендерно зумовленого насильства. Ми продукуємо дуже багато сервісів для підлітків. Нам треба постійно з ними говорити. В нас є запит на аналітику щодо включеності жінок у певних регіонах до влади, гендерне бюджетування і всі інші питання. Ти не можеш дати відповідь на певні запитання, не маючи аналітики. І часто її немає. Тому ми її будемо робити самі.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
