За статистикою 2021 року, від 1 до 1,5 мільйона населення України споживають наркотики, щорічно кількість таких людей зростає на 8–10%. Наразі, під час війни росії проти України, важко сказати про точну кількість та гендерний розподіл людей, котрі вживають наркотики.
З 2018 року в Україні існує Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА», створене за ініціативою самих жінок. За даними ВОНЖ «ВОНА», жінки з наркозалежністю більш вразливі, вони частіше стикаються з домашнім насильством, дискримінацією з боку лікарів і відмовами в отриманні медичних послуг, наприклад, веденні вагітності.
Жінки з наркозалежністю потребують гендерно чутливого підходу в реабілітації, лікуванні й отриманні замісної підтримувальної терапії. DIVOCHE.MEDIA поспілкувалось із директоркою ВОНЖ «ВОНА» Тетяною Лебідь та експерткою зі стратегічних комунікацій організації Наталею Кравчук про роботу об’єднання.
Тетяно, чому для вас важливо боротися зі стигмою навколо ставлення до наркозалежних жінок і підтримувати їх?
Тетяна Лебідь: Коли людині «болить» якась проблема, вона намагається покращити ситуацію, якщо має сили й можливості.
В моєму житті так сталося, що я народилася зі схильністю до залежності, це був не мій вибір, проте багато років ні я, ні суспільство так не вважали: будь-яка залежність розглядалась як хвороба чи недолік волі.
Сучасні дослідження доводять, що діагноз «залежність від психоактивних речовин» (ПАР) — це захворювання центральної нервової системи, зміни в мозку внаслідок вживання ПАР викликають стани, коли потреба в наркотиках стає біологічно спричиненою й непереборною. Діагноз людини, яка проходить замісну підтримувальну терапію (і перебуває в ремісії — періоді ослаблення хронічного захворювання), в історії хвороби описується як «психічний та поведінковий розлад внаслідок вживання опіоїдів», якщо йдеться саме про залежність від опіоїдів.
У мене була сповнена любові родина, книжки та іграшки, у 15 років я стала кандидаткою в майстри спорту з синхронного плавання, але почала експериментувати з різними психоактивними речовинами й гадала, що сильна, — зможу спробувати та кинути, коли забажаю. Спочатку життя нагадувало «рожеву кульку», і все було добре, я приховувала свій стан. Коли батьки зрозуміли, що у мене проблеми, почалось моє лікування, й у житті чергувались етапи терапії та «зривів».
Це тривало до 2005 року, тоді в Україні почали впроваджувати замісну підтримувальну терапію (ЗПТ), спершу цей метод лікування наркозалежних здавався незрозумілим, дивним, моя мама говорила: «Це ніби лікувати алкозалежних горілкою».
Що таке замісна підтримувальна терапія (ЗПТ)?
Тетяна Лебідь: Це програма медикаментозного лікування наркозалежних людей (що має доказову базу), під час якої залежна людина отримує препарати, що вирівнюють фізіологічний стан, і хворий не відчуває абстиненції (синдрому позбавлення) чи потягу до вживання психоактивних речовин.
Мені пощастило, я потрапила на пілотний проєкт із лікування ЗПТ, і вже за тиждень моє життя почало змінюватися. Раніше я витрачала багато часу на пошук грошей і речовин, при цьому працювала й жила «подвійним життям», маскуючи свій стан. Під час проходження замісної підтримувальної терапії ці проблеми зникли, я отримувала препарати (в Україні це бупренорфін, метадон) й відчувала, як мій стан «вирівнювався», ставав таким, як був до вживання.
Лікарі бачили, як я змінилась, я давала багато інтерв’ю й розповідала, як це працює на власному прикладі.
Як із вашої особистої історії народилося Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок?
Тетяна Лебідь: Моя мама теж бачила зміни мого здоров’я, повірила в мене й підтримала на шляху до видужання, заснувавши фонд «Надія та Довіра», в якому велось декілька проєктів. У рамках фонду працювала інформаційна гаряча лінія, де розповідали про замісну терапію: як працює, як потрапити в проєкт, де можна отримати препарати тощо.
Сьогодні це безплатна національна гаряча лінія з питань наркозалежності й ЗПТ, де надаються, зокрема, адвокаційні послуги. На базі фонду у 2018 році виникло Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА», до якого увійшли жінки, котрі живуть із наркозалежністю й знають, як складно перебувати у соціумі, що не достатньо знайомий із хворобою «наркозалежність», як важко спілкуватися з лікарями, котрі сприймають залежну жінку не як хвору людину, а як таку, яка «хоче кайфу» та ейфорії.
Активістки організації пройшли шлях від наркозалежності до допомоги іншим та підтримки жінок, розкажіть, будь ласка, про них.
Тетяна Лебідь: Жінки, які живуть із наркозалежністю, хочуть допомагати іншим жінкам відстоювати свої права, вони мають знання й адвокатують все те, де бачать складнощі життя залежної людини. Всі наші параюристки й регіональні координаторки мають досвід вживання і ремісії та сьогодні консультують за принципом «рівна-рівній». Така допомога є найефективнішою, адже проблему наркозалежності дуже важко комусь довірити — якщо лікар «не в темі», хворий із наркозалежністю одразу ж це відчуває й закривається.
Хто може звертатися за допомогою до ВОНЖ «ВОНА» та які послуги ви надаєте?
Тетяна Лебідь: До нас можуть звернутися жінки з наркозалежністю та їхні близькі. Виходячи з того, що саме потрібно жінці, ми надаємо послуги соціального супроводу, щоб кожна могла: відстояти свої права у суді (включаючи супровід й адвокацію наших регіональних представниць); швидко й правильно оформити потрібну документацію; відстояти право на отримання будь-яких медичних послуг (наприклад, написати заяву на головного лікаря в разі порушень); підібрати препарати замісної підтримувальної терапії й знайти місця, де їх можна отримати.
Також ми знижуємо бар’єрність доступу наркозалежних жінок до препаратів ЗПТ і розробляємо (у співпраці з Центром громадського здоров’я) протоколи ведення вагітності жінок із наркозалежністю.
За допомогою дружніх організацій ми допоможемо будь-якій жінці, яка має проблеми з домашнім чи гендерно зумовленим насильством чи потребує якісної психологічної або психотерапевтичної підтримки.
В яких регіонах зосереджена діяльність організації? Де запит на допомогу зараз найбільший?
Тетяна Лебідь: Ми працюємо майже по всій Україні. Зараз маємо двох параюристок у Дніпрі, котрі координують як ВПО, так і інших жінок із наркозалежністю, що потребують допомоги. Також кількісно фіксуємо вищий запит на допомогу в Луцьку, там працює наша параюристка Ірина Ємельянова, яка спільно з мером міста, окрім послуг адвокації, допомагає жінкам із поселенням.
Розкажіть, які особливості комунікації в роботі з жінками з наркозалежністю в регіонах?
Наталя Кравчук: Коли в Україні впроваджуються новітні профілактичні практики роботи з наркозалежними людьми, ці проєкти вже мають свої аналоги в інших країнах. Перед тим, як заходити з цими практиками в будь-яку нову країну чи регіон, проводяться дослідження. Це може бути оцінка кількості жінок із наркозалежністю та вивчення їхніх потреб і проблем, визначення маршрутів надання послуг (зокрема, отримання препаратів ЗПТ).
Основний підхід у роботі з регіонами — це співпраця з місцевими активістками зі спільноти наркозалежних жінок, а також лікарями з сайтів — кабінетів замісної підтримувальної терапії (сайтами їх називають від англ. site — місце, — прим. DIVOCHE.MEDIA), якщо такі вже є в регіоні, й переадресація наркозалежних жінок до них.
Кабінети ЗПТ, де можна отримати ліки, попередньо ставши на облік, найчастіше відкриті при медичних закладах. Вони є у кожній області, але їх може бути небагато на один регіон. Тому наші регіональні представниці, знаючи потреби жінок із наркозалежністю, адвокатують відкриття нових місць видавання ліків у державній програмі ЗПТ, яку координує Центр громадського здоров’я МОЗ України.
Наразі, якщо у конкретному регіоні перебувають жінки з наркозалежністю, які переселились з інших областей, ми дізнаємось, чи планують ці жінки залишатися, чи бажають поїхати за кордон. Впровадженню проєктів завжди передує визначення потреби.
Далі ми ведемо комунікацію з місцевими центрами громадського здоров’я, партнерськими організаціями й організовуємо програми вже у співпраці з ними.
На регіональному рівні схема впровадження проєктів така ж, проте потреби жінок із наркозалежністю відрізняються. Наприклад, у західних областях України люди є доволі релігійними, а ще присутній авторитет релігійних діячів, тож ми розуміємо, що жінки з наркозалежністю можуть прислухатися, зокрема, до священників.
Благодійні та інші організації, несучи просвітництво в темі наркозалежності, працюють безпосередньо з релігійними діячами й пояснюють важливість проведення заходів із профілактики розповсюдження ВІЛ-інфекції чи інформаційних кампаній із запобігання поширенню наркоманії. Так, є священники (поки що їх небагато), котрі виступають партнерами в розповсюдженні корисної інформації серед жінок із наркозалежністю.
Де в регіонах наркозалежні жінки можуть отримати препарати ЗПТ?
Наталя Кравчук: Це можуть бути сайти або кабінети ЗПТ на базі наркодиспансерів, центрів СНІДу або тубдиспансерів, оскільки видавання таких препаратів повністю фінансується з бюджету України й контролюється відповідними державними органами. Препарати видаються за рецептом, зберігаються в належних умовах. За правилами, пацієнти мають вживати їх безпосередньо на місці видавання в присутності медичного працівника, котрий перевіряє факт вживання препарату хворим. ВОНЖ «ВОНА» співпрацює виключно із сайтами державної програми ЗПТ.
Як допомагаєте зараз жінкам із наркозалежністю на тимчасово окупованих територіях в умовах недостатнього доступу до ЗПТ і медичних послуг?
Тетяна Лебідь: Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну фокус нашої роботи змістився на гуманітарну й інформаційну підтримку жінок із наркозалежністю, що евакуювались й потребували відновлення доступу до ліків ЗПТ у регіонах.
Також ми фіксували численні випадки насильства у прифронтових зонах із боку окупантів саме над жінками з наркозалежністю й ВІЛ-позитивним статусом.
У росії не існує замісної терапії, бо уряд виступає категорично проти. Коли українки, які приймають препарати ЗПТ, намагались евакуюватися, російські загарбники обшукували їх на блокпостах і відбирали ліки, одну жінку охрестили «снайперкою з Азову», утримували в підвалі й катували. На щастя, за допомогою інших організацій нам вдалося витягнути її та доправити до Запоріжжя, де вона змогла отримати прихисток і замісну терапію.
Переживши насильство, жінки з наркозалежністю відчувають страх і часто не розповідають про свій психоемоційний стан. За потреби, окрім інформаційної підтримки, ми надаємо психологічну й гуманітарну допомогу у співпраці з дружніми благодійними організаціями.
Є численні історії про відмови надати медичне обслуговування жінкам із наркозалежністю. Як працюєте в ситуаціях порушення прав наркозалежних жінок на отримання лікування?
Тетяна Лебідь: Зараз дуже багато внутрішньо переміщених осіб із наркозалежністю й ВІЛ-інфекцією. Цим людям так само необхідно вживати препарати замісної та антиретровірусної терапії. Перебуваючи на новому місці, жінкам із наркозалежністю, а особливо матерям, важко знаходити потрібні препарати, адже доводиться відкривати статус наркозалежної чи ВІЛ-інфікованої людини, — на дитину «падає тінь», й у суспільстві, що досі не готове толерантно приймати правду, вмикається стигма щодо наркозалежних матерів та їхніх дітей.
Знаю історію покійної дівчини, з якою колись познайомилась в одному з сайтів замісної терапії. Вона народила доньку з ВІЛ-позитивним статусом, коли препарати антиретровірусної терапії, що роблять вірусне навантаження нульовим, не були широкодоступні. Коли статус дівчинки відкрився в школі, її почали булити, тоді її бабуся мусила забрати дитину зі школи й мігрувати. На щастя, в пологових й медичних закладах до людей із позитивним ВІЛ-статусом ставляться вже більш адекватно, а от жінкам із наркозалежністю у медзакладах ще треба бути готовими зіткнутися з дискримінацією та булінгом, ба навіть із відмовами в отриманні медичних послуг. Наші параюристки фіксують кожен такий випадок й адвокатують жінок із наркозалежністю, яким відмовили в медичному обслуговуванні.
Ми також проводимо тренінги для лікарів та поліції, де розповідаємо про важливість зниження стигми навколо наркозалежності та принципи гендерно чутливого підходу в лікуванні й адвокації жінок із наркозалежністю. Адже, за результатами дослідження, проведеного БФ «Надія та Довіра» спільно з ВОНЖ «ВОНА», найбільше з дискримінацію жінки, які живуть із наркозалежністю, стикались, спілкуючись із представниками поліції та працівниками медичних закладів.
Ще ми проводимо форум, куди приходять дуже круті й прогресивні лікарі, які з емпатією ставляться до наркозалежних й готові їм допомагати. Нашою метою також є робота у маленьких містечках, де жінки з наркозалежністю потерпають від дискримінації значно частіше.
Знаю, що адвокатуєте наркозалежних жінок у період ведення вагітності, як це відбувається?
Тетяна Лебідь: Є історія жінки, котру до нас перенаправили колеги з національної гарячої лінії з питань наркозалежності. Права жінки з наркозалежністю порушили: їй не давали замісний препарат, хоча вона вживала наркотики, як кажуть, «на вулиці» й за усіма показниками мала отримувати ліки за програмою ЗПТ. Наша параюристка зустрілась із цією жінкою й допомогла стати на облік для отримання препаратів ЗПТ. Потім жінка народила, й знову почались проблеми, як виявилось, у неї був ВІЛ-позитивний статус, тож її новонародженій дитині обов’язково мали призначити препарати для профілактики виникнення ВІЛу протягом перших десяти днів. Але з якоїсь причини ці препарати не могли знайти. Наша параюристка тоді їздила в центр боротьби зі СНІДом, зустрічалася з лікарями й писала усі необхідні заяви та звернення, аби дитина вчасно отримала ліки. Це був успішний кейс, де ми вирішили одразу декілька проблем жінки з наркозалежністю, який, зокрема, продемонстрував, що відбувається на «наркосцені» за нашої каральної гібридної наркополітики, коли карають тих, хто споживає психоактивні речовини, а не тих, хто їх розповсюджує.
Розкажіть, будь ласка, що робите, щоби внести зміни до сімейного законодавства, адже є закон, за яким у наркозалежних жінок можуть забирати дітей на підставі діагнозу?
Тетяна Лебідь: В українському сімейному законодавстві є стаття 164, що дозволяє забирати дитину в жінки на підставі наявності діагнозу «наркозалежність».
Це може відбуватися, наприклад, так: сусідка сказала, що бачила колись матір у стані наркотичного чи будь-якого сп’яніння, а діти гуляли на вулиці без нагляду. В подібних ситуаціях соцслужби зобов’язані відреагувати на звернення й перевірити, як живуть діти та хто за ними наглядає. Але бували випадки, коли дітей насильно забирали у матерів, які перебували в ремісії на ЗПТ, жінки довго боролись, щоб бути гідними матерями своїм дітям, але довести свої права на батьківство й повернути дітей вдалося не всім. Про цю проблему ми говорили у документальному фільмі «Мішені», який презентували 2020 року.
На початку 2022-го ми активно проводили зустрічі щодо реформування Сімейного кодексу, щоби внести правки. На жаль, повномасштабна війна росії проти України призупинила нашу роботу за цим напрямом.
Сьогодні для боротьби з цією дискримінаційною статтею слід зробити новий аналіз судових рішень і в кожному окремому випадку працювати з юристами, щоб доводити права матерів із наркозалежністю на опікунство над власними дітьми.
Розкажіть, як діяти у разі передозувань у наркозалежних жінок, чи є способи знизити ризики смертей від передозування в умовах війни?
Тетяна Лебідь: По-перше, в таких ситуаціях жінкам із наркозалежністю не можна залишатися наодинці з собою, потрібен хтось, хто зможе допомогти. Також при собі потрібно мати (і знати, як застосовувати) препарат «Налоксон», котрий у разі передозування працює як антидот. Як допомогти людині з передозуванням опіоїдами, читайте тут. Звичайно, наркозалежній людині потрібна психотерапевтична й психіатрична підтримка, й жива розмова, хай навіть телефонна, де тебе проконсультує не бот, а людина «на тому кінці дроту».
Я працювала на гарячій лінії для наркозалежних понад десять років, і у нас був кейс, коли хлопця «витягли», просто розмовляючи з ним. В цей час менеджерка зателефонувала іншій регіональній працівниці, яка змогла зустрітися з хлопцем і допомогти йому. Це дуже складно, й тут не зарадиш якимись профілактичними буклетами, потрібен хтось живий, хто зрозуміє та нагадає людині з наркозалежністю, що вона чи він насамперед людина, а не суб’єкт із клеймом «наркоманка» / «наркоман».
Тетяно, які проєкти плануєте? Хто з партнерів підтримує вашу організацію?
Тетяна Лебідь: Наприкінці квітня 2023-го ми плануємо чергові тренінги з навчання параюристок. Діяльність Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» відбувається за фінансової підтримки Альянс громадського здоров’я та за підтримки The Global Fund.
Також нас фінансово підтримують компанії: INPUD (міжнародна мережа, що захищає права людей, які вживають наркотики) й Міжнародний фонд «Відродження». А ще ми товаришуємо й співпрацюємо з організаціями: ВОЛНА й «Позитивні жінки».
Тетяно, що для вас особисто найважче у вашій роботі?
Тетяна Лебідь: Можу сказати, що повномасштабна війна стала на заваді моїй роботі. Я дуже тривожилась за свою дитину, я «боялась і не могла бути матір’ю», я ніби не справлялась з цією відповідальністю, відчувала, що не можу надати своєму синові базову безпеку. Саме це вибило мене з колії та зараз іноді підкошує. В березні 2022-го я з сином евакуювалась до Німеччини, звичайно, продовжувала працювати звідти, однак перебувала там недовго, бо розуміла, що не зможу ефективно допомагати жінкам в Україні. Я бачила, що це — «різні світи». Повернувшись додому, усвідомила, що більше нікуди звідси не поїду, адже маю постійно бачитися зі своїми дівчатами на наших зустрічах, тренінгах і допомагати тут і тепер.
Ще мені не вистачає часу в добі, адже я хочу жити повним життям, — тренуватися, ходити у кіно, але зараз дуже багато роботи, через що іноді настає вигорання, накопичується втома. Я радію кожній дитячій усмішці, радію проліскам, що проросли біля офісу, де працюю. Я вірю у відродження, воно буде, воно є і воно міститься в кожній із нас.
Що для вас є найбільш наснажливим у роботі з жінками, які мають наркозалежність?
Тетяна Лебідь: Від початку повномасштабного вторгнення спільнота небайдужих до жінок із наркозалежністю людей активізувалась. Багато журналістів, лікарів, поліцейських, юристок і громадських активісток об’єдналися у боротьбі зі стигмою навколо наркозалежних жінок.
Коли мене запитують, що таке «ВОНА», я відповідаю, що це — всі ми, з нашими проблемами й успіхами, це всі наші дівчата, які щодня працюють у регіонах і борються за людські права.
Коли говориш про проблеми жінок із наркозалежністю, відкриваєш їхні обличчя, розповідаєш їхні історії, — люди чують.
Наші представниці проходять навчання зі сторітелінгу, ми вчимося розповідати історії, знімаємо фільми й анімаційні мультики, наша організація ще дуже молода, й ми розвиваємось в надскладні для України часи. Мене надихає моя команда, яка дійсно розвиває мережу консультативних центрів із питань наркозалежності в Україні. Те, що колись було моєю найбільшою проблемою й жахіттям, сьогодні окриляє мене й дає сили рухатися, боротися, допомогати іншим жінкам із наркозалежністю на шляху до видужання.
Я розповідаю людям власну історію, говорю і про материнство, і що я також народжувала й стикалася зі стигмою, і перемогла. Я вірю, що мій досвід може допомогти багатьом іншим жінкам. Хочу підтримати кожну наркозалежну жінку й сказати: «Ти ні в чому не винна, на тобі немає жодного тавра. Якщо одна неадекватна лікарка сказала тобі, що ти погана мама, не слухай цього, ти — така, як потрібно, з тобою все окей, є ще багато таких, з якими теж все окей, і вони поруч, просто знайди нас, не бійся, телефонуй, не залишайся одна і ні в чому себе не звинувачуй».
Що в планах організації? Чи буде хаб?
Тетяна Лебідь: Наразі у нас є центральний офіс у Києві, де працює наша команда. На жаль, у нас поки що немає ком’юніті-кімнат, куди жінки з наркозалежністю могли б прийти й, наприклад, випрати свої речі чи сповити дитину, чи навіть залишити маля на працівника центру, поки мати вживає замісний препарат або здає аналізи.
Ми плануємо адвокатувати жінок із наркозалежністю, які перебувають у спеціалізованих прихистках, оскільки до них все ж можуть ставитися з упередженням і відмовляти в наданні місця, вимагаючи довідки про стабільність стану ремісії чи перебування на лікуванні препаратами ЗПТ.
Також у 2023-му ми плануємо відкрити один із перших просторів, де жінки зможуть отримати не лише інформаційну й психологічну підтримку та скористатися послугами бебіситерів для дітей за потреби, а й матимуть можливість побути чи пожити у дружній та безпечній атмосфері.
