Моя ліпша подруга з дитинства мріяла бути чоловіком. Проаналізувавши досягнення чоловічої частини людства, вона аж ніяк не хотіла залишатися «слабкою статтю», якій не судилося стати героєм свого часу.
Я завжди із запалом та особливим задоволенням вступала в інтелектуальні герці винятково з балакучими чоловіками. Стривайте, хіба жінки не годяться як опонентки у добрих дискусіях?
У тік-току жінки зневажають інших жінок, бо ті — начебто пустоголові білявки, погані водійки та істерички, й у такий спосіб підживлюють дурнуваті стереотипи родом із патріархальних часів.
Під публічними заявами сміливих жінок, які постраждали від насильства чи аб’юзивних стосунків, завжди знайдеться ціла когорта коментаторок, які влаштовують розправу постраждалим, мовляв, «сама винна» і «не треба було провокувати». Хоч ми й знаємо, що винним завжди є кривдник.
То чому ми цькуємо й засуджуємо одна одну? У мене є теорія. Річ у тім, що ми віримо у міф про норовливу.
У комедії Шекспіра «Приборкання норовливої» головна героїня Катаріна — старша з доньок падуанського вельможі. Вона ж «норовлива», «клята», «зміюка», «всій Падуї відома як яга». Катаріна за словом у кишеню не полізе — тобто сміливо й часом грубо висловлює свої думки та потреби. Вона робить зовсім не те, чого від неї очікують, і не хоче виходити заміж за першого ліпшого. Що не так із Катаріною?
Те, якою має бути жінка, у патріархальному суспільстві визначали чоловіки. Виник такий собі міф про норовливу — жінку, яка поводиться не так, як годиться, та є геть небажаною у товаристві, ізгойкою. У часи, коли жінка мусила бути згодливою та беззаперечно слухатися чоловіків — спершу батька, потім чоловіка, наша персонажка потрапляє у пастку хибних гендерних переконань. І зрештою у ситуації одна проти світу мусить коритися чинним правилам. Вийшовши заміж за хитруна, який будь-що вирішив угамувати норовливу, Катаріна страждає від каверз чоловіка — на весілля прийшов п’яний та обідраний, ще й вирвав її у втомливу мандрівку одразу після святкового бенкету.
Через стереотипні уявлення, які досі зручненько сидять у наших головах — чоловічих та жіночих, ми не помічаємо, як самі сповідуємо міф про норовливу жінку та коримося мізогінним переконанням. Тому будь-який вчинок, який виходить за межі уявного Кодексу поведінки нормальної жінки, викликає у нас обурення.
Пофарбувала волосся у зелений — «І що вона цим хоче сказати? На жабу тепер схожа». У 30 років без дітей — «Та яка ж із неї жінка? Народить — буде знати». Сама на дорогій машині — «У чоловіка “заробила”». Та ще сотні прикладів.
Доки ми віримо у цей міф, на кожну «норовливу» жінку знайдуться десятки й сотні приборкувачів, які точно знають, що вона зробила не так. В усякій суперечливій ситуації за участю жінки будуть сторонні спостерігачки, які «так ніколи б не зробили», і взагалі «Як так можна? Ти ж дівчинка/жінка». Але як ми тоді позбудемося набридливих стереотипів про жінок, якщо й самі будемо думати, що добра частина нас — це істоти неадекватні, нераціональні та нерозумні? Досить нам приборкувати чийсь норов мізогінією.
А як щодо нещасної Катаріни із Шекспірової п’єси? У 17-му столітті, коли патріархат процвітав, а кожна норовлива (читайте — жінка) мусила бути приборканою, варіантів розвитку подій було не так багато. Однак тепер, коли ми активно долаємо гендерні стереотипи, у дівчини було б більше шансів зберегти власну гідність, не перетворюючись на приборкану. А може, сьогодні, кілька сотень років опісля подій п’єси, не будемо наступати на ті самі граблі? Не приборкуймо себе мізогінією. Бо ж так жодній із нас не стати геройкою свого часу.
