Збірка «У скляному лісі» Марини Пономарьової — перша книжка видавництва Creative Women Publishing, яка виходить у рамках серії #проявляйся.
#проявляйся — це серія авторських дебютів, можливість для авторок-початківиць проявитися, звучати різними голосами і говорити на важливі для них теми.
Чи рівну оплату праці мають зубні феї? Що відчуває шістнадцятирічна дівчина, яку віддають в жертву дракону? Чому жительки Гарпійська мають крила, але не літають? Де плавають космічні кити? І чи правдива легенда про невидимих жінок, котрі буквально тримають землю, якою ходять майбутні покоління?
«У скляному лісі» — збірка з 13 фантастичних оповідань про жіночий досвід, що віддзеркалюють нашу реальність. Оповідання Марини об’єднані присутністю скла як метафори жіночого досвіду й гендерних упереджень, пов’язаних із ним. Скло може бути несподівано міцним, як і вкорінені стереотипи, а також болючим, адже може глибоко порізати. А ще скло прозоре — так само, як жіночий досвід, який досі часто залишається непоміченим. Але буває воно і крихким, і делікатним, як сама жіночність.
Марина Пономарьова (фотографка Оксана Боровець)
Марина Пономарьова мешкає в Києві. За спеціальністю сходознавиця, вивчала китайську та японську мову, працює копірайтеркою. За покликанням письменниця: сама каже, що це передалось із генами, адже в її сім’ї двоє письменників, що мають опубліковані книжки. Марина любить читати, спостерігати за птахами і доглядати за своєю черепашкою Матильдою.
Із дозволу видавництва публікуємо уривок зі збірки оповідань «У скляному лісі».
Шабаш
У найтемнішу ніч року нечисть з усіх усюд збирається на шабаш.
Вампірка встає з труни й потягується. Потім вона ходить туди-сюди органною залою замку, і кроки її відлунюють у мертвій тиші.
— Ти вже збираєшся? — питає вампір, споглядаючи своє відсутнє відображення у її дзеркальці.
— Ще ось це, — відповідає вона, вказуючи на люстерко, яке тримає у руці.
— Ти просто смішна, — закочує очі він.
— А що?
— Серйозно? Ти це візьмеш?
— Мене вже чекають, — вона покусує гострими зубами яскраво-червоні губи.
— Не вигадуй дурниць.
— Збери трохи крові на завтра, я навряд чи встигну тобі приготувати.
— Не смій! — зривається на крик вампір, та вона вже демонстративно грюкає кришкою власного гробу.
— А я й не питатиму, — шепоче вона перед тим, як перетворитися на кажана та вилетіти у вікно.
***
Біля замку притулилась невеличка церква, а поряд з нею — цвинтар, де щойно пробігла чорна кішка, заховавшись за чиїмось фамільним склепом. Хоч і виглядає красиво, та мешканці не надто раді такій кількості сусідів.
— Ти вже збираєшся? — питає скелет, дивлячись на те як скелетка збирає докупи кості, розкидані склепом.
— Ще ось це, — вона показує на широку стегнову кістку.
— Ти просто смішна, — закотив би очі він, якби їх мав.
— А що?
— Серйозно? Ти це візьмеш?
— Мене вже чекають, — стенає вона білосніжними ключицями.
— Не вигадуй дурниць.
— Збери трохи кальцію на завтра, я навряд встигну тобі приготувати.
— Не смій! — зривається на крик скелет, та вона вже демонстративно насаджує череп на хребет одним елегантним рухом.
— А я й не питатиму, — скрегоче вона перед тим, як відчинити важелезні двері склепу.
***
За загорожею цвинтаря, ближче до лісу, видно похилені хрести. Це мала би бути екологічно чиста зона, розташована далеко від центру, та сморід тут вбивчий.
— Ти вже збираєшся? — питає зомбі, дивлячись на те, як зомбачка підхоплює печінку, яка щойно відвалилась від решти нутрощів.
— Ще ось це, — відповідає вона, показуючи на брудну білизну.
— Ти просто смішна, — він закочує очі так далеко, що вони ледь не вивалюються з потилиці.
— А що?
— Серйозно? Ти це візьмеш?
— Мене вже чекають, — поправляє вона єдине пасмо волосся, яке ще залишилося на її голові.
— Не вигадуй дурниць.
— Збери трохи мізків на завтра, я навряд встигну тобі приготувати.
— Не смій! — зривається на крик зомбі, та вона вже розриває пошарпаний одяг ще в кількох місцях, щоб мати більш святковий вигляд.
— А я й не питатиму, — белькоче вона перед тим, як вилізти з могили.
***
За лісом, у покинутому маєтку, теж неспокійно. Дошки риплять під невидимими кроками.
— Ти вже збираєшся? — питає привид, дивлячись на те, як привидка проходить крізь стіну до гардеробної.
— Ще ось це, — відповідає вона, показуючи на кайдани.
— Ти просто смішна, — він закочує очі, хоча ніхто цього не бачить.
— А що?
— Серйозно? Ти це візьмеш?
— Мене вже чекають, — вона поправляє шпильки-невидимки у волоссі.
— Не вигадуй дурниць.
— Збери трохи людського страху на завтра, я навряд встигну тобі приготувати.
— Не смій! — зривається на крик привид, та вона вдає, ніби не бачить його.
— А я й не питатиму, — шелестить вона перед тим, як пройти прямо крізь нього.
***
Шабаш розпочинається як завжди розкішно, верховна відьма вітає всіх присутніх теплим, наче та кров, словом. Нечисть прекрасно проводить час навіть без танців голяка, оргій та інших чудових розваг, які собі встигли надумати чоловіки, яких не покликали.
Згодом настає найочікуваніша подія ночі. Величезний скляний казан виносять на підвищення, і кожна спішить покласти туди щось своє. Одним помахом палички верховна відьма запалює в казані величезне багаття. Що б туди тільки не потрапило, від люстерок до кайданів, від жаб’ячого слизу для депіляції до незручних коралових ліфів — все моментально займається чистим полум’ям.
Багаття розгорається у висоту та горить так ясно, що його видно ген від покинутого маєтку, через цвинтар і аж до замку.
