Вимушене переміщення українців у межах країни спричинило міграцію ідей, і тепер ініціативні люди зі столиці та інших великих міст готові змінювати регіональні міста й містечка, які стали їхнім новим домом.
Концертна директорка, організаторка концертів та подій Юлія Муленко, яка співпрацювала з «Бумбоксом», фронтменом гурту «O.Torvald» Женею Галичем, Володимиром Дантесом та Сашком Чемеровим, зараз жартома називає себе «кавовою мамою-босом».
У квітні Юля з родиною через війну переїхала з Києва до міста Нововолинськ, в якому народилася, й заснувала там кав’ярню третьої хвилі «Міка». Назвала її на честь свого чотирирічного сина. Разом із чоловіком Ігорем Кириленком, музикантом та саундпродюсером, організовують у кав’ярні благодійні творчі вечори, зустрічі з артистами та стендап-виступи, на яких збирають гроші на потреби військових з 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Юля розповіла DIVOCHE.MEDIA свою історію.
«Їдучи у Нововолинськ, я не уявляла, яке зараз життя у місті»
Ми залишалися у Києві до кінця квітня, сподівалися, що от-от ситуація нормалізується. Напередодні 24 лютого відпочивали на дачі біля станції метро «Славутич», у нас гостювали друзі з дитиною. Після вторгнення росії ми там і залишилися, спали з чоловіком на підлозі, на нашому ліжку — моя мама з сином, а на другому поверсі — сім’я друзів. Постійно сиділи у темряві у режимі світломаскування, часто без опалення та води. Здебільшого ховалися у підвалі з кішкою та дітьми, прагнули будь-що лишитися живими, коли над будинком збивали ворожі ракети. Ми були у постійному стресі та хотіли якось допомогти.
Наш друг, головний хореограф балету Freedom, Костя та мій чоловік ходили з рушницею на нічну варту, передавали пісок на блокпости і допомагали місцевій теробороні. У березні ми з чоловіком відправили мою маму й сина до бабусі, і ще протягом місяця залишалися в Києві.
Наприкінці квітня зрозуміли, що війна не закінчується. У мене тоді почалися панічні атаки, я майже не спала. Щоб прийти до тями, відпочити й навідати сина, поїхали на Волинь. Речей майже не брали. Їдучи у Нововолинськ, я не уявляла, яке зараз життя у місті, адже там зазвичай лише гостювала у бабусі, малою приїжджала на літні канікули. Там я вперше від початку війни виспалася й зрозуміла, що у Волинській області спокійніше, ніж було у Києві, тож не хотіла повертатися.
«Ми з чоловіком були безробітними творчими людьми у чужому місті»
На 2022 рік я мала великі плани: тур Америкою з «Бумбоксом», тур з Артемом Пивоваровим, сольні концерти Саші Чемерова. У лютому всі концерти скасували. Усі мої артисти — чоловіки, які тоді не могли виїхати за кордон. Чоловікова студія звукозапису теж припинила діяльність. По суті, ми були безробітними творчими людьми у чужому місті. Зрозуміли, що той запас грошей, який мали, швидко витратимо на їжу та поточні потреби, тому що у нас мама-пенсіонерка, бабуся і малолітня дитина. Мені було дуже важко без роботи, бо я працюю безперервно з 18 років. Перші місяці війни страх паралізував, не було часу й сил думати про щось, крім виживання. Вже після переїзду у Нововолинськ я зрозуміла, що мені необхідне якесь заняття, щоб не збожеволіти.
А ще я дуже структурована людина, у мене завжди є план. Відповідно до графіка концертів на рік я розписала собі всі справи до грудня 2022 року, найменші дрібниці на місяці вперед. Війна зруйнувала всі плани, й це було великим випробуванням для мене. Зараз планую максимум на тиждень. Борюся зі спокусою розпланувати рік наперед, але розумію, що зараз це неможливо — не знаю, де я буду через рік.
«На 10-й день замислилася: “А може, відкрити власну кав’ярню?”»
За кілька днів перебування у новому місті мені потрібно було вийти з воєнного стресу, додати нормальності у життя, а отже — повернути звичні справи й ритуали. До війни, коли я не їздила на концерти, ранковий час до 10-ї завжди належав нам із чоловіком — ми кавували, снідали, спілкувалися вдома чи у кав’ярні біля будинку. Мені захотілося випити кави, але я не знайшла затишного місця. Це тому, що тутешній сервіс та ресторанний бізнес застрягли десь на початку 2000-х — несучасні кафешки з розчинною кавою, дерев’яними столами, без квітів та затишних куточків, без арабіки й альтернативної кави. Я була ледь не у всіх кав’ярнях Нововолинська, а на 10-й день перебування пила каву вдома і замислилася: «А може, відкрити власну кав’ярню?» Чоловік сприйняв мою ідею з гумором, сказав: «Роби».
І вже за три тижні ми з Ігорем, не знаючи взагалі нічого про цей бізнес, купили техніку й відкрили кав’ярню. Я закінчила курси баристи та працювала за стійкою.
Зараз я займаюся менеджментом, бухгалтерією та організацією закупівель продуктів, а Ігор відповідає за творчу діяльність кав’ярні — організовує концерти, влаштовує музичні вечори. Відтоді, як я відновила концертну діяльність, у кав’ярні працюють баристами класнючі дівчата — одна місцева, а інша з Харкова. На них та чоловіка я можу повністю покластися. Коли я у місті, допомагаю дівчатам, працюю за баром, спілкуюся з відвідувачами. Воєнна реальність підкидає нові випробування — повертаючись із концерту наприкінці листопада, я везла генератор у кав’ярню.
Оскільки концертна діяльність залишається основною для мене, то кав’ярня — це справа для душі. Мої родичі та друзі проводять тут час, п’ють каву і пригощаються солодощами. Це мій власний куточок, де все якісно, класно і смачно. Я не економлю на продукції. Ми не пропонуємо суміші робусти — працюємо зі стовідсотковою арабікою, маємо її аж п’ять різновидів. У кав’ярні є два різновиди зерен для кавомашини — Бразилія та Ефіопія, а для фільтра — Перу, Руанда та Колумбія Decaff (декофеїнізована кава — прим. ред.). А ще ми єдині в місті пропонуємо чотири різновиди альтернативного молока від Alpro. Це більш дорогий бренд смачного і якісного замінника коров’ячого молока. Вже маємо постійних клієнтів, які цінують смак та якість.
Основна мета створення цієї кав’ярні — показати місцевим, що провінційне місто нічим не гірше за Київ, а люди, які проживають у регіонах, варті такого самого сервісу, як у столиці. Ми єдині у місті, хто пропонує безплатну воду клієнтам, як ми звикли в улюблених місцях Києва. З відкриттям нашої кав’ярні інші заклади у місті почали підтягувати хвости — з’явилася здорова конкуренція.
Ідея розвивати регіони України мене дуже драйвить, навесні планую відкрити другу кав’ярню на Волині. Багато українців із великих міст переїхали у маленькі й зрозуміли, що звичні сервіс та послуги там недоступні. Мрію, щоб люди, молодь зокрема, не їхали з регіонів, а розвивали їх і робили кращими.
«Місцева волонтерка Богдана розповіла, що люди донатять усе менше і зацікавити їх робити внески для армії щораз важче»
Ідея благодійних вечорів виникла спонтанно. Коли ми відкрили кав’ярню, познайомилися з місцевою волонтеркою Богданкою, яка опікується 14-ю волинською бригадою. Вони з чоловіком організовують збори, купують амуніцію, теплий одяг, дрони та інші необхідні речі та відвозять усе на Херсонщину і Донеччину. Вона розповіла, що люди донатять усе менше і зацікавити їх робити внески для армії щораз важче. Влітку, через тиждень після відкриття кав’ярні, був мій день народження, і наш друг та мій артист Сашко Чемеров, який мешкав тоді у Львові, захотів приїхати й привітати мене.
Я запропонувала прихопити гітару, щоб зіграти у кав’ярні й зібрати кошти для військових. Приїзд Сашка викликав певний ажіотаж у місті. Опісля й інші артисти захотіли дати благодійні концерти та допомогти волинським воїнам. Так ми організували виступи Жені Галича, Колі Серьги, стендапи Васі Байдака з «Воробушка» та хлопців із «Кургану і Агрегата».
Ми проводимо ці вечори за будь-яких умов. Наша кав’ярня займає вісім квадратних метрів, тож усі виступи відбуваються на ґанку, а відвідувачів просимо зробити вільний донат у Богданчин бокс. У листопаді було дуже холодно, але виступ не скасували, зігрівалися жартами. Людям важко переживати відсутність світла та зимовий холод, тож хочемо їх гуртувати та відволікати. Артистів забезпечуємо всім необхідним, оплачуємо проїзд, проживання, надаємо технічний райдер.
Улітку за виступи Васі Байдака та Колі Серьги ми зібрали половину суми від вартості дрона. Для невеличкого містечка — це велике досягнення! Отримані чайові теж передаємо місцевим волонтерам. Влітку для будівництва бліндажів потрібна була пилка за 20 тисяч гривень, ми взяли дві тисячі чайових, а решту доклали самі й передали хлопцям інструмент. Тож ми у кав’ярні допомагаємо економіці країни та наближаємо нашу перемогу.
«Життя у регіональному містечку з населенням у 50 тисяч геть не таке, як у Києві»
За кілька днів після приїзду я пішла на прогулянку містом. Побачила, що життя у регіональному містечку з населенням у 50 тисяч геть не таке, як у Києві — не так вирує, а звичних послуг немає.
Але є свої принади — за три хвилини встигаю доїхати у будь-яку точку міста, а за день можу зробити так багато справ! Після Києва і шалених заторів я кайфую. Та й люди тут інші, добріші. Я була вражена їхньою відкритістю і щирістю. У Києві через швидкий темп життя усі заклопотані та жорсткі. А тут люди вітаються, посміхаються, запитують про мої справи — це надихає!
Вже за пів року проживання тут я розумію, чого мені бракує у місті — нормальної хімчистки, принт-центру тощо. Моїх сил та часу на все не вистачить, тож я жартома підбурюю інших переселенців, які приходять до нас на каву, відкрити такі місця.
«Ми любимо і віримо в те, що ми робимо, тому й хочемо розказати про це якомога більшій кількості людей»
У нас із чоловіком було кілька зустрічей з молоддю Нововолинська в коворкінгу в будинку навпроти кав’ярні. Потоваришували з організаторами простору, тож тепер вони п’ють у нас каву, а нас запрошують на зустрічі з молоддю — ще одна перевага невеликого міста, коли всі всіх знають.
Ігор розповідає про свій непростий шлях музиканта родом із кримського міста Керч, який тепер спілкується українською. А ще про те, як досягати своєї мети та попри застереження і відмовляння оточення торувати свій шлях. Я маю надію, що ми таки мотивуємо молодь розвивати себе та своє місто всупереч війні й складним обставинам. Ми ж можемо змінювати світ! Ми любимо і віримо в те, що ми робимо, тому й хочемо розказати про це якомога більшій кількості людей.
Я жила у трьох різних країнах і щоразу поверталася в Україну. Навчалася на магістратурі в естонському місті Тарту, на докторантурі — у Варшаві, але покинула і вступила в аспірантуру в КНУ ім. Т.Г. Шевченка. А ще жила в Лос-Анджелесі. І щоразу поверталася до Києва, бо вдома найкраще. Коли почалася велика війна, ми з чоловіком чітко узгодили: виїжджати з України не будемо. Друг із Польщі аж до червня притримував вільну квартиру в Кракові. Щодня писав і запрошував переїхати у безпечне місце. Я відмовилася, мені вдома класно, у нас дуже класна країна. Чому я маю втікати з дому?
Згодом планую повертатися до Києва, але поки маю кілька важливих справ тут — хочу відкрити мережу кав’ярень у різних містах. А ще після звільнення всієї України мріємо з чоловіком відкрити кав’ярню на Донеччині й обов’язково у Керчі! Я не планую відкривати заклади у великих містах. Після перемоги я, імовірно, житиму на два міста — у Києві та Нововолинську. Сумую за Києвом, за друзями, які залишилися чи повернулися, за своїм ліжком, квартирою.
«Коли у моє місто прийшла війна, моє ставлення до росії змінилося кардинально»
Я працювала і тепер знову працюю з артисткою Світланою Лободою, яка тривалий час гастролювала в росії. Як би мені не було соромно тепер, а після 2014-го я ще не розуміла, що у нашій країні розпочалася війна. Донецьк та Крим були такими далекими — зараз розумію, що я невідповідально ставилася до війни. Я була офіційно працевлаштована в Україні, отримувала зарплату й платила податки, але до пандемії їздила на гастролі в росію. Я не розуміла, що росія — це країна-агресор. У 2020–2021 роках я зменшила співпрацю зі Світланою. А коли у моє місто прийшла війна, моє ставлення змінилося кардинально. Усіх російських знайомих я викреслила з життя, для мене не існує «хороших русских». Тепер, коли я організовую концерти Лободі, я принципово не співпрацюю з організаторами з російським походженням. Будь-який натяк на росію для мене є болючим.
З батьками чоловіка, які мешкають у Криму, ми не спілкуємося, бо в них «не все так однозначно». У перший день війни Ігореві зателефонувала мама, моя свекруха, сказала, що зараз путін врятує нас від нацистів. Спершу чоловік намагався переконати, що все зовсім не так, але не вийшло, і тепер ми не спілкуємося. Нещодавно телефонувала Ігорева сестра із Севастополя, її чоловікові прийшла російська повістка, і він йде на війну. Коли Ігор сказав, що той піде воювати проти нас, проти рідні, сестра відмахнулася: «Мы ничего не можем сделать».
У сім’ї, з батьками, бабусями, дідусями, усіма рідними спілкуємося українською. Мій тато з Черкащини, мама з Волині, обоє педагоги. А ще я маю три вищі освіти, за першою — журналістка, а за другою — вчителька української мови та літератури. Тож українська супроводжує мене завжди. Усі мої друзі та чоловік були російськомовними, на роботі всі спілкувалися здебільшого російською. Тож у професійному житті я спілкувалася російською, але не вивчала її в школі. Досі не знаю, як іменник буде російською.
У нормальних країнах є державна мова, рідна для більшості, й англійська — для міжнародного спілкування. Я б дуже хотіла, щоб так було й в Україні. Наш син спілкується українською, і сподіваюся, що він ніколи не говоритиме російською.
