Перехід між станціями метро «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» давався все важче. Я подумки проклинала чоботи, куплені на Дарницькому ринку. Думала, що це через них. Невелика платформа і широкий невисокий каблук не мали б створювати дискомфорт, але чомусь створювали. Але виявилось, що справа була не в них.
Несподівана вагітність
У 2018 році я працювала журналісткою-редакторкою корпоративного видання. Офіс був розташований поблизу станції метро «Деміївська», а жила в Дніпровському районі. Дорога непроста. Маршрутка або трамвай, потім метро з переходом на іншу гілку.
Згодом до труднощів дороги додався ще й звірячий голод. Зранку перед роботою я завжди снідала вдома, а доїхавши до «Деміївської», бігла у магазинчик за тубою з куркою, щоб трохи втамувати голод. Однак вже о 12-й шлунок скручувало в бублик, і дочекатися обідньої перерви, що передбачена о 13-й, було важко. Їдальня Голосіївської РДА годувала прилеглі офіси. Хотілося замовляти все й одразу. Я не розуміла, чому такий нестерпний голод. Адже раніше я легко витримувала і цілий день без їжі.
Одного ранку я задумалась, що вже тиждень затримка. Не така й значна, але на всяк випадок купила найдешевший тест. Він показав дві смужки.
«Та ну. Це я якось не так зробила його. Чи, може, тест неякісний?» — заспокоювала я сама себе.
Мене ж лікарі запевняли, що дітей не може бути. Та й стільки років у попередньому шлюбі не могла завагітніти, а тут нещодавно почались стосунки з новим хлопцем — і дві смужки? Я знову човгала через перехід між «червоною» та «синьою» гілками метро і не вірила, що це можливо. Легенькі, ще студентські, черевики на пласкій підошві перехід не полегшили. Тож справа таки не в чоботах. Ноги наливалися і ставали важкими. Ледве дочекавшись обідньої перерви, побігла не в їдальню, як завжди, а в аптеку. Купила найдорожчий миттєвий тест. Просто в офісному туалеті зробила, і знову — дві смужки. З одного боку, була рада, а з іншого — у ступорі. Ми не так довго зустрічалися з хлопцем, тому передбачити, як він відреагує, було важко. Я розуміла, що дитину я залишатиму, але якщо він не захоче, то чи впораюсь я самотужки? Я тільки півтора року як у Києві. Повертатися немає куди. Батьків немає, підтримки жодної.
Тож я просто мовчки ввечері показала тест. Він обійняв мене і сказав: «Ну, що ж, будемо виховувати».
Після шаленого голоду почалась неймовірна сонливість. Я приїжджала з роботи, їла і лягала спати. На вихідних я могла просто пів дня валятися в ліжку. На роботі я не хотіла спочатку казати про свій стан. Та одного ранку все пішло шкереберть.
Звільнення
Начальниця відділу прийшла з наради та повідомила, що у відділі лишається одна людина. Всіх інших звільняють. Я була вже на четвертому місяці вагітності. З одного боку, я розуміла, що мене не мають права звільняти, а з іншого, якщо закривають проєкт, то мене не можуть лишити, бо робити немає чого. Я розревілась. Не від того, що мене звільняють, а від несправджених сподівань. Я думала, що піду в декрет з робочого місця. І, хоч після декретів у компанію мало хто повертався, все ж мені здавалося, що так надійніше. Пішла до умивальника змити сльози, аж тут зайшла одна з ейчарок.
— Ти що, плачеш через роботу? — щиро здивувалась вона.
Їй було невтямки, що через це можна плакати. Кадровий потік був шалений. Вона ледве встигала закривати вакансії. Як люди знову звільнялися. А тут хтось плаче через звільнення. Я розказала про свій стан. І що сльози — то гормональне.
Тоді вона повідомила про це директорці департаменту. Керувала департаментом жінка досить специфічна за характером, мало хто хотів із нею зайвий раз стикатися, тож, коли вона викликала мене і поцікавилась моїм станом, я не знала, як реагувати. Вона запропонувала вести соцмережі іншого проєкту, безпосередньо під її керівництвом. Мені треба було подумати, зважити всі «за» і «проти».
Погодитись — означало нервувати щодня через її перепади настрою, а не погодитись — лишитися без нічого. Однак, поки я думала, вже через кілька годин надійшло повідомлення, що соцмережі буде вести інша людина. Так я опинилася без роботи і зрозуміла, що та пропозиція була просто формальністю. Аби дотримуватися норми закону. Запропонували іншу роботу? Запропонували. Не погодилась одразу? Ну, що ж, — життя бентежне.
Пошуки
Важко описати цей стан, коли в тебе гормонально-вибуховий коктейль в організмі. І ти розумієш, що знайти роботу в такому стані непросто. Одне радувало — більше не треба буде долати той перехід між «червоною» і «синьою» гілками метро. Кілька днів я проплакала через жаль до себе, відчуття власної нікчемності й через те, що жити тепер доведеться коштом чоловіка. Він сказав: «Та не переживай. Я зароблю. Сиди вдома». Я сіла. Спочатку через знайомих мені запропонували вести сторінки в соцмережах і писати статті для блогу. Спеціалістка взяла проєкти, не встигала, тому шукала помічницю. Місяць ми пропрацювали, а потім вона з особистих причин відмовилась від проєктів. Один із них відпав, а в іншому я мала працювати безпосередньо під керівництвом власниці. Вона хотіла, щоб я робила роботи більше, а платити менше. Коротше, не влаштували ми одна одну. Проблема була ще й у тому, що мені все важче було писати. Я постійно хотіла спати. Мені важко було справлятися навіть із тими незначними завданнями. Ріс мій живіт, а з ним відчуття провини та безвиході.
Я все ще не покинула думку піти в декрет офіційно, тож стала на облік до центру зайнятості. Оскільки під час переїзду я втратила диплом, то мене могли зареєструвати тільки як таку, що має середню, а не вищу освіту. Записи в трудовій не допомогли. Отримала я щось близько тисячі гривень, а потім уже управління соцзахисту мало заплатити так звані допологові. Однак заплатили їх уже після пологів разом із тією допомогою, що дають при народженні.
Круговерть
Народився син. Ну, думаю, зараз перші місяці адаптуюсь, а потім як знайду роботу. Ага! Коли ти з дитиною 24 на 7 наодинці, то вмикається режим енергоощадження. Ти просто автоматично виконуєш свої дії. З дня у день одне і те ж. І вирватися з цього кола дуже важко. Чоловік приходить із роботи пізно. Він втомився.
Та й спати вже час.
Я знаю, що є успішні жінки, які можуть поєднувати роботу і догляд за дитиною. Однак часто за ними — надійний тил. У мене немає батьків, які б могли допомагати з дитиною. Подруги десь поділися: з кимось стали різні погляди, хтось виїхав за кордон, а хтось виявився зовсім не подругою. Чоловік не може залишатися вдома, бо якщо він пропускатиме роботу, то не буде грошей за що жити. Щоб найняти няню, потрібні гроші, яких і так не вистачає. Так у цьому колесі безвиході прокрутилась і не зчулась, як минуло три роки. Те, що називають декретною відпусткою. Однак відпустка, коли ти зранку до ночі щось робиш і отримуєш за це 860 гривень соціальної допомоги, навряд чи заслуговує на таку назву.
Коли прийшло запрошення в дитячий садок, думала, що тепер знайду роботу. Ага! Три дні в садочку — три тижні вдома хворіє. Плюс кожного ранку істерика, бо не хоче туди йти. І от у такому темпі намагаєшся шукати роботу віддалену, бо в офіс не поїдеш, оскільки постійні хвороби і забрати треба з садка о 17:00. Та коли в резюме дірка в три роки, то важко знайти щось таке, що влаштує і мене, і роботодавця. Більшість хочуть на повний день і постійно бути на зв’язку. Кожного разу, коли наважуєшся надіслати резюме, починаються шалені сумніви: а чи впораєшся? А кому ти треба з таким досвідом? А як не будеш встигати? Ти ж не можеш підвести людей.
Вмикається комплекс самозванця, здається, що вже втратила частину навичок і не заслуговуєш на високооплачувану роботу, а на низькооплачувану не хочеться, бо ж треба гроші. Починаєш задумуватися про те, щоб змінити сферу діяльності. Піти з журналістики у щось інше. Але таке, щоб була соціальна значущість і щоб було цікаво, бо без цього не уявляєш життя.
Якщо знаходиш замовлення, приділяєш менше уваги дитині, вона сидить у мультиках, з’являється відчуття провини. І так по колу.
А потім приходить війна. Ти змушена їхати з Києва, і знову з роботою складно. Спочатку берешся за проєкти на волонтерських засадах, щоб не з’їхав дах. Повертаєшся до Києва. Починають з’являтись якісь перші невеличкі гонорари. Однак дитина вже заявляє: «Мамо, ти знову в телефоні. Ти що забула, що ти ще й моя мама». А до всього додався страх за життя дитини, за її безпеку. А потім ще зникають світло й інтернет…
Замість висновків
До чого це я? Не пожалітися на тяжку долю. А ще раз звернути увагу на те, наскільки жінці треба докладати більше зусиль для того, аби мати роботу або професійні досягнення, коли в неї мала дитина. Чи можна уявити таке для чоловіка?
Я дуже люблю свого сина і щаслива, що він в мене є. Роки перебування з ним навчили мене багатьох речей і змінили назавжди. Однак хочу бути ще й професійно реалізованою.
Є успішні приклади, коли під час декрету жінки знаходять собі інше заняття і реалізуються в іншій сфері. Є такі, що вже на третій день після пологів працюють. Але це переважно ті, хто має стабільну роботу. Є й такі, що після декретної відпустки можуть легко повернутися на попередню роботу. Це здебільшого державні установи. Але якщо ти випав із професії, то повернутися вартує великих зусиль. Мене звільнили через скорочення штату. Просто так збіглося, що я була вагітна, а є жінки, яких звільняють саме через те, що вони вагітні. Звісно, з іншим формулюванням.
Питання повернення в професію ускладнюється ще й тим, що, втративши кілька років, треба їх надолужити навчанням. Але, щоб навчатися, знову ж таки треба щось придумати з дитиною. Якось я подала заявку на навчання в школі редакторів. Там був серйозний конкурс. Спочатку мотиваційний лист, потім мотиваційне відео, а потім ще й співбесіда. На співбесіді по той бік екрана кілька людей. Вони по черзі ставлять запитання. І ось одна з інтерв’юерок питає: «От у вас досить маленька дитина, як ви будете справлятися?» Я щось пробурмотіла типу: «Сподіваюсь, що встигатиму». Але це запитання настільки вибило з колії, що всі інші вже не мали сенсу. «Ви — не наша цільова аудиторія», — наприкінці співбесіди сказали мені. Але ж якось ви пропустили мене через два попередні етапи, я ж нічого не приховувала, писала все як є — і про дитину і про відсутність сталої роботи. Це настільки вразило, що я пів дня не могла прийти в себе.
Невже в 21-му столітті можуть поставити таке запитання? Тим паче, що я не на роботу влаштовуюсь, а навчатися, щоб підвищити свої навички і знайти гідну роботу. Коли реєструєшся на офлайн-заходи, навіть на такі, де організатори лояльні й не проти присутності дитини, ти все одно маєш постійно бути «на стрьомі», все одно відчуваєш провину, якщо син раптом щось утне.
Це такий комплекс нерозплутаних проблем, що за яку ниточку не потягни — вилізе якийсь баг. Я не знаю, що з цим робити і як покращити ситуацію. Але точно знаю, що треба щось змінювати. Так, зараз уже є закон, коли чоловік може брати відпустку для догляду за дитиною. Але неоплачувану. Тобто якщо в батьків немає запасу грошей, то поки батько сидітиме з дитиною, а мама шукатиме роботу — за що жити? Такий варіант можливий, лише якщо в мами вже є робота.
Війна також вносить свої корективи. Ті мами, які виїхали за кордон, змушені або жити на допомогу, яку виплачують, або йти на низькокваліфіковану роботу. І знову ж таки, скільки зусиль доведеться докласти, щоб повернутися в професію. Це дуже емоційно виснажує.
Мені здається, що кожній мамі варто мати особистого психолога, який би супроводжував її від початку вагітності. Як хороший сімейний лікар знає про всі секрети фізичного здоров’я, так і психолог чи коуч, який знав би багато про психологічний стан мами, міг допомогти розібратися, що у труднощах переходу з одного шляху на інший часто винні зовсім не чоботи.
