Проживаючи війну: краса і трохи парфумерних історій

від | 02.12.2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Війна в Україні, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

«Якщо ти під час війни користуєшся парфумами, їси з порцелянової тарілки і маєш гроші купити їжу, то ти… ну, як це називається… privileged? Ти ж розумієш, що таке privileged?» — поцікавився один мій американський знайомий. Оце так! Це він, між іншим, прочитав мою нову книжку, щоденник воєнних буднів «Життя посеред життя», яка, власне, і починається з того, що в останній перед війною день я купила собі парфуми в одному з масмаркет-магазинів одягу, які торгують усім — від суконь до черевиків і намист. Чесно кажучи, «привілейованою» в умовах війни мене ще не називали! Ну, правду кажучи, мати кошти на купівлю продуктів за нинішніх часів я б іще могла прийняти як певну «привілейованість» (яка насправді не дуже відчувається, коли минаєш полиці з яйцями чи гречкою в супермаркеті).

В моїй реальності «привілейованість» — це коли ти з комфортом і мінімумом ризику виїжджаєш із країни, де йде війна, ще й маєш розкіш «поперебирати харчами»: в Скандинавію не хочу, там холодно, біля Балтійського моря сиро, в Австрії забагато народу, о, поїду собі жити в Прованс. При цьому абсолютно не болить цінник на винаймане на березі Середземного моря житло чи побутові, медичні, ветеринарні витрати. Десь так я собі уявляю привілейованість. Але відколи це наявність у домі парфумів і гарного посуду стала синонімом унікального та особливого статусу?

Я розуміла, що насамперед ідеться про глибокий світоглядний розрив між мною та моїм знайомим. У макрокосмосі мого приятеля Україна на віки вічні застрягла в розщілині між «совком» і щойно набутою незалежністю з усіма тодішніми «привілеями»: бідністю, чергами, впольованими «ніжками Буша» з розкраденої гуманітарки, з часами, коли з дому доводилося виносити на базар останнє — ті самі парфуми «Ризький бузок», книжки, одяг чи багатий сервіз, подарований на ювілей, — щоби продати за безцінь і купити мішок картоплі й кілька консервів із сардиною в олії. Повномасштабна війна 24 лютого прийшла до українців, які вже існували в такій системі світоглядних та ціннісних координат, де український закордонний паспорт і плодючість лоукостів дозволяли хоч щотижня літати на каву в Рим чи в Ригу, а красивий посуд із «не чіпай, то на свята» конвертувався у буденність і норму. Ну, а щодо парфумів, то маркером «привілейованості», здається, вони перестали бути відтоді, як в Україну зайшли перші масові бренди одягу і принесли на наші терени розпродажі, сезонні колекції та прикасові зони з оберемками аксесуарів, парфумів, прикрас. Коли це було? 15? 20 років тому?

Але оскільки парфуми були і залишаються товаром не першої і навіть не другої необхідності, чимось дотичним світу «лакшері, краси і статусу», є маркерами радості, натхнення і загалом злагодженого життя, фактично антонімом до війни, то нерідко стають іще й нічогеньким тригером. «Купуєш парфуми під час війни? Ну так, війна ж тебе не стосується, злидня, все з тобою ясно!..» А що як спробувати змістити акцент із люксовості і легковажності парфумерного наративу в бік його терапевтичної та цілющої дії?

«У нас звикли, що парфуми, по-перше, мають пахнути “парфумами”, що це якась забавка, щось легковажне, не дуже потрібне! А насправді запахи — це колосальний інструмент, створений еволюцією. Запахами ми передаємо дуже багато інформації. Коли парфуми пахнуть чимось важливим, вони перестають бути легковажними, стають терапією, антидепресантом, пам’яттю», — каже українська парфумерка Ксандра Осініна, власниця парфумерного бренда «Чар-Зілля».

Під час облоги Києва вона лишалась у місті, пересиджувала обстріли у підвалі, нашвидкуруч розчищеному і перетвореному на більш-менш безпечне укриття і працювала над новим ароматом. «Лютий Березень», створений Ксандрою, — це закорковані миті нашої болючої, страшної, непевної, чорної весни із присмаком кави і надії.

«Із кавовою нотою я почала працювати ще до війни і, зрештою, отримала дуже вдалий кавовий акорд, який і визначив долю “Лютого Березня”. Я в той час капала те, що відчувала, — згадує Ксандра. — Ту темряву, яка накопичилась всередині, той біль, ті сльози невиплакані, в мене назбиралось дуже багато парфумерних ескізів, але чогось не вистачало. Я страшенний кавоман і під час облоги, звісно, пила будь-яку каву, адже купити нормальну було неможливо, тому пила найпростішу, дешеву, ту, що була доступною. Тоді, в березні, тобі було байдуже на смак, бо тобі просто треба її випити. Запах пересмаженої кави, запахи парковки, на якій я опинилась у перші дні обстрілів — ці моменти я пережила всередині себе знову, поки працювала над ароматом. Я прожила через парфуми свій тодішній стан повністю, розібрала до його кісточок і зібрала знову. Спочатку я не думала випускати цей аромат, щоб нікого ним не ретравмувати, але мої друзі, хлопці й дівчата, які зараз у ЗСУ і б’ються за нас у гарячих точках, одразу обурились: “Як це ти не будеш випускати? З якого дива?”»

«Лютий Березень» парфумерка презентувала до Дня Незалежності, зробивши лише 18 флаконів і трохи пробників. Тираж розлетівся миттєво, а кілька флаконів одразу поїхали на передову.

«Ці парфуми — однозначно артефакт війни. Свідоцтво, зафіксований момент нашої історії», — пояснює Ксандра і зізнається: перевипускати чи робити додатковий тираж «Лютого Березня» вона не планує.

«Можу сказати, що в найгарячіших точках України зараз трохи пахне моїми парфумами “Чар-Зілля”. Коли людина з Миколаєва замовляє в мене пробники, а потім людина з Харкова, з Нікополя, то у мене просто мурахи по шкірі… І ці люди мені кажуть: “Ну, а що, треба ж чимось рятуватися, неможливо впоратися без допомоги, їде дах, а парфуми — це найкраща емоційна підтримка”».

Парфумерка Вікторія Сіміч — з Гостомеля. На світанку 24 лютого «Калібр» вдарив просто в неї за вікном, тож питання «лишатися вдома чи їхати» вирішилось миттєво. Повернутися додому вдалося тільки за два місяці.

«Відверто кажучи, я навіть не була готова повертатися в Гостомель, мені б вистачило фотографій, типу, тут був твій будинок, тепер там згарище. Це дикий, страшний біль!.. — зізнається вона. — Але потім почали з’являтися перші відео нашої вулиці, ми дивимось і розуміємо, що навіть дах у домі трохи є, то, може, і стіни лишилися? Вже ж якась надія! І ми поїхали в Гостомель… Це просто розбите серце, ти їдеш і дивишся на ці будиночки, котеджики, в яких колись жили люди, а там саме згарище. Нічого не лишилось, це невимовний біль!..»

Свій біль, як і Ксандра, Вікторія змогла прожити завдяки роботі над новим ароматом. Її «Мавка» пахне надламаною вербою, весняним полем, густою, чорною землею, тишею, болем і незаперечною надією.

«Ми живемо біля поля, це моє улюблене місце для прогулянок. І там багато верб, і я завжди вважала їх живими, ці дерева. Поле горіло, і, я так думаю, що не один раз. І оце згорьоване поле, і пробивається травичка зелена, з посічених війною дерев стікає терпкий сік. А довкола побита техніка, скло і абсолютна тиша. Але ж це весна! Я не звикла до такої мертвої тиші навесні! Так не буває, а воно ж все мертве. Я вийшла в поле, боюсь туди в яр спуститися, бо хто знає, які ще «сюрпризи» там орки лишили, а потім ноги підломилися, і, поки я все не виплакала, не змогла піднятися, — згадує Вікторія. — Це дуже велика рана, біль, який прожити можна було, тільки подавши цю трагедію у вигляді аромату. Бо слова — це слова, а коли ти вдихаєш, це переходить вже на зовсім інший рівень сприйняття. Образ поля, образ дерева, образ пожежі, яка тут була і крізь яку вперто пробивається травичка — до створення “Мавки” я ходила на межі, а вона мене витягнула, врятувала».

Аромат «Мавка» — не лише про біль від спаленого поля і зламаних верб. «Мавка» попри все життєствердна. Вона шлейфить майбутнім.

Вікторія погоджується: «Так, “Мавка” сповнена сили. Тому що весна все одно прийшла. І зелена трава пробивалась, і сік цей тече, але дерево живе, а, значить, і я буду жити, і я впораюсь!»

То що, парфуми — це і досі про розваги, привілеї та заборонені на війні розкоші?

Моя подруга, письменниця і блогерка, Мая Тульчинська під час війни утнула, як на мене, нечувану авантюру. Взяла і відкрила на Подолі «Львівську крамницю мила!» От взяла, вклала гроші, орендувала приміщення і, попри дуже недвозначні натяки про «не на часі» й обурене «ну так, війна ж для декого вже скінчилась!..» продає красиве, пахуче мило, олійки для шкіри, свічки, скраби, сіль для ванн та інші «геть-не-на-часові» красиві штуки.

«Багато жінок приходять до мене і кажуть: “Ой, яка ви молодець, наважилися посеред війни відкрити бізнес!” А я стала аналізувати і зрозуміла, що у мирні часи я б, може, і не наважилась на це. Бо думала б: “А якщо не піде, а якщо я вкладу гроші, час, сили, а воно нікому не буде треба?” А зараз я розумію, що, як порівняти з тим, що люди втрачають на війні, моя якась локальна невдача була б такою дурнею, нема про що взагалі говорити!» — каже Мая.

Попри те, що до неї в магазин уже встигли навідатися і перші «гейтери» (розказавши з порога, що нікому її мило не треба, в країні війна, а вона ще й, злидня така, поставила біля входу машинку, яка видуває мильні бульбашки, що розлітаються цілою вулицею на радість дітям і дорослим), Мая переконана: краса на часі, краса рятує, а головне — жодним чином не заважає ЗСУ бити ворога.

«Ті, хто зараз в окопах, наші хлопці й дівчата роблять дива неймовірні, і мені слів бракує для подяки. Але всі, хто в тилових містах, мають врятувати себе, свою психіку, щоб після перемоги дати трохи тепла тим, хто повернеться з фронту. Це теж дуже важливо. Якщо ми зараз тут не вбережемо свою психіку, то тим, хто зараз на фронті, не буде куди повертатися. Вони не мають повернутися на попелище. Вони мають повернутися у нормальне, красиве, щасливе життя, заради якого вони зараз там. Днями до мене в крамницю приходив військовий із дружиною, і було видно, яка вона щаслива, що він із нею зараз, вдома. І я на це подивилась і думаю: “Господи, ну їм треба повернутися в таке мирне місто, де є кав’ярні, де продають квіти, де є затишні магазинчики і де є дуже щасливі їхні чоловіки та дружини. Вони і самі тоді швидше повернуться до нормального, мирного життя”. А нормальне життя, знаєте, в більшості випадків рятує, бо дає почуття безпеки і всі шанси прийти до тями».

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA — для жінок, які зіткнулися з сексуальним насильством російських військових або стали його свідками. Ініціатором проєкту є фонд Future for Ukraine, який залучив 11...

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

В Україні держпосадовцям заборонили виїзд за кордон: це може призвести до колапсу самоврядування через масове складання мандатів депутатками місцевих рад

В Україні держпосадовцям заборонили виїзд за кордон: це може призвести до колапсу самоврядування через масове складання мандатів депутатками місцевих рад

В Україні держслужбовцям заборонили виїжджати за кордон без поважних причин. За словами президента Володимира Зеленського,...