Візуальні щоденники ілюстраторок і художниць стали не лише формою психологічної самодопомоги під час кризової ситуації, а й інструментом, за допомогою якого українки розповідають про повномасштабну війну росії проти України дуже різним аудиторіям.
Проєкт «Ще один день: щоденники війни» зібрав в експозицію онлайн-виставки зіни, скетчі, комікси, цифрові ілюстрації, колажі, фото та відео. Усіх їх об’єднує бажання зафіксувати травматичний, але неминучий для всіх нас нині досвід, що є частиною творення історії сучасної України.
З понад 30 щоденників ми обрали роботи п’ятьох мисткинь, поставивши кілька запитань.
Щоденник Алевтини Кахідзе
Алевтина Кахідзе
Як ти створюєш свої малюнки? Чи думаєш над їхнім змістом заздалегідь?
Деколи я публікую в соціальних мережах свої малюнки так швидко, що так само швидко про них забуваю. Тобто це потік, а не якась довга, збалансована робота. В моїх малюнках купа помилок, живий процес, бо можу пізніше щось виправити чи домалювати. Я не роблю малюнки для когось. Я навіть не можу сказати, що це мистецтво, імовірніше, спосіб думання. Коли сідаю щось малювати, не знаю, яким буде результат. Форма дуже допомагає сформулювати зміст, безперечно, що він — найголовніше, але форма теж допомагає. Мене саму часто смішить кількість помилок у текстах до малюнків, але вони теж є частиною певної цілісності.
Щоденник Алевтини Кахідзе
Сторінка зіну Олесі Бачинської
Олеся Бачинська
Ви переглядаєте перші сторінки зіну, наважуєтесь дивитись у недалеке минуле та згадувати емоції, які тоді відчували?
Переглядаю фото з зіну і перечитую текст інколи. На фото є пес Руді, він уже помер, це теж перегукується з процесом війни для мене. А текст зараз, імовірніше, дивує, бо це так по-справжньому відчувалося тоді, хоча форма письма абстрактна, багато метафор. Наприклад, про те, що у мене волосся не сивітиме, а чорнітиме. Але поки чорніють лиш олівці в пеналі. От недавно купила жовтий, блакитний і червоний олівці…
Сторінка зіну Олесі Бачинської
Марія Склярова
Що нині для вас має найбільше значення в контексті творчості, яка фіксує повномасштабну війну?
По-перше, я почала малювати на воєнну тематику, щоб розповісти про війну моїм закордонним підписникам, людям, з якими я працювала і працюю. Хотілось, щоб вони бачили, відчували, ділились зі знайомими, і так світ дізнається про нас, про війну, так би мовити, з перших рук, від людини, яка реально пережила обстріли, була вимушена бігти з однією сумкою.
Робота Марії Склярової
По-друге, малювання — невіддільна частина мене так само, як і війна зараз, на жаль. Тому, коли я створюю нову роботу, хоч як би я не старалась, виходить знову про війну. Мені здається, навіть те, що взагалі намальовано не про війну у час війни, — все одно про неї, про пошук себе в цьому божевіллі, це маленькі кроки до того, щоб знайти своє комфортне місце, не втратити самовідчуття, якось продовжувати жити, знаходити нову мету.
Робота Марії Склярової
Ви погоджуєтесь із тим, що щоденник — форма психотерапії?
Мабуть, бо малювати про війну — це сублімувати емоції. Іноді я дивлюсь якісь відео про людей і ридаю, щось трапиться в тіктоку, наприклад, як дитина зустрічає батька з фронту чи як військові сплять на землі в окопах. Від цього хочеться кричати: від несправедливості, від того, що ми взагалі маємо це переживати, що нас насильно змусили це переживати, зробили заручниками війни, напавши на нас. І тоді малювання трохи рятує, не дає розсипатись на частини, стримує, зв’язує.
Робота Міли Науменко
Міла Науменко
Чому зло у ваших роботах абстрактне і чорно-біле? Чим зумовлений саме такий вибір стилістики?
Причини початку повномасштабної війни не вкладаються у голову, російська пропаганда і дії російської армії не залишають сумніву в тому, що то є істинне зло. Тому світ «поділився» на біле та чорне. Так само я вирішила використовувати ці кольори у своїх замальовках. Чорне і біле не відволікають, зосереджують увагу на тому, що саме зображено. Колір додавався як акцент, додаткове емоційне навантаження. Не хотілося створювати роботи, які потребують довгого виконання, ескізні замальовки підкреслюють емоційність і раптовість потреби перенести їх на папір.
Робота Міли Науменко
Марія Тіхонова
Розкажіть про концепцію ваших колажів?
Щодо ідеї робити колажі в підручнику історії, то вона виникла геть випадково. Я тиждень була одна із трьома тваринами — нашим собакою та двома котами під обстрілами. Чоловік на фронті, діти, батьки виїхали. Я залишилась із тваринами. Обстріли, обстріли, обстріли. Я дуже боялася. Тваринки боялися. Дуже. Воно літало над головою. Російські солдати входили в місто (Харків). Постійна темрява. Світломаскування з 6-ї години вечора. Вікна всі завішані ковдрами. Від чоловіка тільки коротесенькі повідомлення. Страх і сльози. Сльози і страх. Повний розпач. А потім я з тваринками рушила на захід країни. Їхали важко. Тиждень. Вдалося знайти квартиру в Дрогобичі, куди нас пустили всіх. Я була дуже виснажена. Коли ми бігли, то для малювання колажів я нічого з собою не взяла. А в Дрогобичі купила кольоровий папір, клей, ножиці, гуаш і пензлики. Олівці знайшла в якійсь сумці… скетчбук теж. А у квартирі, що ми зняли, була шафа з книжками. Дуже цікавими книжками. Там були Біблії, книжка про мистецтво і релігію, книжка про націю та мову, підручник з історії України, збірка Лесі Українки, підбірка книжок із теоретичної механіки та проєктування і купа інших. Власниця квартири сказала, що я можу брати все, що мене цікавить, і забирати собі. Я витягла дві книжки: «Нариси з історії України» та «Мова і нація».
Колаж Марії Тіхонової
Подумала, що і там, і там можна робити колажі, бо обидві книжки відповідають духу нашого сьогодення. В «Мові і нації» от прям влучні цитати були, саме про те, що України не буде, що буде війна, якщо буде стояти мовне питання. А видання, якщо не помиляюсь, 1993 року. Але потім мені прийшла думка, що те, що відбувається просто зараз, то історія. І ми в самому центрі цього тайфуну. Тож я все ж таки вирішила фіксувати все в підручнику історії.
Колаж Марії Тіхонової
