Як українські мисткині розповідають про війну

від | 09.11.2022 | Фемкульт, Дивитися

Час читання: ( Кількість слів: )

Візуальні щоденники ілюстраторок і художниць стали не лише формою психологічної самодопомоги під час кризової ситуації, а й інструментом, за допомогою якого українки розповідають про повномасштабну війну росії проти України дуже різним аудиторіям.

Проєкт «Ще один день: щоденники війни» зібрав в експозицію онлайн-виставки зіни, скетчі, комікси, цифрові ілюстрації, колажі, фото та відео. Усіх їх об’єднує бажання зафіксувати травматичний, але неминучий для всіх нас нині досвід, що є частиною творення історії сучасної України.  

З понад 30 щоденників ми обрали роботи п’ятьох мисткинь, поставивши кілька запитань. 

Щоденник Алевтини Кахідзе

Алевтина Кахідзе

Як ти створюєш свої малюнки? Чи думаєш над їхнім змістом заздалегідь? 

Деколи я публікую в соціальних мережах свої малюнки так швидко, що так само швидко про них забуваю. Тобто це потік, а не якась довга, збалансована робота. В моїх малюнках купа помилок, живий процес, бо можу пізніше щось виправити чи домалювати. Я не роблю малюнки для когось. Я навіть не можу сказати, що це мистецтво, імовірніше, спосіб думання. Коли сідаю щось малювати, не знаю, яким буде результат. Форма дуже допомагає сформулювати зміст, безперечно, що він — найголовніше, але форма теж допомагає. Мене саму часто смішить кількість помилок у текстах до малюнків, але вони теж є частиною певної цілісності. 

Щоденник Алевтини Кахідзе

Сторінка зіну Олесі Бачинської

Олеся Бачинська

Ви переглядаєте перші сторінки зіну, наважуєтесь дивитись у недалеке минуле та згадувати емоції, які тоді відчували?

Переглядаю фото з зіну і перечитую текст інколи. На фото є пес Руді, він уже помер, це теж перегукується з процесом війни для мене. А текст зараз, імовірніше, дивує, бо це так по-справжньому відчувалося тоді, хоча форма письма абстрактна, багато метафор. Наприклад, про те, що у мене волосся не сивітиме, а чорнітиме. Але поки чорніють лиш олівці в пеналі. От недавно купила жовтий, блакитний і червоний олівці…

Сторінка зіну Олесі Бачинської

Марія Склярова

Що нині для вас має найбільше значення в контексті творчості, яка фіксує повномасштабну війну?

По-перше, я почала малювати на воєнну тематику, щоб розповісти про війну моїм закордонним підписникам, людям, з якими я працювала і працюю. Хотілось, щоб вони бачили, відчували, ділились зі знайомими, і так світ дізнається про нас, про війну, так би мовити, з перших рук, від людини, яка реально пережила обстріли, була вимушена бігти з однією сумкою. 

Робота Марії Склярової

По-друге, малювання — невіддільна частина мене так само, як і війна зараз, на жаль. Тому, коли я створюю нову роботу, хоч як би я не старалась, виходить знову про війну. Мені здається, навіть те, що взагалі намальовано не про війну у час війни, — все одно про неї, про пошук себе в цьому божевіллі, це маленькі кроки до того, щоб знайти своє комфортне місце, не втратити самовідчуття, якось продовжувати жити, знаходити нову мету. 

Робота Марії Склярової

Ви погоджуєтесь із тим, що щоденник — форма психотерапії?

Мабуть, бо малювати про війну — це сублімувати емоції. Іноді я дивлюсь якісь відео про людей і ридаю, щось трапиться в тіктоку, наприклад, як дитина зустрічає батька з фронту чи як військові сплять на землі в окопах. Від цього хочеться кричати: від несправедливості, від того, що ми взагалі маємо це переживати, що нас насильно змусили це переживати, зробили заручниками війни, напавши на нас. І тоді малювання трохи рятує, не дає розсипатись на частини, стримує, зв’язує.

Робота Міли Науменко

Міла Науменко

Чому зло у ваших роботах абстрактне і чорно-біле? Чим зумовлений саме такий вибір стилістики?

Причини початку повномасштабної війни не вкладаються у голову, російська пропаганда і дії російської армії не залишають сумніву в тому, що то є істинне зло. Тому світ «поділився» на біле та чорне. Так само я вирішила використовувати ці кольори у своїх замальовках. Чорне і біле не відволікають, зосереджують увагу на тому, що саме зображено. Колір додавався як акцент, додаткове емоційне навантаження. Не хотілося створювати роботи, які потребують довгого виконання, ескізні замальовки підкреслюють емоційність і раптовість потреби перенести їх на папір.

Робота Міли Науменко

Марія Тіхонова

Розкажіть про концепцію ваших колажів?

Щодо ідеї робити колажі в підручнику історії, то вона виникла геть випадково. Я тиждень була одна із трьома тваринами — нашим собакою та двома котами під обстрілами. Чоловік на фронті, діти, батьки виїхали. Я залишилась із тваринами. Обстріли, обстріли, обстріли. Я дуже боялася. Тваринки боялися. Дуже. Воно літало над головою. Російські солдати входили в місто (Харків). Постійна темрява. Світломаскування з 6-ї години вечора. Вікна всі завішані ковдрами. Від чоловіка тільки коротесенькі повідомлення. Страх і сльози. Сльози і страх. Повний розпач. А потім я з тваринками рушила на захід країни. Їхали важко. Тиждень. Вдалося знайти квартиру в Дрогобичі, куди нас пустили всіх. Я була дуже виснажена. Коли ми бігли, то для малювання колажів я нічого з собою не взяла. А в Дрогобичі купила кольоровий папір, клей, ножиці, гуаш і пензлики. Олівці знайшла в якійсь сумці… скетчбук теж. А у квартирі, що ми зняли, була шафа з книжками. Дуже цікавими книжками. Там були Біблії, книжка про мистецтво і релігію, книжка про націю та мову, підручник з історії України, збірка Лесі Українки, підбірка книжок із теоретичної механіки та проєктування і купа інших. Власниця квартири сказала, що я можу брати все, що мене цікавить, і забирати собі. Я витягла дві книжки: «Нариси з історії України» та «Мова і нація».

Колаж Марії Тіхонової

Подумала, що і там, і там можна робити колажі, бо обидві книжки відповідають духу нашого сьогодення. В «Мові і нації» от прям влучні цитати були, саме про те, що України не буде, що буде війна, якщо буде стояти мовне питання. А видання, якщо не помиляюсь, 1993 року. Але потім мені прийшла думка, що те, що відбувається просто зараз, то історія. І ми в самому центрі цього тайфуну. Тож я все ж таки вирішила фіксувати все в підручнику історії. 

Колаж Марії Тіхонової

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить