«Щось ти занадто “красівая”»!

від | 26.10.2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Її історія

Час читання: ( Кількість слів: )

«Коли ми сиділи під обстрілами в нашому селі, я дуже боялась, що в хату хтось може зайти, а ти тут така… “чересчур красівая!”» — згадує ті кілька березневих тижнів на Херсонщині під щоденним вогнем моя подруга Тетяна Гладиш. Мисткиня, журналістка й поетка Тетяна має інвалідність внаслідок генетичного захворювання і пересувається на милицях, тому варіант порятунку втечею в разі найжахливішого розвитку подій навіть не був опцією для неї.

«Знаєш, — каже вона, — був момент, коли я стояла перед дзеркалом, така перелякана, уся змарніла, у двох светрах, у плетених шкарпетках, і думала: от я стільки років, практично все своє доросле життя, плекала в собі якусь жіночність, сексуальність, тому що весь час були думки, що ти на милицях, що в тебе криві ноги… І це була купа комплексів, які я потім намагалась побороти й усвідомити для себе, що я жіночна, що я можу бути коханою, жаданою. І тут приходить війна, яка все це перекреслює! Тепер ти не маєш права бути гарною, навпаки, все це в собі треба притлумити. Я дивилась на свою красиву білизну в шухляді, на якісь парфуми, на всі мої гарні засоби для тіла і думала: от тепер що, хрест на собі, якщо ми будемо в окупації? Це страшно, бо найкращий захист, який може бути для дівчини в такі часи, — це не митися, не розчісуватися, виглядати максимально жахливо, щоб тебе не помітили, щоб не скривдили».

Слухаю Таню, і мені згадується 2015 рік, коли знайома волонтерка збирала посилку для подруги, яка лишилась у Донецьку і на той момент не могла виїхати з міста з лежачою матір’ю і п’ятьма котами. Йшлося не про те, щоб надіслати дівчині торбу речей на кшталт теплих шкарпеток, светрів, котячого корму чи м’ясних консервів, закривши первинні потреби, а власне про щось таке, що дало змогу хоча б здалеку доторкнутися до мирного, уже забутого життя.

Ми з кількома подругами зголосилися допомогти і щедро поділилися, як нам здавалось, найнеобхіднішим для кожної дівчини — спакували серед іншого кілька помад, тональні креми, рум’яна, туш для вій, пензлики для макіяжу, коробочки з кольоровими тінями. Нам тодішнім це здавалось таким доречним! Утім, коли ту запаковану красу побачила волонтерка, то рішуче повикладала з пакунка все гарненьке мальовидло, залишила тільки базові «штучки» — креми для обличчя і для рук, шампунь, кілька тюбиків зубної пасти, мило.

У відповідь на наше здивування коротко відказала: «Ви що, подуріли?». Зрештою ми її вмовили залишити хоча б одну-єдину помаду. За кілька тижнів, коли посилка дісталась адресатки, дівчина відписала нам із подякою. Звісно, всі ті баночки й коробочки з кремами, солодощі й жіночі журнали надзвичайно потішили її, а про помаду вона сказала: «Я вам така вдячна! Але відкладу її до кращих часів, бо зараз я на вулицю, якщо і виходжу, то абсолютно ненафарбована, навпаки, намагаюсь виглядати зачуханою і задрипаною, щоб ніхто не сказав, що я “сільно красівая”, і не потягнули на підвал». Пам’ятаю, що від тих слів мені аж сироти по шкірі пробігли, я з жахом усвідомила тієї миті, якою була довколишня реальність тієї молодої жінки, коли нафарбовані губи могли достоту вартувати життя.

Війна нікому не додає краси, навпаки, миттєво накидає з десяток років і стільки ж нових зморщок, а ще набавляє сивини й тьмяних кіл під очима. Найстрашніше не те, що війна краде красу, а те, що вона позбавляє навіть права на неї! Безжально викреслює з життя затишні ритуали, бадьорий ранковий душ і вечірню ванну з ароматом тиші й усамітнення, відбирає радість від улюблених парфумів — відтепер вони всі пахнуть горем і болем.

Війна трощить гарненькі коробочки з рум’янками і пудрою, вириває з рук щіточку для фарбування вій, б’є, ламає, нівелює, нищить. Вона сама собою настільки огидна, що їй нестерпні найменші прояви краси — навіть подумки! Все, чого війна торкається, затруєне безвихіддю.

І питання не лише в тому, чи пощастило врятуватися, вижити, виїхати або й узагалі уникнути окупації, де краса з категорії естетичних уподобань миттєво зміщується в спектр особистої безпеки. Перебуваючи в умовній безпеці, де над твоєю головою не свистять снаряди, а під ногами не розриваються міни, кожній рано чи пізно (а частіше рано!) прилітає в лоба: «Щось ти занадто причепурилась/нафарбувалась/напахтілась парфумами/забагато витрачаєш на косметику/на нову зачіску/на нову сукню/на нові труси/занадто щаслива/занадто гарна (потрібне підкресліть)! Що, війна вже скінчилась?»

Цікаво, коли під час Другої світової війни британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль закликав налагоджувати виробництво червоної помади, щоб підтримати бойовий та моральний дух нації, чи закидав йому хтось, мовляв, не на часі ж?

Можливо, шановному панові міністру особисто ніхто не дорікав, бо і без того жодної іншої косметики тоді у королівстві не виготовляли — британська промисловість повністю переорієнтувалась на воєнні потреби. Інше питання, чи шпетили британських жінок, що ті «викидають гроші» на помаду, чи казали їм щось на кшталт «краще б віддала гроші нужденним, голодним, шпиталям, військовим, ніж розтринькала на цю дурню», чи докоряли їм, що «Лондон бомблять, а вони тут губи фарбують»? Але історія фіксує лишень переможний рух червоного кольору губної помади і не лишає жодного спогаду про те, чи не був приправлений кожен рух лінією губ пурпуровим стіком добрячою порцією докорів та суворого осуду.

Так, авжеж, жінки нікому у цілому світі не завинили своєї краси. Вони не мають фарбуватися, чепуритися для когось, хіба що їм самим цього дуже хочеться. Жінки не повинні зафарбовувати сивину, аби ж то тільки не травмувати довколишніх самим фактом того, що — ти диви! — волосся має схильність із плином часу втрачати природний пігмент, а сильний стрес здатний неабияк пришвидшити цей процес. Жінки не мусять носити підбори і сукні тільки тому, що «Ну ти ж жінка! Що це ти в штанях увесь час ходиш?»

Але так само ніхто у світі не має права відбирати у жінки її бажання і прагнення шукати затишку, спокою і розради у своїх буденних ритуалах — хай це буде справжній артвізаж на обличчі чи єдина і незмінна баночка крему Nivea. Нікому не дозволено красти в неї можливість вигуляти новенькі туфлі-човники, гарну сукню чи улюблені парфуми.

Я часто питаю в жінок, що вони збирали із собою в тривожну валізку або у валізку-термінової-втечі, окрім стандартного набору із документів-шкарпеток-підзарядок-памперсів-корму-для-тварин. Найчастіша відповідь — це вишиванки, мамині, бабусині чи просто улюблені прикраси, якісь дуже цінні родинні реліквії чи фотографії. І вже між іншим додають: «А ще було місце, і я поклала улюблені парфуми», «У кишеню закинула улюблену помаду, навіть не знаю навіщо», «Смішно про це казати, але я чомусь спакувала новенький комплект гарної білизни, який не встигла поносити в мирному житті»… І ці дуже особисті, дуже жіночні, дуже красиві речі, які в останню мить встигли опинитися у валізі чи наплічнику, часто згадуються самими жінками з ніяковінням, наче то щось страх яке стидне — посеред жорстокої війни рятувати дещо дуже особисте і дуже красиве для себе.

«Коли тато дізнався, що з центру села виїжджатиме колона наших односельців, бо несподівано відкрився один із коридорів на виїзд, він прибіг за нами з мамою. Мої речі вже були зібрані, але останньої миті я подумала: “Так, сюди можна ще щось покласти”, — згадує Тетяна день евакуації. — І от я хапаю свої мереживні красиві труси, кидаю в сумку парфуми “Діор” і свої окуляри “Рей-Бен”! Так, решта моїх речей — дуже практичні, але я дуже втішена тим, що тієї миті прихопила такі суто жіночі речі з собою. Багато що я не врятувала: мої вишиванки, сорочки і сукні, які я сама вишивала, біжутерію, родинні фотографії, вишиті картини, книжки, — пізніше ми дізналися, що прилетів снаряд, і наша хата вигоріла. Але зараз в Одесі, де я тепер живу, у мене є можливість ходити у мереживних трусиках, у моїх модних окулярах і пахтітися “Діором”».

Я не хочу, щоб мене проковтнула війна. Не хочу все життя порівнювати ціну червоної помади із вартістю пакунка гречки і класти на місце — помаду, не гречку. Ще менше хочу нагадувати собі, щоразу, як мені захочеться гарну сукню, а не практичний спортивний костюм, що красиві речі не на часі, а от переможемо, тоді…! Щоразу як мені починає здаватися, що парфуми не на часі, сукні не на часі, фарбування волосся зачекає до перемоги, я згадую, з якою гордістю звітувала моя хороша знайома, що її мамі вдалося не просто евакуюватися з кішкою з Енергодару, а ще й вивезти з окупованих територій свою колекцію парфумів, які жінка любила і збирала все життя. І я зіжмакую свої сумніви, мов жменю старих вилинялих магазинних чеків, беру з полиці нову помаду і несу на касу. Сер Черчилль не був би проти, чи не так?

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить

Читайте також