Тільки нікому про це не кажи. Уривок з нового роману Ірени Карпи

від | Сер 11, 2022 | Фемкульт, Жіноча бібліотека

Психологічний трилер Ірени Карпи «Тільки нікому про це не кажи» з’явиться у продажу на початку вересня.

Марґо давно живе в Парижі. Вона працює фотографкою. Любить красивий одяг, відриватися на вечірках та у секс-клубах. У рідному Києві залишився її дід, з яким у неї дружні стосунки і таємничий С., якого вона переконує переїхати до Парижа. У неї наче все є, але щось всередині не дає їй спокою. Вона хоче розібратися в собі і звертається до психолога. Професора, з яким вона працює їй порадив С. У той самий час Марґо дізнається з інтернету про Месника, серійного вбивцю, який вчиняє самосуд над ґвалтівниками, корупціонерами та іншими негідниками на її батьківщині. Про всі ці справи пише журналіст Сонік, але чи знає він, хто влаштовує ці розправи?

Що ж є причиною неспокою Марґо? Які шокуючі викриття у неї попереду? Чому її так захопила історія про Месника? Зрештою, хто він такий? Цей психологічний трилер про те, що зазвичай замовчують, намагаються забути і бояться виносити на люди: домашнє насильство, зґвалтування, булінг.

Уривок з книжки

Запах гарячої випічки повертає Марґо в пішохідну паризьку реальність. Брудно-сіре небо скрапує дощем. Мама з донькою коло вітрини із сендвічами pain de mie*: невже цю анемію можна їсти? Сива пані у верблюжому пальті курить, затиснувши сигарету кістлявими пальцями — на кожному по персню. Її чоловік неуважно притримує над нею парасольку. Цікаво, яка в них різниця в віці? Він он уже зовсім дід, а вона — красива літня жінка.

На площі Контрескарп Марґо повертає праворуч, аби по Кардинала Лемуана вийти на вулицю Монж, а відтак нею і на бульвар. Може, вдасться не сильно змокнути до паркінгу.

Маленька темно-синя «ауді» пасувала волоссю Марґо. Принаймні так казав Лоран, даруючи їй цей засіб пересування з відкидним верхом. А вже наступного дня Марґо з рудої перефарбувалась на шатенку.

У паркінгу пахне пивницею. Марґо завжди заспокоював цей запах: підвальний, вогкий, затхлий. Класична музика з невидимих колонок: якщо б тут був С., точно звучав би Чайковський. С. на нього щастило.
Марґо клацає на брелок із сигналізацією, відчиняється багажник («скринька Пандори», називає його Марґо). Там і справді звалено все, що можна уявити: босоніжки Jimmy Choo (два чорних і чомусь один зелений), гумові чоботи в болоті з лісу (слава богу, хоч у пакеті), рукавички — шкіряні впереміш із гумовими (якось Марґо самій заманулося помити машину: очищення як антистрес), двійко модних тренчів — бежевий і чорний, пухова жилетка Uniqlo (по-паризьки надягати під тренч, уникаючи потворних пуховиків). Ще тут жила одна вечірня сукня, куплена Лораном (досі з цінником із Bon Marché, Марґо збиралась її здати й виручити кілька сотень), тепла шапка, пачка кави з кардамоном із сирійського ресторану, пляшка шампанського Roederer, стара аптечка й потріпана папка з документами. Останні — для досьє С., яким мала зайнятися Марі-Крістін, аби якнайшвидше легалізувати його, коли він переїде до Франції. (Ну бо чим іще вона могла б допомогти? Саме так тоді свій сон Марґо й потрактувала.)
Марґо кидає в багажник свій змоклий плащ і гримає кришкою. Напівпорожнім паркінгом котиться луна.
— Ну, з Богом.

Табло терміналу 2D показує, що літак запізнюється. На скільки — не уточнюють, а йти на інформаційну стійку Air France Марґо лінь.

Тому вона сидить тут і чекає, попиваючи лате зі Starbucks. Гидота, звісно, але де у Франції знайти нормальну каву? Марґо слухає оголошення, рухає пальцями ніг у зручних кросівках, проводжає поглядом солдатів у чорних беретах і повній амуніції, що ходять туди-сюди, охороняючи аеропорт. Цей стан речей її влаштовує: їй завжди було цікаво спостерігати за тими, хто відлітає, й тими, хто зустрічає новоприбулих. У кожному з них кублиться непевна обіцянка щастя. Раптом пощастить, то перепаде й Марґо.
Час минає. Крихітна стрілка її годинника невпинно крутиться. Лате закінчується, чашка вирушає в смітник із жовтим обідком: для паперу і пластику, recyclable. Зала отримання багажу наповнюється людьми й порожніє знову.

«Коханий, усі пасажири з рейсу вийшли. Де ж ти?» — пише Марґо.
Через 20 хвилин (звичний час його відповіді):
«Вибач, знов накладка на роботі. Я тобі там скинув номер…»
Марґо не дочитує й підводиться.
Що ж, не сьогодні.

15 євро. Марґо думала, буде більше. Шлагбаум піднявся, випускаючи її з аеропортового паркінгу. Виїхавши на розв’язку після терміналу 2D, Марґо набирає в скайпі діда. У бік міста якраз усе тягтиметься — раніше вона думала, що то жителі передмість їдуть на вечірні тусовки в Париж, а от куди вони повзуть у час карантину — чорт його зна.

— О, знов ти мені дзвониш за рульом?! — замість привітання гаркає на неї дід і закашлюється.
Марґо знає, що насправді це він так радіє — кашель здавна маскував дідів сміх.
— Як ти там, як мама?
— Як мама, як мама… — бурчить дід. — Здуріла зовсім твоя мама!
— М… А шо таке? — питає Марґо, щоби перевести дідів гнів у продовження розмови. Насправді вона добре знає, що з мамою.
— Привезла мені проскурку з Греції, каже покаятися, Бог простить, — дід знову хихотить і кашляє. — На якусь пішу прощу ходила. Я їй: ти б мені краще хорошої «метакси»* привезла — так вона не знала, що це.

Марґо й собі хихотить із солідарності з дідом. Її підрізає червоний «пежо», Марґо сигналить і лається французькою — наче хтось її почує крізь зачинене вікно.

— О, я в школі вчив німецьку, а зараз якось і по-французьки зрозумів!
Почуття гумору було тим, чого у діда було не відняти.
— Не тепер… нє сєйчас, Людочка, уйдітє, я разговаріваю!

Дід каже це кудись убік — очевидно, покоївці. З прислугою старий кагебешник завжди говорив російською. Як багато хто з його кола, українську він приберігав «для своїх».
— Діду, я пізніше наберу, якщо там зараз процедури! — Марґо перелаштовується в лівий ряд, краєм ока помічаючи знайому картину Мурашка в діда на стіні: жінка в пишній зеленій спідниці, за столом на сонячній терасі, спиною до глядача. Дитиною Марґо уявляла її обличчя щоразу іншим.

Фото Олени Ведмідь

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!