Ще декілька місяців тому я відчувала переважно любов до своїх і ненависть до ворогів. Любові було більше. На початку повномасштабної війни любов була скрізь, і в інтернеті також. Особливо в інтернеті.

Любов була у стислих «Як ти?», «Обіймаю», «Тримайтеся». У голосових повідомленнях, у сльозах, у «Приїзди до нас». Любов була у «Ми знайшли броніки», «Вибирайтеся з того підвалу», «Ти їла? Спала?». Любов тримала й не давала поїхати дахом. Любов була у коментарях, постах, повідомленнях.

А тепер замість любові в інтернеті срачі.

Ми сваримося так, ніби вже перемогли, відбудували країну й тепер не маємо чим зайнятися. В перепалках дістається всім. І тим, хто поїхав, і тим, хто лишився, і тим, хто повертається. Інтернет-сварки не знають гендеру, віку, не питають про умови й обставини.

В інтернеті несуться срачі усіх мастей і розмірів — і за мову, і за фото сніданків в інстаграмі. Публікуються дописи про «неправильну» підтримку України з-за кордону, про недостатньо допомоги військовим, про побутове і про воєнне. Люди хейтять одне одного за просте життя, за маленькі радощі, за скарги. І хейтять за хейт.

І я ще не починала розповідати про групи діаспор, де точаться найбезглуздіші конфлікти між місцевими українцями й переселенцями. Я бачила навіть коментарі «Приїхали з айфонами й макбуками, розносять свої понти, й всі їм щось винні». Так, ніби можливість придбати певні речі йде в комплекті зі стійкістю до душевних страждань і ракетних ударів.

Я іноді читала ці полотна коментарів. Внутрішньо сперечалася з дописувачами. Надсилала друзям скріни й жалілася. Останньою краплею для моєї психіки став черговий гнівний пост у групі діаспори. Відома співачка у соцмережах погано відгукнулася про певне європейське місто. І тепер українці з цього міста складатимуть колективний лист, щоби співачка попросила вибачення.

От тоді мене просто не вистачило, і я відписалася усюди.

Я не хочу, щоб коментатори, які в реальності говорять незнайомцям хіба що «Пакет не потрібен, картки нема», вирішували, як мені жити, які фото виставляти в інтернеті, про що розповідати й на що жалітися. Думаю, я маю достатньо підстав, щоб вирішувати це самій. І не відчувати сорому за свій айфон.

Коли я десь чую про срачі, бачу пост чи випадковий коментар — я намагаюсь віднайти в собі співчуття. Спочатку — до себе. А потім — до інших. Коментатори, що пропагують осуд і аскезу, теж постраждали від цієї війни. А всі ми, хто постраждав, — заслуговуємо на співчуття. Не у порівнянні з тими, кому гірше або краще, а просто так, безвідносно чийогось горя.

Мають право на співчуття і мешканці окупованих територій, які хочуть лишатися вдома. І ті, хто починає нове життя за кордоном. На співчуття заслуговують і люди, які бояться за життя власних дітей. І ті, хто хотіли народити дітей, а тепер бояться. Мені шкода тих, хто місяцями ділить житло з сім’ями переселенців. І переселенців, які увесь цей час не мають власного простору.

Варті співчуття всі — і ті, хто волонтерить і працює без вихідних. І ті, хто не вміє впоратись із потрясінням і заледве знаходить сили на обслуговування власних потреб.

Вбивства, катування, ґвалтування, депортація, окупація, ракети, танки. Мені досі важко додавати до цих іменників фразу «Це відбувається на моїй землі». Мої військові гинуть на моїй землі. Мирні мешканці підриваються на мінах на моїй землі. Будинки горять на моїй землі. Друзі друзів ідуть на фронт, потім друзі йдуть на фронт. Коло стискається — і от ти вже збираєш на бронік комусь близькому.

Я ніколи до цього не звикну.

Але потім я згадую інші історії: ПТСР, депресія, рак, втрачена вагітність, загострення хронічних хвороб. Згадую зруйновані будинки, втрачену роботу, загубленого пса, знищене майно. Втрачені улюблені книжки, килим, диван, колекцію платівок.

У когось закінчуються гроші, комусь не вистачає на звичні речі. Діти бояться засинати, дорослі бояться засинати. Рідні й друзі не бачаться місяцями. Ламається техніка, дорожчають продукти. Нерви потроху здають.

Всі події зливаються в загальний фон, з якого вихоплюємо лише найжахливіше. У війні важко знайти місце особистому горю, бо на перший план виходить горе спільне. Але кожен і кожна в цій країні заслуговує на співчуття.

На жаль, ми користуємось іншими механізмами заспокоєння. Знецінити страждання інших, щоб стало краще самим. Відчути власну праведність на фоні тих, хто «менше постраждав».

Переважно гнівні коментарі лишають звичайні втомлені люди. Тому я знову нагадую собі — в офлайні ці люди говорять незнайомцям лише фразу «Пакет не потрібен, картки немає». Як і я, зрештою.

І от, якщо ви сильно втомились і не знаєте, як себе розрадити, якщо хочете влізти в інтернет-срач або опублікувати гнівний допис, для початку спитайте себе: «А я їла/ їв сьогодні? А що я їла? А мені було смачно?»

Подумайте про себе і свої потреби. Погорюйте про свої втрати на цій війні. Адже всі ми щось втратили: принаймні мрії, надії, ілюзії чи відчуття безпеки. Це вже дуже багато. І ви маєте право на горювання, розраду й співчуття.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!
«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений...