Середа, 23 лютого, мені 15 років. Досвід підлітки

від | Чер 23, 2022 | Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

Середа, 23 лютого, мені 15 років. Сьогодні, завтра і післязавтра я піду до школи. Наступного тижня теж, але буде вже не так сумно, бо почнеться березень! Упродовж останнього місяця я дуже чекала на весняну весну, щоби гуляти ботанічним садом, бігати теплим, сонячним Хрещатиком та романтично пити каву навпроти кінотеатру «Київ». Навесні будь-що стає кращим. Саме тому з наступного тижня я нарешті почну натхненно займатися спортом, допишу та відредагую всі обіцяні тексти, активно працюватиму над подкастом про «Лісову пісню» і щодня виходитиму надвір — дихати свіжим повітрям. Словом, нова пора року — новий життєвий етап. Моя улюблена відмовка, яка цього разу мала спрацювати.

Упродовж дня я багато думала про літературу — у гімназії всі готуються до святкування дня народження Лесі Українки, а на підлітковій редакції обговорювали «Книжковий арсенал». З дитинства це моя улюблена культурна подія, і, нарешті, я зможу офіційно на ній працювати, адже буду 16-річною. Це вік крутих серіальних персонажок, якими всі захоплюються змалечку. Очманіти! Здається, ніби мені досі 13.
Засинаючи, я вкотре згадала про поїздку в табір. Мабуть, цього літа буде остання можливість туди потрапити, бо наступного року вже треба вступати в університет. Мама пообіцяла подарувати на день народження путівку.

Відчувалося, що канікули будуть класними.

Сон.

Вибухи.

О 4.30 я прокинулася від вібрації ліжка. Перше повідомлення в телеграмі: «ВІЙНА».

Ми з мамою доволі швидко зорієнтувалися: нагодували кота, зателефонували родичам, перевірили найближчі підвали (а їх не було). Ні в нашому будинку, ні в найближчих від нього немає справжніх укриттів, тому ми вирішили їхати до бабусі: вона живе в центрі міста, де є кілька бомбосховищ.

Якщо мама у свою тривожну валізу збирала все загально найнеобхідніше, то я дозволила собі спакувати щось особисте. Першою в рюкзак пішла збірка драматичних творів Лесі Українки — окей, війна, але в п’ятницю цій письменниці 151 рік, раптом я все ж піду до школи (занадто наївно, еге ж?).
Щоденник, улюблена іграшка, червона помада і значок із Шевченком.

Блокнот, куди треба було про всяк випадок швидко переписати важливі номери телефонів. Клей та скотч — щоб за потреби усе полагодити. Замість прикрас — дорогоцінні записки з компліментами і стара самостійна з української мови.

Урешті, до бабусі приїхали троє: я, мама та кіт. Чотири ночі ми із сусідами провели у пилюжному бомбосховищі. Надвечір 26 лютого було найстрашніше: відома депутатка заявила, що «за даними розвідки, через 30 хвилин на Київ буде летіти все, що є у росії». Більшість державних ЗМІ поширили цю інформацію.

Спочатку я перелякалася, потім плакала, пізніше — вила. Вирішила зробити останній запис у щоденнику — згадалася Анна Франк.

Усі ці переживання зайняли не більше 20 хвилин. Новина про ракети звучала настільки моторошно, що вперше за три місяці я зателефонувала батьку. Попрощатися він би не дозволив, а от сказати «я тебе люблю» можна і треба.

Цього разу, засинаючи, я вже не думала про табір. Міцно обіймаючи маму, я згадувала прогулянки з друзями, поїздки на дачу, екскурсії з класом, шкільні будні. Хотілося миттєво закарбувати у пам’яті все-все-все. Усвідомлення, що я ще ніколи не цілувалася і не була у стосунках, трохи засмучувало. Прикро помирати без цього досвіду.

— Добраніч, мамо! Завтра буде день, правда?
— Звичайно, на добраніч.

Сон.

Мабуть, найдивнішим було відчуття прокинутися наступного ранку. Знадобилося хвилин 15, щоби прийти до тями та усвідомити факт свого існування. Ця ніч у Києві була, можливо, спокійнішою за попередні. Новина від депутатки була фейком.

За кілька днів мама вирішила, що треба їхати до Польщі. Кіт залишився з бабусею — у нього надто розхитана психіка для переїздів. Тож нас зосталося двоє: я та мама.

В останній зимовий день розпочалася 33-годинна подорож, у яку входили евакуаційний потяг Київ – Львів, піший перехід польського кордону і табір. Хіба що не літній і зовсім не омріяний. Табір біженців. Усесвіт почув моє бажання і вирішив його трошки переформулювати.

Два тижні ми жили в Польщі, де марно намагалися призвичаїтися до нового життя. Згодом поїхали ще далі від дому — до Німеччини.

Сьогодні вже червень, мені 16 років. Дзвінки батьку більше не потребують передумов на кшталт ймовірного бомбардування. Я не святкувала sweet sixteen і з досягненням цього віку не стала магічно кращою. Дописала той подкаст. Дистанційно закінчила 10 клас в Україні, паралельно навчаючись у мюнхенській гімназії. Німецькі однокласники — дуже милі та привітні, але про війну говорити бояться. Я щодня потрохи розповідаю їм про свою батьківщину, про різницю та схожість із Німеччиною. Розвінчую стереотипи та хизуюся Україною. Намагаюся також інформувати про воєнні злочини росії, щоби німці не вірили у «просто перестаньте стріляти».

Із українськими друзями ми, навпаки, уникаємо теми війни. Це складно. Особливо, коли в однієї подруги росіяни живцем спалили конячку в Гостомелі, а інша самотужки евакуювалася з Ірпеня, поки батьки були на Шрі-Ланці.

Неможливо не обговорювати спільні переживання, але ми всі наново вчимося спілкуватися про книжки, надсилати одне одному меми, дивитися разом серіали та грати в онлайн-ігри. Це схоже на затишну бульбашку, яка захищає після важкого новинного дня та нагадує про право радіти й займатися улюбленими справами попри війну.

Тим часом я, повертаючись до реалій, усюди намагаюся знайти щось пов’язане з мирним київським життям. З останнього — українська бібліотека в Мюнхені. За кордоном бажання чути рідну мову, спілкуватися та читати нею зростає в рази.

Навесні будь-що ставало краще, окрім війни.
Цьому жаху ніщо не може зарадити.

«Сприймайте це як неймовірний досвід», — намагаються підбадьорити деякі люди.
Дякую, намагаюся. Мені вистачило.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!