Середа, 23 лютого, мені 15 років. Сьогодні, завтра і післязавтра я піду до школи. Наступного тижня теж, але буде вже не так сумно, бо почнеться березень! Упродовж останнього місяця я дуже чекала на весняну весну, щоби гуляти ботанічним садом, бігати теплим, сонячним Хрещатиком та романтично пити каву навпроти кінотеатру «Київ». Навесні будь-що стає кращим. Саме тому з наступного тижня я нарешті почну натхненно займатися спортом, допишу та відредагую всі обіцяні тексти, активно працюватиму над подкастом про «Лісову пісню» і щодня виходитиму надвір — дихати свіжим повітрям. Словом, нова пора року — новий життєвий етап. Моя улюблена відмовка, яка цього разу мала спрацювати.
Упродовж дня я багато думала про літературу — у гімназії всі готуються до святкування дня народження Лесі Українки, а на підлітковій редакції обговорювали «Книжковий арсенал». З дитинства це моя улюблена культурна подія, і, нарешті, я зможу офіційно на ній працювати, адже буду 16-річною. Це вік крутих серіальних персонажок, якими всі захоплюються змалечку. Очманіти! Здається, ніби мені досі 13.
Засинаючи, я вкотре згадала про поїздку в табір. Мабуть, цього літа буде остання можливість туди потрапити, бо наступного року вже треба вступати в університет. Мама пообіцяла подарувати на день народження путівку.
Відчувалося, що канікули будуть класними.
Сон.
Вибухи.
О 4.30 я прокинулася від вібрації ліжка. Перше повідомлення в телеграмі: «ВІЙНА».
Ми з мамою доволі швидко зорієнтувалися: нагодували кота, зателефонували родичам, перевірили найближчі підвали (а їх не було). Ні в нашому будинку, ні в найближчих від нього немає справжніх укриттів, тому ми вирішили їхати до бабусі: вона живе в центрі міста, де є кілька бомбосховищ.
Якщо мама у свою тривожну валізу збирала все загально найнеобхідніше, то я дозволила собі спакувати щось особисте. Першою в рюкзак пішла збірка драматичних творів Лесі Українки — окей, війна, але в п’ятницю цій письменниці 151 рік, раптом я все ж піду до школи (занадто наївно, еге ж?).
Щоденник, улюблена іграшка, червона помада і значок із Шевченком.
Блокнот, куди треба було про всяк випадок швидко переписати важливі номери телефонів. Клей та скотч — щоб за потреби усе полагодити. Замість прикрас — дорогоцінні записки з компліментами і стара самостійна з української мови.
Урешті, до бабусі приїхали троє: я, мама та кіт. Чотири ночі ми із сусідами провели у пилюжному бомбосховищі. Надвечір 26 лютого було найстрашніше: відома депутатка заявила, що «за даними розвідки, через 30 хвилин на Київ буде летіти все, що є у росії». Більшість державних ЗМІ поширили цю інформацію.
Спочатку я перелякалася, потім плакала, пізніше — вила. Вирішила зробити останній запис у щоденнику — згадалася Анна Франк.
Усі ці переживання зайняли не більше 20 хвилин. Новина про ракети звучала настільки моторошно, що вперше за три місяці я зателефонувала батьку. Попрощатися він би не дозволив, а от сказати «я тебе люблю» можна і треба.
Цього разу, засинаючи, я вже не думала про табір. Міцно обіймаючи маму, я згадувала прогулянки з друзями, поїздки на дачу, екскурсії з класом, шкільні будні. Хотілося миттєво закарбувати у пам’яті все-все-все. Усвідомлення, що я ще ніколи не цілувалася і не була у стосунках, трохи засмучувало. Прикро помирати без цього досвіду.
— Добраніч, мамо! Завтра буде день, правда?
— Звичайно, на добраніч.
Сон.
Мабуть, найдивнішим було відчуття прокинутися наступного ранку. Знадобилося хвилин 15, щоби прийти до тями та усвідомити факт свого існування. Ця ніч у Києві була, можливо, спокійнішою за попередні. Новина від депутатки була фейком.
За кілька днів мама вирішила, що треба їхати до Польщі. Кіт залишився з бабусею — у нього надто розхитана психіка для переїздів. Тож нас зосталося двоє: я та мама.
В останній зимовий день розпочалася 33-годинна подорож, у яку входили евакуаційний потяг Київ – Львів, піший перехід польського кордону і табір. Хіба що не літній і зовсім не омріяний. Табір біженців. Усесвіт почув моє бажання і вирішив його трошки переформулювати.
Два тижні ми жили в Польщі, де марно намагалися призвичаїтися до нового життя. Згодом поїхали ще далі від дому — до Німеччини.
Сьогодні вже червень, мені 16 років. Дзвінки батьку більше не потребують передумов на кшталт ймовірного бомбардування. Я не святкувала sweet sixteen і з досягненням цього віку не стала магічно кращою. Дописала той подкаст. Дистанційно закінчила 10 клас в Україні, паралельно навчаючись у мюнхенській гімназії. Німецькі однокласники — дуже милі та привітні, але про війну говорити бояться. Я щодня потрохи розповідаю їм про свою батьківщину, про різницю та схожість із Німеччиною. Розвінчую стереотипи та хизуюся Україною. Намагаюся також інформувати про воєнні злочини росії, щоби німці не вірили у «просто перестаньте стріляти».
Із українськими друзями ми, навпаки, уникаємо теми війни. Це складно. Особливо, коли в однієї подруги росіяни живцем спалили конячку в Гостомелі, а інша самотужки евакуювалася з Ірпеня, поки батьки були на Шрі-Ланці.
Неможливо не обговорювати спільні переживання, але ми всі наново вчимося спілкуватися про книжки, надсилати одне одному меми, дивитися разом серіали та грати в онлайн-ігри. Це схоже на затишну бульбашку, яка захищає після важкого новинного дня та нагадує про право радіти й займатися улюбленими справами попри війну.
Тим часом я, повертаючись до реалій, усюди намагаюся знайти щось пов’язане з мирним київським життям. З останнього — українська бібліотека в Мюнхені. За кордоном бажання чути рідну мову, спілкуватися та читати нею зростає в рази.
Навесні будь-що ставало краще, окрім війни.
Цьому жаху ніщо не може зарадити.
«Сприймайте це як неймовірний досвід», — намагаються підбадьорити деякі люди.
Дякую, намагаюся. Мені вистачило.
