Від першого дня війни однією з важливих складових боротьби стало донесення інформації до світу. Ми пильно стежимо за матеріалами іноземних журналістів і дякуємо їм, що розповідають правду. Та мало хто знає про тих, без кого ці матеріали не сталися б і хто лишається за кадром. Це фіксери.
Ще недавно професія фіксера не була на слуху, зараз же практично жодна іноземна редакція не обходиться без людини, яка знає ситуацію на місці, підкаже теми сюжетів і контакти героїв, організує робочий процес журналістам і фотографам з-за кордону.
Ми знайшли трьох дівчат-фіксерок і розпитали про їхню роботу в умовах війни. Що роблять українські фіксерки сьогодні? Що їм дає ця робота? Чи є у фіксерстві окремий жіночий досвід? Читайте пряму мову:
Орися Хім’як, Львів
Працюю фіксеркою від початку війни. Завжди знала про цю професію, позаяк завжди крутилась біля журналістики. За освітою я журналіст та англійський філолог. Хотіла спробувати побути фіксеркою, але, звісно, не за таких прикрих обставин.
Я розуміла, що інформаційний фронт — теж фронт. Хотіла будь-як використати свої навички на повну і бути корисною у час війни. Ніхто не міг сидіти, склавши руки. Думаю, такий стан був у всіх: ти просто не можеш сидіти без діла, бо наші хлопці та дівчата на передовій і ти хочеш допомогти, як можеш, в тилу. Це дуже цінне і важливе відчуття, коли ти на своєму місці. Думаю, це частково допомогло мені пережити і прийняти саму думку, що у нас війна.
Я добре знаю англійську, маю багато контактів, маю стосунок до журналістики і загалом розумію, як працюють медіа і що вони шукають. Тому робота фіксеркою була очевидним вибором. Я і так працювала з медіа за тими запитами, які давало МЗС України. Вони також від початку війни активно включились і виконали колосальну роботу.
Я знала, що безліч військових і політичних кореспондентів зараз в Україні і зокрема у Львові. Втім, фіксерів чи навіть журналістів, які добре володіють англійською і мають час, — геть небагато. Тому я просто сіла і почала писати всім журналістам у твіттері, пропонуючи допомогу фіксерки. Дуже багато з них відповідали: так почали працювати з Guardian, Times Magazine, BBC, французькими та ірландськими медіа. Потім запитів стало так багато, що я вже не справлялась, тому зробила групу на 60 фіксерів і запити передавала тим, хто був вільний.
Думаю, гендер у фіксерстві не має значення. Головне завдання фіксера — допомогти іноземному журналісту якісно й об’єктивно показати ситуацію у місцевості чи гарячій точці. Тому ви допомагаєте і з перекладом, і з пошуком героїв. Важливо дуже круто знати іноземну мову, мати багато контактів (як місцевих, так і урядовців). Іноді журналістам може бути потрібна допомога з базовими речами: пошук готелю, водія та транспорту, акредитація необхідних рівнів.
Для фіксера/ки важливо також перевіряти, про що пишуть медіа, і переконатись, що їхня риторика адекватна, що вони не викривляють реальність, шукаючи якісь історії заради хайпу. Як це було на початку, коли розповідали про расизм в Україні у час війни. Такі тексти мене страшенно бентежили і тригерили. Так само, як і медіа, які назвали війну не «War», а «crisis». Фіксер/ка може це пояснювати і наголошувати, чому важливо використовувати правильні меседжі й терміни. Фіксер не може диктувати, про що медіа писати, визначати, але може пропонувати історії та пояснювати, які меседжі важливі, бо місцевий і розуміє контекст. Важливий і момент довіри між медіа та фіксером. Це серйозна робота. Я розуміла, що люди у моїй групі фіксерів ставляться до цього відповідально і контролюють ситуацію з журналістами, з якими працюють, бо це інформаційний фронт. Знала, що вони шукатимуть історії людей, які об’єктивно покажуть ситуацію і цю війну.
Я повністю сфокусувалась на роботі з командою BBC, здебільшого ми писали про стан справ у Маріуполі та Чернігові. У містах була дуже складна ситуація, і навіть вийти на зв’язок із кимось було надскладною задачею, тому відчувала, що говорити світу про ситуацію там і злочини, які коїть росія у наших містах, — надважливо.
Бути фіксеркою — це була волонтерська робота. Я маю і люблю свою звичну роботу: займаюсь комунікаціями українського стартапу Respeecher. Але в нас дуже круті керівники, які заохочували волонтерську діяльність і проявили колосальне розуміння. Все ж поєднувати ці дві роботи було непросто.
Складнощі у тому, що для мене ця війна — особисте. Тоді як для кореспондента BBC чи Times Magazine — це робота. Мені було дуже важко психологічно брати деякі інтерв’ю. Знала, що то непрофесійно, але на деяких інтерв’ю ридала, коли говорила телефоном із людьми. Втім, крім трагічного, війна показує й історії сильних духом людей і їхню ню незламність: це дуже надихало.
Складно і майже нереально було шукати людей із Маріуполя. Одного разу мали знайти очевидців, які бачили мобільні крематорії у Маріуполі. Боялись, що російські військові хотіли знищити тіла людей, щоб не повторилась історія з Бучею, коли всі звірства російської армії вдалось задокументувати. Ми хотіли за знімками з саталітарки знайти їх. Але треба була бодай приблизна локація. Люди в соціальних мережах масово допомагали з пошуком: зокрема і блогери з великою аудиторією. Знайти очевидців так і не вдалось — через імовірний ризик для їхніх життів. До речі, ще одне завдання робота фіксера/ки — дбати про безпеку людей, а не гнатись за ексклюзивною інформацією.
Ця робота дає мені відчуття, що це ще один маленький цвяшок у труну русні та їхньої пропагандистської машини. Фактично разом із BBC ми документували злочини і знаходили їхнє підтвердження. Круто, що їхня аудиторія у 420 мільйонів читачів на місяць чула ці голоси з України — з Маріуполя, з Чернігова, з Бучі. І для мене було цінно і важливо бути частиною того процесу.
Російська пропаганда стверджувала, що русня не скидала бомбу на драмтеатр Маріуполя і що взагалі там не було цивільних. А ми одними з перших зробили розгорнутий матеріал із дівчиною, яка була у драмтеатрі у день авіаудару. Мені як фіксерці треба було знайти героя цього матеріалу — і це було дуже важко, тому що зв’язку з Маріуполем не було тижнями. То було справжнє диво, що ми знайшли цю дівчину, що вона погодилась розповісти свою історію. Тому фіксеру треба вміти делікатно й емпатично говорити з людьми і відчути, коли краще зупинитись, щоб не травмувати людину пережитою історією ще раз.
Після нашої статті про драмтеатр на BBC мою сторінку в фейсбуці намагались зламати безліч разів, а прокремлівський псевдожурналюга зробив цілу статтю-розслідування про мене: назвав «піарниця-націоналістка, яка формує новини адженду BBC». Читала той текст про себе і розуміла: якщо журналіст кремля мене так хейтить — то я все роблю правильно.
Ганна Кирієнко, Київ
Уперше я почала працювати фіксеркою наприкінці Революції Гідності. Знайомий, який був фіксером на французькому ТБ, попросив замінити його. На той момент вимога була одна — вільне володіння французькою мовою. Уже під час роботи я дізналася, що супровід іноземних журналістів — це окрема, якщо можна так сказати, професія, яка вимагає цілого набору навичок, а не лише знання іноземної мови. Мені довелося опановувати цю професію вже на ходу. Після Майдану я працювала фіксеркою дуже рідко, може, кілька разів по кілька днів. Коли росія почала повномасштабне вторгнення, зі мною зв’язалися репортери того самого каналу за рекомендацією колеги. Відтоді я практично безперервно працювала з різними знімальними групами цього каналу в Києві та Львові. Час від часу доводилося допомагати й іншим медіа, але по кілька днів.
Фіксер/ка — це місцевий найманий координатор (провідник), який допомагає організувати робочий процес журналістам, фотографам і знімальним групам телеканалів під час їхніх закордонних відряджень. Фіксер/ка — це організатор, перекладач, провідник культурними, місцевими та історичними особливостями країни. Тому для фіксера дуже важливо мати широку мережу зв’язків, щоб зуміти швидко знайти цікаві й важливі сюжети та героїв для інтерв’ю.
Якось репортерка одного американського видання просила мене порадити фіксерку для роботи в Україні, саме жінку. Вона не пояснила причини, але вони можуть бути різні: наприклад, чутлива жіноча тема репортажу або елементарна побутова — якщо доведеться ночувати в одному готельному номері. Також я читала враження однієї фіксерки, яка працювала в гарячих точках на Донбасі з 2014. Тоді вона іноді чула коментарі, що «жінці не місце на війні». Я не працювала в гарячих точках, з жодними подібними коментарями чи негативним ставленням не стикалася. Крім того, більшість знімальних команд, з якими я працювала останнім часом, були суто жіночими (репортерка й операторка).
Я працюю з одним із найбільших новинних телеканалів Франції, а це означає, що сюжет треба зняти швидко, часто «на вечір». А також те, що ТБ потрібна картинка. Це створює додаткові складнощі, бо, наприклад, ви не можете взяти інтерв’ю чи коментар телефоном, як для радіо чи інтернет-видання: вам треба домовитися з людиною, щоб приїхати і зняти її, причому просто зараз. Вам треба стикувати графіки, а це складно, якщо ви хочете коментар чиновника або просто дуже зайнятої людини (волонтера, наприклад). Доводиться вмовляти, знаходити потрібні слова, переконувати, чому це важливо. Це дуже інтенсивна і напружена робота, бо щойно ти видихнув на годинку, приходить нове редакційне завдання, і ти знову пишеш, телефонуєш, шукаєш контакти, домовляєшся, приїжджаєш, знімаєш, перекладаєш усно. Звісно, зараз до цього ще додається дуже болюча для нас тема війни. Нефіксери можуть спробувати кілька днів або хоча б годин не читати новини (хоч я розумію, що це мало кому вдається). Ми ж маємо постійно моніторити всі події, щоби пропонувати ідеї сюжетів журналістам. Крім того, доводиться домовлятися і перекладати дуже емоційні інтерв’ю людей, які постраждали під час війни.
Багато разів мені було складно стримувати сльози під час перекладу. Іноді це були сльози захоплення силою, яку проявляли герої наших сюжетів, а іноді — сльози через страждання, які ми бачили на власні очі.
Наприклад, із бельгійським телеканалом знімали сюжет про медичні поїзди, які евакуюють важкопоранених із регіонів бойових дій, і там була дівчинка, яку поранило під час обстрілу ракетними уламками. Один уламок влучив їй у голову, і її так із ним і везли на операцію в Чехію. Або коли брали інтерв’ю у чоловіка, якому під час обстрілу відтяло ногу. Коли ти читаєш про це, то сприймаєш зовсім інакше, ніж коли дивишся в очі цих людей. Я розумію, що в кожного різний рівень витривалості, і захоплююся колегами, які працюють у гарячих точках чи висвітлюють важкі історії цієї війни. На мене ж особисто навіть побачене в тилу справляє дуже сильне емоційне враження: я довгий час оговтуюся від цих вражень.
Попри труднощі, ця робота дає мені відчуття зв’язку з моїм народом: я ніби тримаю руку на пульсі цієї війни і роблю свій маленький внесок у донесенні правди до іноземців, зокрема громадян країн-союзників. Я не маю планів і мрій, пов’язаних із цією роботою. Хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою перемогою, і я повернуся до своєї звичайної перекладацької діяльності.
Аліна Кондратенко, Київ
Я працюю фіксеркою півтора місяця. Дізналась про цю професію роки чотири тому, коли їздила в експедицію з командою Ukraїner. Я була там як фотограф, а до команди з допомогою час від часу як фіксери долучались місцеві. Працювати почала за рекомендацією знайомої, яка також працює фіксеркою зараз.
Загалом фіксери займаються вирішенням багатьох питань. Тобто, дослівно — фіксять проблеми. Я працюю з компанією, що забезпечує іноземних журналістів різним: займається їхньою безпекою, транспортом та іншим. Я допомагаю це організувати на локальному рівні — знайти, викупити, відправити, зкомунікувати. Окремо — супровід представників компанії та переклад. Іноді працюю з їхніми клієнтами, тобто журналістами: там виконую цілком журналістські завдання — знайти інформацію, місця, героїв; перекласти.
Коли почала працювати, представники компанії написали «вступне привітання», де дуже дякували, що погодилась працювати в такий час. Жінки цю роботу роблять суперкруто, і в багатьох питаннях швидше і легше за чоловіків.
Один із моїх обов’язків — це комунікація з хлопцями та дівчатами на блокпостах. Це, власне, той момент, за який зараз люблять наймати жінок. Більшість чоловіків, з якими я працювала, кажуть: жінка в машині значно полегшує перетин блокпостів, довіри до них значно більше.
Ця робота дає можливість реалізуватися під час війни. Це опосередкована допомога своїй країні стати ближчою до перемоги. Я бачу це так: я допомагаю журналістам — вони краще інформують громадян своєї країни — світ знає правду і допомагає нам перемогти. Для мене особисто це також багато цікавих контактів і знайомств, можливість потрапити в цікаві місця, вихід зі звичних патернів роботи.
