Підприємиця, партнерка-управителька проєктів Євгена Клопотенка, Саша Фідкевич, як і багато інших українок, евакуювалася за кордон. У колонці вона розмірковує, чому виїхати за кордон під час війни — не зрада.
У результаті повномасштабного вторгнення росії в Україну понад 4 мільйони українців були змушені покинути свої домівки й виїхати за кордон. Більшість із переселенців — жінки та діти. Позаду них залишилася жорстока війна. А попереду — невідомість і занепокоєння: як бути далі. Моя історія теж поповнює цю статистику. На восьмий день війни чоловік наполіг, щоб ми з сином виїхали до іншої країни. У Києві я залишила дім. У Львові залишилися мої батьки та коханий. Я приїхала на грецький Родос із дитиною, з однією валізою та обіцянкою подбати про нас обох.
У схожій ситуації опинилися ще мільйони жінок. Комусь, як і мені, пощастило трохи більше й вдалося організувати свій побут поруч із родичами та друзями. А хтось переживає переїзд сам на сам, об’єднавшись з іншими жінками або ж з допомогою волонтерів. Однак, як би не склалася ситуація, кожна з нас зіштовхнулася не тільки з проблемами адаптації в чужому середовищі, а й із постійним почуттям провини. Останнє, до речі, часто загострюють самі ж земляки.
Уже близько двох місяців я наштовхуюся в соцмережах на одну й ту саму дискусію. Вона точиться навколо людей, котрі виїхали за кордон під час війни. Ті, хто залишився, звинувачують у зраді тих, хто зумів поїхати. А ті, хто поїхав, намагаються виправдатися за своє мирне життя. Я також стикалася з критикою свого вибору. Несподівано мені писали чоловіки й забороняли коментувати події, що відбуваються в країні. Мовляв, я не маю на це право, якщо не перебуваю фізично в її межах.
Я маю досвід власної психотерапії і знаю, як адекватно реагувати на подібні закиди. Помічаю, коли на мене намагаються перенести свою злість, і можу з нею впоратися. Однак є багато людей, котрі не вміють боротися з агресією. Тож проживають кожен негативний коментар і приміряють на себе несправедливу роль зрадниці.
Виїхати за кордон під час війни — не зрада
По-перше, не важливо, евакуювалися ви з дитиною чи без. Кожен, хто виїхав, обрав для себе безпеку в межах своїх можливостей. Це нормально. Я вважаю, що прагнути ліпшого, безпечного життя для себе та своєї дитини — це точно не зрада. Навпаки — це здоровий вибір дорослої людини.
Крім того, самі військові неодноразово наголошували на тому, що мирним жителям не потрібно залишатися в місцях, де відбуваються бойові дії. Адже це не тільки наражає на небезпеку їх самих, а й ускладнює проведення оборонних та наступальних операцій.
По-друге, жінки, які вивезли своїх дітей за кордон, насправді вже зробили неймовірно багато для майбутнього країни. Зокрема, подбали про їхню фізичну й емоційну безпеку. Після війни ці діти будуть формувати націю та стануть неабиякою опорою для всіх нас. Адже своїми діями ми ілюструємо їм, як важливо розривати контакт із тим, що небезпечно. Ми вчимо їх тягнутися до кращого. Й показуємо, що захищати себе, вибирати життя, вміти збиратися й діяти в складних умовах — це правильно і не страшно. Така у нас зараз роль — піклуватися, навчати та бути прикладом.
І по-третє, варто завжди пам’ятати про опцію вибору. Виїхати чи залишитися — це особисте рішення окремої людини. Для мене воно виявилося найскладнішим і найвідповідальнішим у житті. Та я не шкодую про нього, попри будь-яку критику. Я переконана, що кожна людина має певний набір інструментів, щоби змінити своє життя навіть у поточній ситуації. І вибір — це один із них.
Тим, хто виїхав, — несолодко
Ще один важливий момент — жінки, які евакуювалися за кордон, майже не розповідають про проблеми, з якими стикаються в чужій країні. Зокрема, через страх критики, який і призводить до знецінення труднощів. А вони є, тому їх варто проговорювати.
Найперше, неможливо прийняти той факт, що за кількасот кілометрів від твого дому, де триває війна й щогодини помирають люди, може існувати нормальне життя. Особисто мене це сильно вразило та збентежило. Після низки тривожних днів і безсонних ночей важко осягнути, що в іншій країні панує спокій.
Наступне — це неготовність до тривалої евакуації. Ми довго не розпаковували валізи, навчилися обходитися без необхідних речей і не могли адаптуватися до нових умов. Кожній із нас здавалося, що за тиждень-другий ми знову повернемося додому. Лише з часом приходить усвідомлення, що твоє життя тепер на новому місці. Ти мусиш почати організовувати його самотужки і для себе, і для дітей.
Усі побутові проблеми лягають на плечі жінки. Розібратися з місцевими законами, порядками, подбати про житло, харчування, транспорт, медичні послуги. Повернутися до роботи або ж шукати нову, а інколи і те, й інше. Записати дітей до школи чи дитячого садка. А ще — встигати волонтерити, бути корисною для своєї країни й, за можливості, дбати про себе.
До цього списку, звісно, додається ще й мовне питання. Не всі вільно розмовляють англійською й тим паче мало хто володіє польською, німецькою, чеською чи румунською. У мене, приміром, хороша англійська та базова грецька, однак навіть із такими навичками іноді не просто закрити необхідні побутові питання.
Серед важливого, звісно, залишається піклування про дітей. Якщо раніше цю функцію на себе могли перебрати тато, бабуся, дідусь чи няня, то зараз доводиться справлятися самостійно. Що б не відбувалося, дитина заслуговує на розвиток, на своє безтурботне дитинство та на усміхнену маму. Зараз кожна жінка — це не тільки цілодобовий аніматор, це також єдина особа, котра може контейнувати емоції дитини. Тож мусить, окрім власного болю, проживати й пропускати крізь себе ще й дитячий. Адже його ігнорування матиме свої непоправні наслідки.
Ну і, звісно, туга. За родиною, друзями та чоловіком. Діти сумують за батьками, жінки — за коханими. Так, за кордоном однозначно безпечніше. Однак зовсім не легше. Бо, окрім всього, кожна з нас залишила в Україні частинку свого серця, яку поки що не здатна заповнити жодна безпека.
Як налагодити життя за кордоном
Протягом місяця війни мені довелося прожити різні стани: гнів і розчарування, компроміси та прийняття й, звісно, радість і вдячність. Я зуміла акумулювати сили, залучитися підтримкою рідних і організувати для нас із сином нове стабільне життя. Ось кілька моїх порад:
Прийміть факт, що жити в іншій країні доведеться довго
Важливо зробити акцент на слові «жити». Ви не маєте змоги вплинути на воєнні дії. Ваше життя відбувається тут і зараз. Тому, де б ви не перебували, потрібно дозволити собі проживати його із задоволенням. Я, приміром, заварюю собі смачну каву, виходжу на прогулянки й бодай 10–20 хвилин намагаюся почуватися щасливою. Це надзвичайно великий вклад не тільки у фізичне, а й у психологічне здоров’я.
Піклуйтеся про себе
Не нехтувати своїми потребами- сон, гігієна, маска для обличчя, красивий одяг, манікюр і зачіска. Важливо не припиняти робити те, до чого звикли. Я жодного разу не пропустила ранкове тренування. А з часом сконтактувала зі реабілітологом, який розробив домашню програму тренувань для моєї спини. Мені не вдається займатися повноцінно, однак щоденні заняття допомагають відчути своє тіло та підтримувати ментальний дух.
Створюйте затишок
Найперше, що я зробила, — пішла у місцевий магазин і придбала кілька речей, котрі є маркерами нашого побутового життя. Скринька для дрібних речей, килимок для підлоги, свіжі квіти, масло для кутикули, іграшки та книжки для сина. А ще — свічка. Я запалюю її ввечері, коли працюю. Так я відчуваю, що не сама. Ніби хтось уявний своїм теплом підтримує мене. Всі ці дрібниці чи не найкраще допомагають створити нормальне життя в евакуації.
Організуйте дитяче дозвілля
Головна ціль евакуації — зберегти дитячу психіку. Тож допоможіть їй адаптуватися в нових умовах. Я доклала максимум зусиль, щоб мій син продовжував жити своїм безтурботним та цікавим життям. Знайшла вчителя з іноземної мови, записала його на теніс і завела на дитячий гурток, де він може спілкуватися з однолітками з України. Крім того, зайнятість дитини автоматично вивільняє кілька годин.
Знайдіть заняття для себе
Зараз є змога опанувати нову професію, вивчити нову мову та знайти нових друзів. Ви можете зайняти себе чимось, що не тільки відволікатиме від нестерпних думок про війну, а й приноситиме кошти. Крім того, спробуйте познайомитися з жінками в евакуації та створити своє ком’юніті. Або ж ініціюйте таку групу самостійно. Бо проживати складнощі значно простіше разом, аніж наодинці.
Будьте вдячними
Це насправді універсальна порада. Щойно відчуєте безсилля, розчарування чи втому, починайте дякувати за все, що наразі маєте. Коли в Києві ракетами обстріляли квартал, де розташований мій будинок, я почувалася дуже пригнічено. І однієї миті почала згадувати та перелічувати все, що у мене є, окрім цього дому. Протягом цього місяця зі мною трапилося так багато див, які точно варті вдячності. Повірте, ми завжди маємо значно більше, ніж нам здається.
З якою б критикою свого рішення ви не зустрілися, моя вам порада — не виправдовуйтеся. Ні в публічному, ні в приватному просторах. Ніхто не має права вказувати вам, як діяти. Тільки ви знаєте свої наміри та бажання. Перед вами стоїть надважливе завдання — подбати про майбутнє української нації.
І кожна з вас виконує його на відмінно.
