Артпроєкт «Ключі» / The Keys — це спроба осмислити й персоналізувати втрату дому через візуальний символ ключів та особисті історії українців. Проєкт про втрату опори та безпеки, навіть маючи дім та ключі від нього. Водночас він про ті цінності, яких ми не віддамо, навіть втративши ключі.
«З початку війни мене турбувало дві речі – безпека моєї доньки і те, що роблю замало для України. Протягом дев’яти ночей у сховищі, семи днів у дорозі, двох тижнів адаптації дитини до нових умов та майже двох місяців поза Україною постійно питаю себе: що я можу зробити для перемоги?. Відповідь прийшла однієї безсонної ночі. Те, що вмію найкраще – створювати сенси. Так з’явилася ідея проєкту «Ключі» – як спроба осмислити та показати цю втрату через візуальний символ ключів та особисті історії українців.
Кожна історія – це спосіб розповісти світу про війну своїми словами. Всі розповіді перекладені волонтерами проєкту англійською мовою для іноземної аудиторії. З самого початку я розуміла, що важливо постійно говорити про війну, нагадувати світові про злочини росії, про те, що сьогодні проживають українці.
Моя особиста історія ще не написана. Так склалося, що з народженням дитини я залишила квартиру, де прожила останні шість років, і переїхала за місто. Однак усі мої речі, спогади, книжки залишилися там – і це була перша втрата. Війна змусила пережити цю втрату вдруге. Зараз живу з донькою у Вроцлаві. З собою – крім дитячих речей – я взяла ноутбук, фотокамеру та щоденник, який не має жодного нового запису після 23 лютого.
Цей проєкт дає мені змогу проживати колективну травму втраченого життя, яке було у нас до війни. Коли я отримую повідомлення: «ця історія дала мені сили у складний час», «цей проєкт про мене» тощо – це надихає мене на пошуки нових історій та укріплює в думці, що я на своєму місці», – говорить авторка Оксана Боровець, українська фотографка, культурна менеджерка, співзасновниця Creative Women Publishing, артдиректорка гурту «Шпилясті кобзарі».
Чотири історії ключів
Світлана Дідух-Романенко
24 лютого о 4:00 ранку я скотилася з ліжка від вибухів. Тремтіли вікна і стіни, тремтіло все тіло. Бориспіль — це не просто містечко-сателіт столиці, а й найбільший цивільний аеродром країни, потужний військовий аеродром, а також місце локації військової частини. Тому ще на етапі розмов про можливу війну ми розуміли, що будемо серед перших, кого обстрілюватимуть. Тривожні валізки були спаковані ще напередодні, але тривоги від того не меншало.
Якщо ти ніколи не був під обстрілами, ти ще не розрізняєш на звук, ПВО це, бомби чи «Гради». Ти просто сидиш за максимальною кількістю опорних стін і молишся, щоб не влучило у твій будинок. Щойно вибухи припинилися, ми завантажили речі в автомобіль і вирушили в село на півдні Київщини. Твердо вірили, що десь за тиждень все скінчиться і ми повернемося. За тиждень стало зрозуміло, що маємо справу з мавпами, в яких у руках ядерна зброя, а в голові — сліпа ненависть до українців. Тому вирішили, що я і мій 14-річний син будемо шукати прихистку за кордоном. Нам запропонувала допомогу в поселенні литовська благодійна організація Algojimas, тож було хоч трохи спокійніше, що не їдемо у безвість.
Напередодні війни лікарі діагностували в мене клінічну депресію. Не найсприятливіший час, щоб вилікуватися, якщо війна взагалі чомусь може сприяти. Тому перші тижні я була в максимально розгубленому і пригніченому стані, мозок відмовлявся сприймати реальність, а почуття постійної тривоги зводило з розуму. Однак я знайшла необхідні ліки, адже розуміла, що на чужині вдвох із сином, який має аутизм, необхідно бути зібраною та адекватною. Литовці оточили нас максимальною турботою і підтримкою, тож уже за два-три тижні дзеркало почало показувати мені іншу людину. Розпач пішов, лишилися гнів і ненависть до ворогів, а ще — впевненість, що ми переможемо, віра в наших воїнів.
У Литві я зрозуміла, що зібралася максимально продумано, непрактичних речей майже не виявилося. Та і язик не повертається назвати непрактичними речами прабабусині коралі чи старовинну вишиванку.
Одного дня ми з сином з’ясували, що обоє досі носимо в куртках набір ключів від дому, який тепер за 900 кілометрів. Окрім суму за рідними і домом, я впіймала себе на тому, що сумую за улюбленими сукнями, за природою, за весною на дачі під Переяславом. За тим звичним, що давало радість.
Зараз ми вже майже облаштували свій побут у тимчасовому домі. Нас прихистив у себе соціальний центр міста Паневежис, колись у цих приміщеннях був дитячий будинок, а зараз — центр для дітей з аутизмом.
Ми живемо тут зі ще однією родиною з Києва. Я зрозуміла, що маю талант «обростати» речами. Ось у нас уже є килим і комод, дзеркало і навіть велосипед. Все це — подарунки від небайдужих литовців, які прагнуть дати нам затишок. Мене вразило, як тут ставляться до «особливих» дітей, син не почувається тут «не таким», «ненормальним», він вже ходить до школи, до музичної школи, відвідує гурток із ліплення з глини і басейн. Спочатку він був дуже пригнічений, а зараз я бачу, що йому тут добре, хоч він і сумує за домом та моніторить новини.
Наші ключі від дому лежать у шухлядці, чекаючи свого часу. Ми знаємо, що він буде лише переможним. Бо інакше просто не може бути.
Альбіна Колесніченко
Війна змінила моє розуміння слова «дім». Раніше це було щось тихе, маленьке, затишне, безпечне. З початком війни вдома стало страшно, тривожно, голосно, небезпечно. Водночас з’явилося ще більше любові і гордості, що саме Україна — місце, яке я називаю «мій дім». І додалося сміливості захищати свій дім, у якому нахабно порушили мир.
Протягом 25 років я жила у Чернігові. 24 лютого місто опинилося під постійними обстрілами, без жодних комунікацій: води, електрики, газу, зв’язку, світла.
Перші три тижні жила переважно в підвалі приватного будинку, бо сирени лунали кожні пів години через авіанальоти і вибухи.
Перші дні були найтяжчими: в будинок моєї мами влучила ракета, мої друзі дитинства опинилися в полоні, я втратила домашнього улюбленця через постійні обстріли, мої друзі втратили батьків, знайомі народжували дітей у підвалах. Тривога, страх, біль. Я була саме з тих людей, хто до останнього думав: не може відбуватися такого геноциду у 2022 році на очах у всього світу. Знадобився час, щоби прийняти цю реальність.
Моя професія ілюстратора допомогла мені бути сильною. Мистецтво — потужна зброя, і я в цьому переконалася. Від першого дня війни малюю, а вся моя творчість спрямована на інформаційну та візуальну підтримку країни: участь у міжнародних виставках, створення ілюстрацій для благодійних фондів, видань, журналів і статтей. Зібрані кошти з продажу моїх ілюстрацій зараз спрямовані до міста Чернігова: волонтерам та притулку для тварин.
Згодом у місті не стало зв’язку, в мене — можливості допомагати. Я була вимушена евакуюватися, щоб мати змогу продовжувати розповідати світу про події в Україні. Нагадую собі щодня: «Роби те, що можеш, і те, в чому найсильніший, щоб підтримати Україну». Моя сильна сторона — ілюстрація, це мій фронт.
Зараз мешкаю у місті Берестечко (Волинська область) у будинку дитинства мого близького друга. Мій робочий стіл стоїть біля вікна, з якого кожного дня я бачу безкрайню жовту луку і блакитне небо. Мені важливо залишатись на моїй землі, відчувати її, чути українську мову, бути вдома. Це дає мені сили продовжувати малювати, підтримувати, допомагати.
Я не знаю, чи вціліла моя квартира, ключі від якої постійно лежать у моїй кишені. Зараз роблю в тилу все, що можу, щоби швидше повернутися додому. І вірю: все, що зруйноване, відбудуємо і скоро слово «дім» буде таким же спокійним, мирним, тихим.
Олена Марчишина
Ми готувалися до війни. Зібрали валізку, завезли на дачу в Макарівському районі продукти. Тоді ми думали, що до війни можна підготуватися…
У четвер о 5 ранку чоловік Рома розбудив мене словами: – Прокидайся, почалося…
Я пам’ятаю, як сонна і злякана збираю одяг, як ми пакуємо в машину двох напів сплячих дітей, кішок…
Як їдемо в заторі п’ять годин туди куди раніше їхали тридцять хвилин. І все це відсторонено, наче не зі мною.
Далі ми прийняли в себе на дачі ще три родини. І продуктів, що ми закупили на 4 людини, на 14 людей виявилося замало. Дітей в нас було семеро. Я почала пекти хліб на пательні, та його не вистачало. Наймоторошніший момент для мене – це коли шматочок хлібу, від якого відмовився хтось з дорослих, розривають між собою на частини діти. Щоб з’їсти ще.
Над нами літали ракети, в перші дні ми ходили в підвал, спали вдягненими. Потім ти звикаєш… Читаєш книгу і слухаєш: ага, гатять з лівої сторони – то наші Орків випалюють. Навіть з ліжка не встаєш.
Далі в один з днів ми пішли у село за їжею, по дорозі зустріли військових. Кажуть: у вас дві години, вивозьте дітей, завтра тут будуть бойові дії. Ми підхопили речі і поїхали на захід. Далі була дорога, і напис «ДЕТИ» на склі авто.
В процесі переїзду одна з моїх кішок здалася. Перестала їсти і пити. Я тоді ще мала ілюзії, що при виїзді закордон візьму із собою тварин. Ілюзії – їх так багато в мене під час війни.
В Тернополі я мала прийняти рішення, куди мені податися далі з двома дітьми, я мала забезпечити їм спокій і освіту. Я мала прийняти найважче і водночас найдоросліше рішення в моєму житті – рішення лишити коханого чоловіка, з яким за 12 років не розлучалася довше, ніж на два тижні. Лишити тварин, які є членами сім’ї і завжди проходили з нами усе, та податися в невідомість.
Моя кішка, що здалася в машині під час переїзду, тихо померла через тиждень… добре, що я не потягла її в мій переїзд закордон і дозволила їй піти легко.
Далі автобусом у Варшаву. Там мала переночувати ніч, та я не розраховувала побачити те, що побачила на автовокзалах. Людей, що сплять на підлозі, дітей з порожніми поглядами, стареньких, що не можуть ходити самостійно, але змушені сидіти на підлозі. Враження від тих вокзалів довго стоятимуть в мене перед очима.
Один з волонтерів носив кошик з кіндерами, роздавав їх дітям. Його посил був безумовно хорошим… але ці пусті очі дітей з кіндерами в руках… з кіндерами, які цим дітям міг купити практично будь-хто в їх родинах вдома ще два-три тижні тому і це не було б чимось важливим і не потребувало б вдячності та поваги. Це просто шоколадка з іграшкою всередині.
Я вибралася з Варшави лише через тиждень. Мені пропонували викинути валізи і їхати в Берлін потягом стоячи. Придбати квитки я не могла – лише ось так, евакуаційний потяг. Або ночувати в живій черзі на вокзалі, очікуючи евакуацію автобусом на кордон з Німеччиною… Такі сучасні реалії «подорожей», коли твоя країна у війні. А ще півтора місяці тому ми могли легко поїхати в будь-яке місто Європи.
Війна змінила все.
Ірина Ніколайчук
Ми – Ірина Ніколайчук і Володимир Бортюк. Я – літературознавиця і видавчиня, Вова – IT-спеціаліст. 22 лютого, за два дні до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ми одружилися – і в перший же день вирішили, що нікуди не поїдемо з міста, яке називаємо своїм домом.
Спочатку було дуже страшно, але те, що в перші години здавалося необхідним для виживання, робилося на автоматі. Вікна – заклеїти скотчем і зашторити, воду – набрати в усі ємності, тривожні рюкзаки – зібрати (хай там і нема таблеток для очищення води, як рекомендували ЗМІ, зате є новесенька, так ні разу й не вбрана червона сукня!). Друзям і рідним – подзвонити. Ввімкнути новини. Тривожно вслухатися в кожен звук іззовні. Боятися, тривожитися, знов боятися, тішитися успіхам ЗСУ, завмирати від жаху з настанням ночі.
Десь на третій день ми почали оживати й виповзати з кокона. У цей самий час більшість наших друзів, які так само, як і ми, спершу хотіли лишитися в Києві попри все, почали активно виїжджати й тиснути на нас, щоб ми робили те саме, бо Київ – одна з основних цілей окупанта, а отже, одна з найнебезпечніших точок. Зізнаюся: саме через тиск оточення і “всі побігли – значить, і мені треба” це поривалась зробити і я. Але страх переважило одне просте усвідомлення: без коханого я не поїду нікуди. А якщо поїду – я вмру від тривоги за близьких (мій молодший брат нині в ТрО Києва, а ще тут усе ж лишається частина друзів). Тож із 24 лютого й до сьогодні ми лишаємося в Києві. Місто – наша фортеця, а затишна орендована квартирка на лівому березі – єдине місце, де ми можемо почуватися по-справжньому вдома, бо можемо бути тут разом.
Нині ми поступово (наскільки це можливо) повернулися до нормального життя. Їздимо містом на велосипедах, возячи продукти та ліки людям, які їх потребують. Готуємо для себе смачні страви, а ще ходимо в київські заклади, що працюють попри війну – бо в такий час критично важливо тішити себе й підтримувати інших. Фоткаємо свої околиці (будучи завжди напоготові кричати “паляниця”!) – бо вони ніколи не здавались нам такими красивими, як тепер, хоча були такими завжди. Повернулися до роботи, бо це стимулює українську економіку й дозволяє нам донатити нашим ЗСУ, завдяки яким ми живемо зараз у Києві отаким відносно спокійним життям. Тримаємо зв’язок із рідними та друзями й допомагаємо їм усіляко, як потрібно і як ми можемо, бо ми – одна велика родина.
На моїх ключах два брелки. Брелок VoxCheck я виграла в конкурсі на найдотепніше спростування фейку – я це вмію й роблю нині й для себе, і для ближніх (а то знаєте, скільки дези нині ходить вайберчатами й фейсбуком?). А брелок із Диво-жінкою я отримала в подарунок на допрем’єрному показі однойменного фільму, на який пішла з подругою ще дуже задовго до того, як у наше місто прийшла війна. Він нагадує мені про те, що подруга та її чудовий синочок зараз у Варшаві і в безпеці, про те, що після перемоги можна буде ходити в кіно на супергеройські фільми (і ми підемо на всі!) – а ще про те, що всі українці та українки нині супергерої й супергероїні. Навіть я. Хоч і зовсім маленька – поміщаюся на долоньці, – та я теж маю суперсили і теж долучаюся до спільної перемоги. Бо мені в моєму домі буде значно радісніше, коли всі, кого я люблю, зможуть повернутися додому чи віднайти свій дім.
