«Ми накопичуємо враження та спогади». Письменниці про фіксацію воєнного часу в художній прозі та нонфікшин 

від | Кві 29, 2022 | Фемкульт, Війна в Україні, Читати

Чому війна змушує рефлексувати й обдумувати людські трагедії, а також як змінилась література у часи, коли не тільки чоловіки, але і жінки стали учасницями бойових дій і можуть висвітлювати власний досвід, розповідають письменниці.  Вони розмірковують над тим, як швидко починає з’являтися художня проза про війну після катастрофи і чому важливий нонфікшн.  

Художня проза про війну: розповідаю про силу, яка раптом знайшлась у слабких людей, і про сильних людей, які виявили слабість

Тамара Горіха Зерня, 
лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року, авторка роману «Доця» (2019), відзначеного як Книга року BBC   

Про весну-літо 2014-го на сході України та війну наративів

Два роки війни я з чоловіком від’їздила в зону АТО, ми волонтерили. Потім була павза з активними поїздками, я народила дитину, пішла в декрет, але слідкувала за  інформаційним полем. Я перекладачка, тож особливо пильно стежила за англомовним інформаційним полем, яке висвітлювало події на Донбасі. На фронті в нас були успіхи, але в інформаційному плані ми програвали. 

Росіяни почали насичувати ринок книжками про війну на сході України, у яких демонструвалась російська позиція. Так вони формували свою картину війни. Україна нічого не протиставила Росії на той час в інформаційному полі, тим паче, у галузі книговидання. Тоді тільки почала з’являтися ветеранська література, але це була коротка проза або документалістика. Нам потрібна була динамічна, цікава, захоплива, сюжетна книжка про війну на Донбасі. Ми всі це розуміли, але такої книжки не було. Я сперечалась із кимось на фейсбуці на цю тему, дійшло до того, що сказала: «Тоді я сама її напишу». І сіла писати.

Не сумнівалась у виборі теми, я знала, що головною героїнею буде жінка, а період, який охоплюватимуть події книжки, — весна-літо 2014 року. «Доця» — книжка про перехід мирного, успішного міста у війну. Я розповідаю про те, що в цей час відбувалося з людьми і з країною. Як змінилась ситуація для людей у місті, для України. 

Розповідаю про силу, яка раптом знайшлась у слабких людей, і про сильних людей, які виявили слабість.  А ще це книжка про любов. Бо тільки вона може відновити все після жаху війни.

«Ми провалюємося у кролячу нору. Все, на що можна було опертися, розсипається під руками на порох. Тут реальність розходиться із здоровим глуздом, я заплющую очі і вдаю, що мене немає. Ущипніть мене хто-небудь! Я равлик, я декорація, я скіфська баба […] Ніколи в житті я не почувалася такою самотньою і безпорадною». 

уривок із роману «Доця»

Щоденник війни

«Доцю» можна читати як певний щоденник. Коли я працювала над нею, спиралась на власний досвід волонтерки, на свідчення очевидців, які виїхали з Донецька, і тих, хто лишився воювати у підпіллі. Кожен персонаж має реальний прототип, є він і в головної героїні, але книжка художня, хоча перебіг подій відтворено з документальною точністю.

«Не знайдеться слів, щоб описати біль і приниження, з яким ми вступили у війну. Це відчуття безпомічного розпачу, коли ненавчені, невмілі, неготові чоловіки падали підкошеними, не розуміючи, звідки стріляють. Цю глибину потрясіння, коли ми побачили, що свої ж командири працюють на ворога».

уривок із роману «Доця»

Багато читачів у перші дні після 24 лютого писали мені: завдяки «Доці» я не розгубилась, я була готова, не панікувала, почала діяти. Після «Доці» з’явилось багато художньої прози про війну. Тема війни вийшла з маргінальних майданчиків, з’явились і фентезі про війну, і детективи про війну. Ми отримали багато книжок, в яких війна є тлом, середовищем, книжок, де війна принаймні згадується, герої є ветеранами АТО тощо. Про війну почали говорити у художній прозі. Те, що книжка була відзначена преміями і показала, що ця тема може бути цікавою і комерційно привабливою, — надзвичайно важливо.

Зараз нам потрібно пережити і вижити. Багато хто з моїх колег зазначає, що не пишеться зараз. Усі ресурси організму зосереджені на тому, щоби втримати себе в берегах, захистити дітей, зберегти те, що можна зберегти, вчасно ухвалити рішення про евакуацію. Але одночасно ми накопичуємо враження, спогади. Я виходжу за межі свого дому, волонтерської спільноти, щоби спілкуватись із людьми, розпитувати, фіксувати їхні спогади та враження. 

Разом із колегами ми поїхали відвідати села на Київщині, які були в окупації. Про мене так і говорили: «З нами їде письменниця, вона має подивитись, побачити все на власні очі». Мене запрошують активно в Чернігів, у Харків. Намагатимусь вибиратись.

На щастя, в Києві вже рідше лунають повітряні тривоги. А місяць тому ми жили поблизу Ірпеня на фоні вибухів. У мене брали інтерв’ю після отримання Шевченківської премії, запитували про творчі плани, а я відповідала: «Я можу багато планувати, а завтра у вікно мені залетить снаряд, і не буде жодних планів». 

Все що написала за цей період — невелика новела для американського альманаху, це буде щось на зразок антології сучасних українських авторів. У новелі описала один епізод війни — евакуацію літніх євреїв. Намагалась описати атмосферу другої евакуації в їхньому житті. Перша була за часів Другої світової війни. Новела видається мені емоційною, такою, що чіпляє. Наші американські партнери її зараз перекладають. Оце й усе поки. Але я розумію, що, якщо мені скажуть: «Потрібна книжка до кінця року», — і вона справді буде потрібна, це буде обґрунтовано, я відкладу все в бік і сяду за книжку. 

Читати у бомбосховищі?

Я була здивована, думала, люди не читають. Але до мене звернулись за порадою: «Що читати у бомбосховищі?» Коли я спускалась у сховище, був ступор, нічого не читалось. Але я знаю, що «Дооцю» брали в евакуацію і в підвали. Попри те, що книжка травматична, драматична».

Коли вдалось евакуювати склад з-під обстрілів, мені привезли частину книжок додому. Було багато замовлень на «Доцю» та на інші книжки про війну. Замовляли і мешканці прифронтових територій. З того ж Рубіжного — оплачували, а потім просили переслати на іншу адресу, бо евакуювались. Мені говорять, що книжка надихає, зараз ця історія розкривається новими гранями. «Доця» закінчується словами «Будемо жити». Книжки я також підписувала читачам цією фразою і з вірою в нашу перемогу.

Наш досвід 2014-го року не минув даремно. Ті втрати, ті жертви — усе це підготувало нас до 2022-го. Ми виявились мобілізованими, ми не зволікали. Це незволікання нас і врятувало. Вони розраховували на паніку. Українці зібрались і пішли воювати. Ось чому важливо писати про війну. 

«Якби я побачила Стуса, я б йому сказала — убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб вони тебе розтерзали двадцять на одного, але до скону сцялися б у ліжко від самої згадки про тебе. […] Навіть якщо довкола тебе немає України, навіть якщо там пустка і лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна — це ти.

уривок із роману «Доця»

Таня Калитенко, 
літературознавиця, літературна критикиня, редакторка, авторка роману «Антеро», авторка нонфікшн проєкту «До тривоги»

«Мам. Я спливаю гряззю, як Куренівка 61-го року, як змучений жертвами, пошрамований битвами Київ, як ідол Перуну, якого щойно скинули з Боричевого Току в річку. «Видибай, видибай», — гукають до мене кияни, а я не можу їм нічого гукнути у відповідь, бо захлинаюся Дніпром, що затікає мені в носа, в рота, у вуха та очі. Дніпро обіймає мене все міцніше, тягне до свого тіла-дна, великі риби оточують, обплітають мою дерев’яну сутність, лоскочуть своїми слизькими тілами, хапають своїми беззубими ротами й ведуть донизу. І можна було б піддатися, можна було б забутися й зануритися в цей вир, на дні якого — невідворотній кінець. Але моя дерев’яна сутність опирається. Бо я не можу віддатися Дніпру, не можу стати Дніпром, бо там, на суші, дзвенить оте «видибай, видибай» від дітей, у яких різко відібрали отця й матір і вбили їх на їхніх очах».

уривок із роману «Антеро»

Про радянсько-фінську війну та проговорення травми

Я ніколи не думала, що писатиму про війну чи працюватиму з цією темою так глибоко, як зараз. Ба більше, навіть коли бралася за «Антеро», до кінця не усвідомлювала, до чого все йде, оскільки робота над текстом почалася з невеликого химерного шкіца про вбивство — жорстоке й майже ритуальне. Та над цим уривком нещадно нависала похмура пам’ять про відсутність пам’яті про мого прадідуся, що брав участь у радянсько-фінській війні. І не з боку фінів. Після повернення він не проронив ані слова про той свій досвід, тож я абсолютно нічого не знала й не знаю про його перебування у Фінляндії, куди сама вирушила чотири чотирироки тому на наукове стажування. Там, у Гельсінкі, я зацікавилася фінською мовою, літературою та історією, що немов переплелися з моєю сімейною історією і витворили «Антеро» — намагання поговорити про війну ірраціональною мовою, спробу відтворити сімейний міф, що не існує, і проговорити травму зрештою. Адже примусова участь українців у радянсько-фінській війні — це ще один жахливий злочин і проти українців, і проти фінів. І, якщо подивитися фінські архіви, де задокументовані смерті військовополонених, можна побачити, що більшість українців помирали від голоду, кишкових інфекцій і переохолодження. Українці були кинуті на північ без одягу й харчів супроти народу, який не бажав цієї війни і не був до неї готовим.

Тож я можу лише уявити те розчарування й розпач, які відчував мій прадід, селянин-землероб, якого змусили воювати проти таких самих селян і землеробів. З іншого боку, в мене є натяк на здогадку, що хтось із фінів допоміг йому, оскільки повернувся прадід із туберкульозом, але прожив понад 80 років. І, якщо це так, — я безмежно вдячна тій людині чи сім’ї.

Тому я взяла за основу власний сімейний (не)міф, помножила на 100 власні сум’яття щодо участі родича у війні проти народу Суомі, очуднила реальність навколо і дивилася, куди може привести ця химерна подорож. По-суті, в моїй повісті немає війни як такої, в розумінні традиційної історичної прози. Проте ця війна точиться в голові моєї героїні. Війна, яку вона повсякчас прокручує в голові, ступаючи кривавим слідом свого предка і намагаючись відтворити сімейний міф за допомогою марень, неодноразового криміналу, карело-фінського епосу, українських мемів, чорного гумору, що перебиває загальну патетику, комплексу меншовартості, що проявляється під час міграції, та натовпу сирійців, які живуть у її домі.

Комета прилітає:  що читати та як писати про війну непрямо

Мені важко назвати себе шанувальницею Ремарка чи Гемінґвея. Я давно брала їх до рук для ознайомлення та не скажу, що тоді вони справили на мене велике враження. Однак свого часу мене вразив «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса — текст абсолютно чистий від сентиментів і повен критики, що є особливо важливим для опису німецького суспільства й політично-історичних процесів першої половини ХХ століття. Також мене дуже надихала творчість Туве Яннсон, оскільки «Маленькі тролі і велика повінь» та «Комета прилітає» — це за своєю суттю книжки про війну, писані під час радянсько-фінської війни, що зображують мумі-тролів, які шукають новий дім, покинутих звіряток і зруйновані будиночки. А символ комети й пошук безпечного місця в печері, гадаю, зараз не треба пояснювати. Це наші сьогоднішні реалії. Власне, говоріння про війну за допомогою несподіваної образності, непрямих сюжетів, алегорій, метафор є мені близьким і таким, що зачіпає. Особливо цінним є пошук нової мови — жорстокої, несподіваної, можливо, неприємної і такої, що викликає подив, але торкається правильних закамарків душі.

У майбутньому планую продовжити тему радянсько-фінської війни. Відчуваю, що не все сказала про неї. Раніше гадала, що якось поєднаю її із війною на Сході, проте повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Моя ж наступна художня книжка, робота над якою пригальмувалася, не про війну, але, як на мене, вона обов’язково відіб’ється на тій історії і на моєму письмі. І не лише на моєму. 

Чому письменники пишуть про війну?

 У мене немає точної відповіді на це запитання. Звісно, можна говорити про терапевтичність прописування власного досвіду, але, як на мене, це надто очевидно й на поверхні. До того ж ми досі не знаємо всіх правд про Другу світову, а про Першу — й поготів. Я мовчу про війни, в яких брала участь російська федерація. Розсекречуються документи, з’являються нові й нові свідчення та історії, що прагнуть бути розказаними. Але є щось інше. Живучи в часи війни тут і зараз, бачимо наскільки це дивний в усіх сенсах час. Це час тяглий і водночас швидкоплинний, час зміненої моралі, час гострих реакцій, оприявлення справжніх облич і почуттів, рішучий, нещадний, гіркий час, який відрізає все зайве. Час травм, утрат, за якими слідують відбудова й нове життя. І це в дивний спосіб може надихати, спонукати до (пере)творення.

Нонфікшн про війну: те, що нам треба фіксувати зараз, негайно

Алекс Вуд,
драматургиня, авторка нонфікшн-проєкту «Ми прокинулись о п’ятій»

Показати світу момент безкінечного 24-го лютого

Проєкт «Ми прокинулись о п’ятій» — це документальна книжка, яку підтримує грант House of Europe і Чеський центр у Києві. За їхнім запрошенням я приїхала до Праги в резиденцію для митців, але лише для тих, хто зараз перебуває у Чехії. Аудиторія майбутньої книжки може бути надзвичайно широкою, бо ж я ніяк не обмежувала запити від людей: скільки років, з якого регіону, це ті люди, які пережили окупацію, так і ті люди, які в перші ж дні виїхали. Для мене абсолютно не принципово зараз ганятись за гарячими точками, це роблять інформаційні видання, багато страшних  історій можна прочитати, але я все ж таки шукаю щось, окрім фактажу, окрім жахіть війни, з якими ми зіштовхуємось, щось особливо цінне. Я це знаходжу майже в кожному інтерв’ю. Я зіштовхуюсь з тим, що люди нетипово мислять, вони говорять про речі, про які я, напевно, не подумала б у тих умовах. Це відповідь на запитання про те, що саме я хочу розповісти — це показати світу момент цього безкінечного 24 лютого, яке досі триває, показати людей, які вони є, про що вони думають, що саме вони зараз переживають. Напевно, я все ж таки, як на аудиторію книжки, більше орієнтуюсь на покоління, які будуть після війни, так і на наших іноземних друзів.

Нонфікшн допомагає найкраще зафіксувати цю пам’ять. Якщо писати про війну зараз, то саме в такий спосіб. Я думаю, що це має бути луна голосів з усіх районів, з усіх регіонів України. Це важливо.

Я згадую про те, що підштовхнуло мене саме до такої структури. До того я навіть не думала про нонфікшн, я завжди вигадувала історії. Я працюю як драматургиня, у мене було кілька постановок минулого року. Усі мої історії, крім однієї, яка частково автобіографічна, — вигадані. Нонфікшн мене цікавив значно менше, як порівняти з художньою літературою. Але коли це все почалося, я згадала книжку «Чорнобильська молитва» Світлани Алєксієвич.

Був період у моєму житті, коли я дуже цікавилась Чорнобилем. Я прочитала все, що можна було прочитати, поїхала туди на екскурсію і потім хтось подарував мені книжку Алексієвич. Не думала, що я там щось нове побачу, але прочитала і зрозуміла, що я помилялась. Бо одна справа — бачити факти, загальну картину того, що зараз відбувається. Це те, що зараз ми усі бачимо — і українська авдиторія, і іноземна, — читаючи газети чи переглядаючи новини. Це фактаж. А коли говорять люди — це зовсім інша глибина. 

Найбільше вражає саме це, а ще те, що багато людей зараз знайшли своє місце. Навіть у вирі таких подій вони роблять що можуть. Це стосується насамперед волонтерів, бо попри складнощі зі збором грошей чи з транспортуванням, багато з цих людей кажуть, що вони щасливі, бо максимально використовують свої знання, свої можливості. 

Часто у своїх проєктах я відштовхуюсь від назви. Спочатку виникла назва, потім — ідея проєкту. Це було у Чернівцях, ще до пропозиції гранту , куди я потрапила з Києва. Я почала згадувати, думала про перші дні війни, хотіла зафіксувати для себе, щоби потім якось використати. Багато митців роблять так, часто абсолютно несвідомо — фіксують враження.

Я згадувала, як прокинулась країна о 5-й, бо почалось бомбардування. Я знаю, що в деяких містах прокинулись раніше. Але ось це «ми», що абсолютно всіх об’єднало, — дуже зачепило мене. У мене не було навіть інших варіантів назви. Бо ми прокинулись о 5-й і не спимо досі спокійно.

У моїй книжці будуть історії різного формату, але я думаю лишити оповідь від першої особи — це голоси людей, я тільки структурую.  Матеріалзбираю по-різному. Я зробила опенкол, пост у фб, це дуже добре розійшлося, я вже закрила форми, бо маю достатню кількість заявок. Я зв’язуюсь із людьми за цими формами, і ми з ними обираємо найбільш зручну форму комунікації: зум, аудіоповідомлення чи текстові повідомлення. Квітень —  для збирання матеріалу, і вже у травні почну писати історії. 

Всі історії мають різні формати: є щоденникові записи, є есеї, є навіть вірші, є художні обробки моменту, який людина хотіла запам’ятати. Також я дуже хочу мати кілька особливих розділів. Було щось на зразок флешмобу в інстаграмі — люди виставляли першу переписку 24 лютого. І, звичайно, вони всі дуже подібні, але найбільше їх об’єднує любов. Усі повідомлення пов’язані з надзвичайною турботою про інших. Я знаю, що і система захисту так спрацьовує в людей, вони забувають про себе і турбуються про інших. Оце запитання «Як ти?» — певно, так назву розділ — це про любов, яка оточує нас у ці страшні часи. Також хочу знайти психотерапевта_ку. Звичайно, я не буду просити надати якусь інформацію про їхніх клієнтів, але хочу дізнатись про їхній досвід, бо як волонтери вони теж герої, бо працювати з такими травмами — для цього потрібен героїзм. 

Книжку планую завершити влітку. Доволі інтенсивно зараз працюю, бо резиденція розрахована на три місяці, але це не дедлайн, можна і довше працювати над проєктом. Щодо планів видання і перекладів — зараз Чеський центр мені допомагає знайти видавця. Як буде з виданням в Україні, поки не можу сказати, але будемо сподіватись і на нього. 

Таня Калитенко, 
літературознавиця, літературна критикиня, редакторка, авторка роману «Антеро», авторка нонфікшн проєкту «До тривоги». 

За календарем шлях із Києва до Франкфурта (Одер) зайняв два дні й ранок. За відчуттями — кілька життів. Я отримала запрошення до дослідницької програми в університеті Віадріна і дозвіл взяти з собою маму, тож із важким серцем ми спакували одну сумку і плечак, погладили стіни, сказавши рідному дому «до побачення», й вирушили. Насправді тоді я не розуміла, куди й навіщо їду. Що я досліджуватиму? Що можу створити, коли мою країну і моїх людей розпинають? Мій настрій і очікування були не найкращими. Перспективи — безглуздими. Але я забула, що ідеї приходять тоді, коли на них не чекаєш. Ба більше, коли опираєшся новому — це нове вибиває тобі двері з ноги.

У Перемишлі ми підсіли до двох жінок — матері й дочки, — вони їхали з Бучі до родичів у Польщі. Я сиділа біля старшої з них, і коли ми більше роззнайомилися, вона почала говорити. Я навіть нічого не розпитувала її, не знала, про що саме запитати, що сказати, чим розрадити. Тоді ще не було відомо про масові вбивства й катування бучанців, але всі вже знали про надзвичайно важке становище в містечках Київської області, та й деякі свідчення очевидців звірств росіян уже звучали в медіа, проте немов відкладалися на потім. Уже тоді не було слів, щоб хоч якось артикулювати своє співчуття, співпереживання і співгоре. 

А вона все говорила… говорила… говорила. І що мене вразило найбільше — жінка розповідала про цілком буденні речі. Про готування їжі на вогнищі, про заряджання телефону від генератора, про добування їжі, про бажання звичайної мінеральної газованої води. Попри шалену втому, я розуміла, що цей голос викарбовується в мені, щось у мені змінює. Краєм думки я усвідомлювала, що саме ці прості, на перший погляд, історії розгортають повну картину війни. Здавалося б, дрібничка — бажання газованої води, але за цією дрібничкою стоїть гуманітарна катастрофа, зруйнований водогін, відсутність проточної води і жах повсякчасної спраги.

Коли я трохи оклигала на місці — зрозуміла, що це те, що нам треба фіксувати просто зараз, негайно. Побут під час війни. Щоденні турботи, побутові деталі, те, як ми (не)спимо, (не)чистимо зуби, (не)готуємо їсти й (не)комунікуємо зі світом — це ті важливі елементи нашого життя, що дуже швидко забудуться і втратяться, а вони — вагомі частини повної картини. 

Попри те, що моя перша книжка — художня, а мої наукові зацікавлення обертаються довкола історії й теорії літератури, я вирішила працювати над документальною формою, зібравши голоси різних людей із різних регіонів нашої країни, адже повномасштабне вторгнення росії в Україну позначилося не лише на сході, півдні чи Києві, а й на «тихому» Закарпатті.

Адорно говорив про неможливість поезії після Освенциму, проте зараз, на мою думку, саме поезія та мистецтво допоможуть нам упорядкувати хаос, висловити невисловлюване й, зрештою, вижити. Тож на нас чекає низка художніх рефлексій сьогоднішніх подій, низка спогадів… Саме тому надважливим є миттєве фіксування живого досвіду, яке можливе завдяки інтернету. Це допоможе майбутнім дослідникам, нам і нашим дітям пам’ятати про цю війну і про те, що навіть за страшних нелюдських умов життя триває. 

Робоча назва проєкту — «До тривоги», оскільки саме «розпорядок» повітряних тривог диктує нам зараз ритм життя, а період «до тривоги» — це саме той час, коли можна поспати, приготувати їсти або сходити до магазину.

Ця книжка не може відбутися без людей. Тож я сформувала запит у твіттері та інстаграмі про те, що набираю охочих до нового проєкту. Відгук був миттєвий та неймовірний, і це мене ошелешило: я побачила, що це справді важлива тема і що люди прагнуть говорити, прагнуть бути почутими.

Я прошу учасників фіксувати свою буденність, надсилаю їм опорні запитання, а вони відповідають мені текстово або аудіозаписом. Також пропоную опцію відеозапису або в крайньому разі — дзвінок скайпом. Мій пріоритет зараз — щоб людина була у відносній безпеці й силах говорити, а підібрати зручний формат зв’язку — не проблема.

Вже зараз я почала отримувати відповіді від учасників «першої хвилі». Я опрацьовую тексти, трохи пригладжую і обов’язково надсилаю автору чи авторці на узгодження. Також можу ставити додаткові запитання, щоб повніше розкрити конкретну історію.

На перший погляд здається, що робота йде жваво, і в мене все відпрацьовано, та буду відвертою — це важка робота. Нелегко було ще з того моменту, коли люди почали писати про свою готовність говорити, бо це огром емоцій, а я як емпатка максимально пропускаю все крізь себе. Та усвідомлюю, що ця книжка важлива, потрібна мені і насамперед людям, які відгукнулися, майбутнім читачам. І от, власне, саме люди, їхня довіра й бажання говорити мотивують мене передусім. Бо як я можу тепер кинути всі ці історії напризволяще? 

Нині не знаю, коли саме закінчиться робота над проєктом, але намагаюся встановлювати умовні дедлайни і для себе, і для учасників. Оскільки ситуація на видавничому ринку зараз непевна, я відклала вбік пошук видавництва й часом подумую про можливе видання електронної версії або пошук грантів на видання. Та зараз все ж концентруюся на безпосередній роботі над матеріалом, щоби після перемоги мати максимально готовий результат, якомога швидше презентувати книжку читачам і нарешті зустрітися з учасниками проєкту наживо.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!