ЧОМУ СОЛДАТИ ҐВАЛТУЮТЬ ЖІНОК

/
1409 переглядів

Військові зґвалтування – це завжди індивідуальний акт агресії окремого чи багатьох чоловіків над окремою жінкою. Навіщо солдати повсюдно ґвалтують «жінок ворога»? Списувати все на «біологію» та «тварину спрагу сексу та насильства» – значить спрощувати картину та заплющувати очі на політекономію військових зґвалтувань. Це політичний та соціальний феномен, і масові зґвалтування визнані одним з інструментів ведення воєнних дій.

Жінки під час війн виявляються особливо вразливими. Відкрито говорити про масові зґвалтування під час Другої світової почали лише нещодавно. У звіті ООН за 2016 рік зібрано інформацію про сексуальне насильство під час військових дій в Афганістані, Центральноафриканській Республіці, Колумбії, Демократичній Республіці Конго, Іраку, Лівії, Малі, Південному Судані, Сирії, Ємені та інших країнах.

Це питання також актуальне щодо жінок, які зазнають насильства через війну в Україні.

Human Rights Watch опублікувала звіт про військові злочини росіян. Вони зафіксували порушення росіянами законів війни проти мирного населення на територіях Чернігівської, Харківської та Київської областей. Йдеться про випадки багаторазового зґвалтування жінок, розстріли та  інші випадки насильства проти цивільного населення в період з 27 лютого по 14 березня 2022 року.

Солдати були причетні до пограбування цивільного майна, зокрема їжі, одягу та дров. У перехоплених розмовах окупанти також  хваляться своїм родичам у росії про випадки зґвалтування.

«Випадки, які ми задокументували, свідчать про невимовну, навмисну жорстокість та насильство щодо цивільного населення України», – сказав Х’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch з Європи та Центральної Азії – Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають в окупації російських військ, слід розслідувати як військові злочини».

За словами Генпрокурорки Ірини Венедиктової, російські військовослужбовці здійснювали сексуальне насилля відносно українських жінок і чоловіків, дітей і людей похилого віку. Правоохоронці отримують оперативну інформацію про факти такої наруги, такі повідомлення розміщують у соцмережах.

«Але про це мовчать жертви. Це їхній вибір. І це зрозуміло: страх, біль, відчай, тотальна недовіра до всіх. Напрацьовуємо дієвий алгоритм, щоб допомогти жертвам і фізично, і морально, і юридично. В цьому дуже допоможуть громадські організації, бо саме їм, як свідчить практика із протидії домашньому насиллю, довіряються потерпілі. І тут ми будемо в синергії: від них безпека і терапія, від нас захист прав жертв і покарання винних».

Кількість верифікованих випадків зґвалтування збільшується, але за словами Оксана Покальчук, директорки правозахисної організації Amnesty International Україна, говорити про певні цифри зарано.

«Ми зможемо отримати цифри, коли у людей буде хоча б мінімальна можливість розповісти про те, що з ними сталося, комусь передати. А зараз це все фрагментарно», – зазначає Оксана Покальчук.

«Я б не порівнювала ситуацію зараз із будь-якою іншою війною, оскільки війна зараз триває в Україні, і ми ще не знаємо, як вона може обернутися, як можуть змінитися обставини, як можуть змінитися певні настрої у керівництва російської армії, які можуть вони накази віддавати.

Amnesty International має досвід роботи під час різних воєн, і в деяких війнах зґвалтування було просто однією із форм приниження і тиску на мирне населення. Тобто, умовно кажучи, генерали, вони буквально віддавали накази, що «ви можете це робити», «робіть це», – своїм солдатам».

«РОСІЙСЬКИЙ СЛІД»

Експерти ще мають проаналізувати, що спонукало російських військових до знущань та масового знищення мирного населення в окупованих українських містах. Для вивчення механізмів насильства людство повинно це розуміти, від початку командного ланцюга до скоєного зґвалтування, завданих тортур або кулі, випущеної виконавцем.

«Це розуміння буде для нас незамінним. З гуманітарної точки зору, з політичної та науково-аналітичної», – зазначає Анна Колін Лебедєва, викладачка політології в Університеті Парижа Нантер, чиї дослідження зосереджені на пострадянських суспільствах (вона працювала в Україні, Білорусі та росії) з двома основними напрямками: збройні конфлікти та акції протесту.

У жахітті окупації, що відкрилося після звільнення Бучі, Ірпеня, Гостомеля та інших українських міст, вона вбачає два основних фактора.

По-перше, сама російська армія. У масі своїй російські солдати – часто з бідних родин, провінціали та маргінали, дуже молоді, ледве вийшли з підліткового віку, призовники, які засвідчили у сотнях перехоплених розмов свою жорстокість, злиденність та низький рівень культури.

З боку офіцерів та командування може спрацювати інший фактор: досвід насильства в російській армії та посттравматичний синдром, пише Анна Колін Лебедєва. Накладається досвід кожної війни, яку вела російська армія за останні 30 років. Частково носієм цієї жорстокості та наслідків цих воєн є офіцерський корпус, який проеціює це на підлеглих. В армії розповсюджена дєдовщина та культура насильства, яка притаманна будь-якому силовому відомству в росії –  накшталт того, що світ дізнався з оприлюднених відеозаписів з тортурами, зґвалтуваннями швабрами та побиттям, які зі згоди керівництва практикуються у тюрмах росії.

Інший фактор – загальна мілітаризація російського суспільства. Війна в Афганістані та перша війна в Чечні – єдині, до яких російське суспільство ставилося критично. Відтоді вони рухалися вперед без вагань та запитань. Мілітаризація ефективно будувалася на історії про Другу світову війну, закорковану у пам’яті роками. Але від вшанування загиблих та вдячності за жертовність учасників бойових дій останніми роками з’явилися інші ознаки та інші тривожні посили. Діти в камуфляжі, коляски у вигляді танків, слогани, що містять заклики до насильства: «1941-1945, можем повторіть», «на Берлін». Оцінити вплив і реальний масштаб цієї маніпуляції свідомістю важко, але очевидно що це зробило населення росії готовим до будь-якого насильства. Режим Путіна не випадково вказує на нацизм як на супротивника в Україні. Саме проти нацизму російське населення роками нацьковували ще від радянських часів та тепер воно реагує майже рефлекторно. Саме нацистів очікували побачити перед собою російські солдати.

Статистику сексуального насильства вивчали у східних регіонах України, де у 2014 році почалися активні бойові дії та окупація. Зґвалтування використовувалися як засіб катувань та жорстокого поводження з метою покарання, приниження чи примусового визнання, стверджується у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Крім того, до сексуального насильства звертаються для того, щоб змусити людей, позбавлених волі, поступитися правом на власність або виконати інші вимоги ґвалтівників в обмін на забезпечення безпеки або визволення.

Сексуальне насильство як засіб тортур застосовується як до жінок, так й до чоловіків.

У більшості задокументованих випадків сексуальне насильство здійснювалося у формі побиття, травмування геніталій електричним струмом, зґвалтування та погрозою зґвалтуванням, примусового оголення. Деякі з випадків можна розглядати як воєнні злочини, йдеться в доповіді.

Що ж таке «мілітарна культура» і як вона пов’язана з легітимацією масових зґвалтувань? Що відбувається з жінками, що вижили, і які ефекти масові зґвалтування здійснюють на спільноту?

МІЛІТАРНА КУЛЬТУРА ТА «ЖІНКИ ВОРОГА»

Експертка з міжнародного гуманітарного права Duke Law School Маделен Морріс у дослідженні зґвалтувань під час війни дійшла висновку, що сама специфіка військового вишколу створює передумови для заохочення насильства над жінками.

Мілітарна культура — це сукупність ідей, вірувань, упереджень та уявлень, які визначаються вишколом та формують відношення армії на завдання, які їй ставить політична влада. Ключові властивості мілітарної культури, які роблять насильство нормою, – це деіндивідуалізація, гіпермаскулінність, специфіка ставлення до сексуальності та жінок.

Деіндивідуалізацію Морріс пояснює як позбавлення індивідуальності людини. Деіндивідуалізовані солдати вірять в існування спільності, солідаризуються аж до готовності віддати життя один за одного, перестають сумніватися в тому, за що і за кого воюють. Для успішної участі у збройному конфлікті необхідні добре підготовлені люди, які сприймають війну серйозно та готові боротися до останнього.

Для деіндивідуалізації характерно створення міцних зв’язків усередині групи, які виробляють високий рівень взаємної підтримки та солідарності. Це, однак, супроводжується можливістю найжорсткіших дій щодо інших, чужих, тих, хто сприймається як ворог спільноти.

З тією ж пристрастю, з якою солдати готові захищати своїх жінок, вони можуть знущатися з жінок ворога, адже немає просто людей, але є свої та чужі, й прірва між ними величезна.

Високий ступінь солідарності та взаємопідтримки, як і ненависть до ворога – продукти деіндивідуалізації, які роблять величезний внесок у легітимацію масових зґвалтувань у період збройних конфліктів.

Гіпермаскулінність – це те, що формує “справжнього чоловіка на війні”. Саме навколо маскулінності вибудовується загальна для всіх учасників групи ідентичність. Морріс наголошує: «Світ солдата характеризується стереотипною маскулінністю. Його мова – це лихослів’я, він сповідує пряму та грубу сексуальність, його мужність – це його зброя, засіб вимірювання компетенції, здатності воювати та впевненості у собі».

У мілітарній культурі секс розуміється як експлуатація чоловіком жінки, агресія та домінування. Жінка у дискурсі гіпермаскулінності – осередок якостей, які вважаються проявом слабкості та другосортності, а отже, жінки сприймаються як ущербні та неповноцінні люди.

У ситуації, коли маскулінність вибудовується як не-фемінність (одне з найсильніших образ для чоловіка – «поводиться як баба» і т.п.), жінки уособлюють тих інших, через домінування над якими чоловік/солдат стверджується у своїй мужності.

На війні ґвалтувати «недолюдей-жінок», які до того ж належать до стану ворога, стає не просто допустимою, а й обов’язковою практикою.

Ті самі чоловіки, які люблять своїх дружин та дочок і є зразковими сім’янинами та громадянами за мирних часів, на війні виявляються здатні на найжорстокіші вчинки щодо «жінок ворога».

ПОЛІТЕКОНОМІЯ ВОЄННИХ ЗҐВАЛТУВАНЬ

Які соціоекономічні наслідки зґвалтувань жінок у зонах воєнних дій?

У низці традиційних суспільств, де міцні патріархальні засади, зґвалтована жінка виганяється зі спільноти через пережиту «ганьбу». Жінка втрачає доступ до земельних та матеріальних ресурсів, адже основними власниками є її батько, брат, чоловік, син. Більшість африканських дітей, народжених внаслідок зґвалтування, ніколи не зможуть стати частиною спільноти, як і їх матері.

У разі не міжнародного збройного конфлікту, зґвалтування – це продуктивний економічний метод ведення війни, воно дає доступ до майна жінки: після зґвалтування ґвалтівник залишається в будинку та користується всім, що належало сім’ї зґвалтованої жінки.

Іноді воєнні зґвалтування навмисно здійснюються таким чином, щоб їх бачили якнайбільше людей, що належать до тієї є громади, що й жінка. У таких випадках зґвалтування – це не так акт над окремо взятою жінкою, як над усією громадою, особливо над чоловіками.

Ґвалтуючи «жінку ворога», військові символічно ґвалтують і всю спільноту , демонструючи владу та силу.

Зґвалтування часто використовується, щоб унеможливити для жінки виховувати дітей у своїй власній громаді через її «заплямування». Нерідко жінкам спеціально завдають травм, щоб вони фізично вже не могли завагітніти. У деяких спільнотах змити ганьбу насильства можна лише через вбивство зґвалтованої жінки.

СТРІЛЯТИ ПО ВАГІНАХ

У книзі Наомі Вульф «Вагіна: нова історія жіночої сексуальності» одна з основних тез полягає в тому, що значення вагіни в житті жінки недооцінене, й ми не знаємо, наскільки це важлива частина нашого тіла. Річ у тому, що через тазовий нерв вагіни істотно впливає на процеси в мозку.

Цілісність та «задоволеність» вагіни безпосередньо пов’язана з життєвою енергією жінки, здатністю радіти, отримувати задоволення, досягати цілей та творити.

Вульф описує візит до одного з регіонів Африки, де нещодавно були воєнні дії і багато жінок стали жертвами зґвалтувань: «Ці жінки відрізнялися від інших, яких ми зустрічали, — з ампутованими кінцівками, пораненими під час обстрілів, полонених й примушених до праці в алмазних копальнях. З жертвами зґвалтувань сталося щось таке, через що в них загас вогонь».

Жінок не просто ґвалтували, а навмисно травмували, наносили внутрішні пошкодження багнетами, загостреними ціпками, розбитими пляшками, ножами. То були не поодинокі акти, які робили окремі збоченці-солдати, а розповсюджена практика під час війни.

Вказівка завдавати жінкам внутрішніх пошкоджень через вагіну віддавався командуванням. Солдати розповідають, що під час війни в Демократичній Республіці Конго вони мали два варіанти: або підкоритися, або застрелитися. Деяким із найжорстокіших ґвалтівників із Сьєрра-Леоне було по 12-14 років.

Зґвалтування та заподіяння каліцтв вагінам під час війни – це інструмент, стратегія травмування жінок і фізично, і психологічно.

Травма, що наноситься вагіні, назавжди залишає відбиток у мозку жінки, що веде до особистісних трансформацій: навіть вилікувавшись, жінки стають слабшими, апатичнішими, ними легше керувати та підпорядковувати своїй волі. Відновлення можливе, але для цього потрібна серйозна робота.

Президент Філіппін Родріго Дутерте відкрито закликав стріляти по вагінах жінок-комуністок: «Ми не вбиватимемо вас. Ми просто стрілятимемо по ваших вагінах». Огидна, але не дивна заява від людини, яка відома жартами про зґвалтування. Хоча нічого нового: стріляти по вагінах – це здійснення тієї ж практики масових зґвалтувань, але просто іншим методом.