Війна очима ілюстраторок: енергії працювати не було, але була величезна злість

від | Кві 7, 2022 | LMillustrated, Війна в Україні, Її історія

Від першого дня війни Україна голосами дипломатів і журналістів звертається до світу, намагаючись перекласти наш біль десятками інших мов. Але є мова, яку розуміють люди на усій планеті. Нею говорять ілюстраторки, які розповідають окремі історії про війну та одну нашу спільну історію — про наш біль і нашу силу. Щоб її почув, побачив та відчув увесь світ.

Женя Олійник 

Я працюю як з ілюстрацією для бізнесу, так і з книжками, роблю обкладинки, також працюю з різними недержавними організаціями, які так чи інакше пов’язані з правами людини. Це і є основний пріоритет моєї роботи — тема інклюзії, рівних прав, фемінізму, історії, культури тощо.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Zhenya Oliinyk (@evilpinkpics)

Після 24 лютого перші кілька днів війни була пауза в роботі. Був шок. Сиділи перед телевізором цілий день, потім почали відходити. Всі поточні проєкти, над якими я працювала, зупинились. Саме 24 лютого мала здати ілюстрацію для журналу «Локальна історія». Зрештою я її домалювала, але пізніше.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от The New Yorker’s Art Dept. (@newyorkerart)

Перший проєкт, який завершила після 24 лютого, був комікс для журналу New Yorker. Я отримала це замовлення напіввипадково — моя знайома хотіла запропонувати західним виданням колонку чи інтерв’ю про те, що відбувається в Україні, запитала, чи зможу я сконтактувати її з редакторами видання. Я написала артдиректорці, чи могла б та мене з кимось зв’язати. Вона запитала, як у мене справи, і запропонувала також щось зробити на тему вторгнення. Спочатку це мала б бути просто серія ілюстрацій, але зрештою ми зрозуміли, що комікс — найкращий формат. Вийшов комікс про те, як моя родина, друзі та знайомі провели перший тиждень вторгнення.

Працювати було важко, складно відволіктись від новин, але коли занурювалась у роботу, ставало краще. Ресурс давало те, що це було моє звичне заняття, те, що я і так би робила в мирному житті.

Мені здається, що я намалювала не так і багато, як мені хотілося б за цей час (від 24 лютого). Зараз працюю практично постійно, бо у мене є замовлення від іноземних медіа, не всі вони, щоправда, стосуються того, що зараз відбувається в Україні.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от 🌿☀️ Mâtin, quel journal ! ☕️🎨 (@matin_queljournal)

Добре, що українські ілюстратори/ки стали помітніші для світу, тому що в нас справді дуже багато класних фахівців і фахівчинь. Мої роботи здебільшого про моє особисте переживання війни, переживання цієї ізоляції і водночас пов’язаності зі світом, бо є дуже багато реакцій, дуже багато підтримки. Також я намагаюсь використовувати свої роботи як журналістський інструмент, як інструмент донесення до неукраїнської аудиторії розуміння того, як ця війна виглядає зсередини. Звісно, це тільки один погляд із доволі безпечного місця, тому що я зараз у Києві. Але мені здається, що він все одно цінний.

Мені особисто поки важко візуалізувати перемогу, але у мене є мрія — коли ми переможемо і якщо не повернуть візовий режим з Ірландією, поїхати подорожувати цією країною.

Леся Мазанік 

У мене широкий фронт робіт, я не тільки малюю, але і створюю сайти, зокрема Divoche.media (і малюю для нього). Займаюсь цим вже дев’ять років. Основна тема моїх робіт — жінки. Намагаюсь реагувати ілюстраціями на актуальні події в Україні.

Через війну в роботі була пауза — усі ми опинились у стані шоку, нерозуміння того, що відбувається. Але потім у Divoche.media з’явилися матеріали, які потребували ілюстрацій. Ще  окремо малювала війну, бо накопичились і емоції, і події.

Війна змінила усе. Порушились зв’язки, проєкти, над якими я працювала до її початку, тому вивільнився час для нових робіт. Коли ти працюєш над чимось, щось робиш, це наповнює життя сенсом.

У мене кожна картинка — про війну, інших немає. Я дуже прив’язана до актуальних подій, зараз немає теми актуальнішої і важливішої, аніж війна. Але для себе я виділяю дві теми — «війна» і «війна жінки».

Концентруюсь на Києві, на Київській області, бо це те, що моє, те, що найбільше болить. Але в нас зараз будуть з’являтися матеріали про війну з різних куточків України.

У планах — зробити окремий проєкт на основі того, що я вже намалювала за місяць війни і ще намалюю.

Дарця Зіронька

Ілюстрацією займаюся п’ять-шість років, але з перервами. Останні три роки це моя робота. Усе починалося з пошуків роботи, де можна займатися улюбленою справою — малюванням. Зараз головний пріоритет в роботі – це власний комфорт та можливість робити те, що подобається.

Війна нас змінила. Не тільки мою творчість. Певно, зміни сталися з кожним українцем та українкою. Ми всі усвідомили свою силу, відвагу й непохитність. Зокрема, це лягло в основу моєї серії ілюстрацій. У перші кілька днів після 24 лютого я завмерла, не розуміючи, як висловити, як передати всі ці почуття та відчуття. Далі з’явився заряд енергії, наші люди шалено надихають.

Кожна робота з серії «Новий український пантеон» присвячується окремим видам діяльності, щоби показати кожному, що їх бачать, їх люблять і їм безмежно вдячні. Якщо говорити про тему та мотиви, які об’єднують цю серію, то вони дещо релігійні й містичні.

Все почалося з часто вживаної в соцмережах фрази «Наш бог — ЗСУ». Ця ілюстрація і стала першою. Мені здалося, що втілення цьому вислову дуже потрібне.

Хотілось, з одного боку, передати щось «божественне», бо наші захисники дійсно неймовірні, а з іншого — пояснити, що все-таки це люди, наші близькі, наші рідні. Поповнюватись новими «богами» серія, безперечно, буде.

Плану одразу на всі ілюстрації немає. Крім того, часто ці ідеї не суто мої або взагалі не мої, я завжди консультуюсь і раджусь зі своїми колегами і друзями. Найбільше спільно зроблених ілюстрацій серії у мене з моїм хорошим другом, журналістом і сценаристом Олексієм Чорним, також кілька гарних ідей подали моя колега Таня Приймич та чудовий письменник Володимир Кузнєцов.

Зараз плакати з серії «Новий український пантеон» — у вільному доступі, до кінця війни можна користуватись ними за відкритою ліцензією, єдине, про що дуже прошу — у разі друку плакатів, мерчу тощо донатити будь-яку суму на підтримку ЗСУ. Шлях і фонд — на ваш розсуд. Завантажити файли для друку можна за посиланням. Також можна придбати плакати на сайті UA Comix, усі гроші з продажу йдуть на ЗСУ.

Альона Жук

Ілюстрацією я займаюсь давно, починала десь за часів Майдану, але тоді ще працювала фултайм у журналістиці, тому часу на малювання було небагато. Три з половиною роки тому звільнилась із посади редакторки і повністю присвятила себе творчості, щоправда більшою мірою все ж займалась татуюваннями. Проєкти з ілюстрації брала іноді, малювала на замовлення для громадських організацій, іноді видавництв, переважно це було пов’язано з тематикою прав людей або материнства. У мене доволі дитяча, мультяшна стилістика, тому і малюнки добрі, наївні. Люблю цю професію, бо вона дозволяє робити те, що вмію найкраще, — розповідати історії. Просто раніше я робила це словами, а тепер — лініями.

Коли почалась війна, не одразу усвідомила масштаб того, що відбувалось і відбуватиметься. Я все ще сподівалась, що зможу продовжувати працювати у своїй майстерні в Києві — мала повний запис на кінець лютого і березень на тату. Але, очевидно, що сеанси перестали бути актуальними. Я сиділа вдома під звук сирен і думала, чим можу бути корисною. Я не військова, не лікар, не маю машини, волонтерство собі уявляла погано. Подала заявку до «Червоного Хреста», але мене нікуди не запросили. Тому я вирішила збирати гроші на армію. Маю велику аудиторію в інстаграмі, зокрема міжнародну, тому запропонувала малювати патріотичні мультяшні портрети-аватарки в обмін на донат для української армії. Я розуміла, що донатили і так усі, але я ніби пропонувала щось в обмін на додаткову пожертву, картинку на пам’ять про участь людей у нашій перемозі. Моя пропозиція багатьох зацікавила, тож взялась до роботи.

Наразі вийшло зібрати вже понад $20 тисяч — разом із донькою, вона теж долучилась до моєї акції. Список чималий, нам ще довго малювати, але ми не проти, відпрацюємо кожен донат. Паралельно я відчула потребу висловлюватись про війну через малюнки. Слів дібрати все одно не виходило, їх було замало. Тому я чіплялась за сюжети, які не сходили з язиків: Привид Києва, захист Зміїного острова, знищена «Мрія», жінка, яка збила дрон банкою консервації. Я малювала це, бо не могла не малювати, а людей це підтримувало, як виявилось. Вони посміхались і відчували, що вони не одні. Що ми всі разом, вболіваємо за ЗСУ разом, разом відчуваємо біль і вдячність. Згодом багато брендів почали просити ці малюнки для друку на футболках, світшотах, чашках, чохлах для телефонів. І я всім надавала оригінали з однією умовою — якщо прибутком вони ділитимуться з ЗСУ. Відповідно, я відчувала, що роблю щось корисне, і це мене дуже підтримувало і досі підтримує.

Перші роботи були добрими і позитивними, в них був гумор. Проте що далі, то важче малювати щось оптимістичне. Стільки людей загинули, стільки людей втратили домівки. Тому в ілюстрації приходить біль, тепер вони більшою мірою про моє нескінченне співчуття всім, хто постраждав від війни. Про те, що я ненавиджу цю війну. Про те, що я ніколи цього не пробачу. Про те, що я люблю Україну і буду її відбудовувати разом з усіма.

Після перемоги повернусь додому. Я вивезла доньку і своїх тварин за кордон, але думками я зі своїми батьками, які зараз у Києві, з друзями. Коли повернусь, проведу якийсь час із близькими, а потім візьмусь до роботи: щодня отримую повідомлення про те, що мої клієнти чекають на наші сеанси. Далі розповідатиму історії: їх назбиралось чимало. Збиратиму кошти на благодійність, пов’язану з наслідками війни. Житиму.

Люда Самусь 

Понад рік співпрацюю з видавництвом UA Comix, я — коміксистка, це основна моя діяльність. Якраз минулого року вийшов мій перший комікс — «Арідник. Сотворення світу». Він створений за мотивами гуцульських легенд. Зараз працюю над наступними роботами. У професії я з 2019 року. Саме тоді зрозуміла, що тільки цим хочу займатись, бо малюю з дитинства, але чомусь думала, що художник — недостатньо серйозна професія.

Мої роботи не завжди миловидні, вони багато кому незрозумілі, але хочу зображати ті чи інші речі такими, як я їх бачу, без прикрас. Здебільшого передаю те, що маю всередині, свої стани, свої переживання. Надаю їм форму малюнку після пророблення своїх емоцій. Всі роботи — це мої стани в певний момент.

Після початку війни видавництво призупинило повноцінну діяльність, тож художники, і я зокрема, зараз створюють ілюстрації на тему війни для поширення, для збору коштів на потреби ЗСУ. Перші дні я не мала емоційної можливості малювати через тривогу. Десь дні за три вдалося зібратись і повернутись до роботи.

Кілька днів тому хотілось малювати якнайбільше, бути корисною чим можу. Зараз не можна зупинятись, енергія повернеться в процесі. Я вірю в те, що наші роботи допомагають і тим, хто на передовій, і тим, хто в тилу, підіймати бойовий дух.

Війна в моїх роботах жорстока, несправедлива, малюнки про звичайних людей, які зіткнулись із нею і якось намагаються жити далі. Я намагаюся зрозуміти тих, хто постраждав, і висловити їм свою підтримку. Аби вони розуміли, що не самі.

Є багато планів на часи після перемоги. Але я мала багато планів і до війни, просто все відсунулось — це якщо говорити про роботу. Працюємо над створенням другої частини «Арідника», також я майже завершила другий мальопис, там будуть настільні ігри, ігри для смартфонів — дуже багато речей буде пов’язано з тими коміксами, які я роблю, якісь колаборації.

Тож ми просто чекаємо, коли переможемо і будемо далі просувати українську культуру. Хочу побачитись з усіма, кого давно не бачила. Обійняти, поговорити. Мені здається, після того, що ми переживаємо зараз, далі — тільки хороше.

Віра Кордоба 

Я працюю над коміксами у видавництві UA Comix. Найбільше у роботі подобається візуально говорити про те, що я бачу, спостерігаю, досліджую, відчуваю. Найбільше захоплює спілкуватися з людьми, про яких доводиться творити історії. Основні теми і пріоритети моїх робіт — люди, їхнє життя і те, які вони неймовірні.

Приблизно тиждень після початку війни була пауза в роботі. Була паніка, невідомість, перший день був складним, шоковим. Я відчувала, що все те, що в мені сидить — біль, страх, сльози, — просто не час зараз випускати. Так було і наступні кілька днів. Це була емоційна пауза. Моя робота базується на тому, що я бачу, що відчуваю, а тоді мені здавалося, що не можу відчувати нічого взагалі. Був адреналіновий викид, змішаний із відчуттям того, що я мушу говорити про війну. І працювала на цьому адреналіні.

У моїх роботах війна постає такою, якою вона є, — страшною, неправильною, дуже болісною. Вона вбиває дітей, вбиває українців, руйнує наші міста, життя, руйнує нас зсередини і ззовні. Це те, що я відчуваю в собі, це те, що помічаю у своєму народі. Я хочу про це говорити. Хочу це і донести всім, хто живе у звичному розміреному темпі, що наша країна страждає. Це все відбувається через хворі уявлення імперської держави, не лише президента.

Маю чітку мету — будувати Україну. Не в прямий спосіб, але творити нову культуру, показувати на весь світ, які ми неймовірні, стійкі, героїчні. Говорити про те, що цей світ змінився, і змінили його ми.

Марися Рудська

Я працюю в ілюстрації понад 10 років. Основні мої напрями — дитяча, журнальна та природнича ілюстрація. Я працювала з багатьма українськими видавництвами, а також шість років співпрацювала з Українським товариством охорони птахів. Кілька років тому відкрила свій маленький магазин і робила для нього постери й наліпки з птахами, рибами, динозаврами тощо. Три роки тому я переїхала в Лондон і ще більше зосередилась на природничій тематиці, а саме на морських жителях.

Окрім цього, як і кожен ілюстратор, я багато малюю для себе. Це роботи, які не мусять втискатися в рамки комерційних вимог, а отже, я можу досліджувати будь-які теми. У моїх приватних роботах багато міфології та фольклору. Мій широкий спектр тем інколи заважає мені, адже важливо на чомусь зосереджуватися, але з ним однозначно не нудно. І часом на перехресті цих тем вдаються досить цікаві проєкти.

Через тиждень від початку війни я взяла перше замовлення за довгий час. Восени в мене народилась донечка, і зараз я відчула в собі достатньо сил, щоб поволі повертатися в роботу. 24-го мене паралізувало від шоку. Я не могла підібрати ні слів, ні зображень, щоб висловити свій стан. Все, що я могла робити, — це переказувати гроші для військових. Війна триває вже понад місяць, і я досі хитаюсь між двома емоційними станами — жалюгідним, коли я не змогла поспати, і злим, коли змогла. Коли я зла — енергії на роботу є багато. Я встигаю зараз більше, ніж раніше. Мені соромно відпочивати і зупинятися.

Першим, що я намалювала про війну, був путін із діркою в лобі, бо хтось десь попросив, навіть не мене особисто, а всіх художників, які бачили той пост. Було якесь бажання приткнути себе до кожної справи. Досі важко зосередитись на чомусь одному. Наступні роботи вже були більш осмислені, наскільки це можливо у стані постійного стресу. Мені важливо малювати про війну з двох причин: підтримати своїх і розповісти більше іноземцям. Для росіян я не малюю нічого, там немає з ким говорити. Також малювання — спосіб осмислити те, що відбувається з нами, хоч якось перетравити ці почуття і допомогти з цим іншим.

Я хочу приїхати додому. Обійняти своїх друзів і рідних. Погладити нашу кішку. Вперше показати Україну моїй донечці. Хочу знову відчути, як п’янко пахнуть травневі вечори в Києві, як свистять у небі серпокрильці в червні. Хочу позбирати всі свої спогади на вулицях Києва, Львова і Харкова. Я скучила так, як не скучала ніколи в житті ні за чим. Я хочу брати участь у відбудові всюди, де я зможу. Ця рана величезна і так багато потрібно буде зусиль, щоб її загоїти.

Марія Кінович 

Я працюю над різними темами, загалом мені подобається тема гендерної рівності. Здається, я вже проілюструвала п’ять книжок на цю тему. Ще мені подобається тема екології, також намагаюсь занурюватись у проєкти на соціальні теми, але часто це — некомерційні проєкти. Як комерційна ілюстраторка я можу створювати рекламні матеріали, упаковку. Але моя велика любов — це книжки, обкладинки до книжок. Вже понад 20 книжок є у моєму портфоліо.

У професії ілюстраторки найбільше подобається відчуття, що я щось створила і воно якось живе окремо. Подобаються відгуки від людей. Не подобається комунікація із замовниками, усі ці домовляння.

Спочатку мені здавалося, що в перші дні війни у мене була пауза в роботі, але я переглядаю свою стрічку і за постингом не бачу її. І це дуже дивне відчуття, тому що я була у сильному шоці. До останнього не вірила, що це відбувається. Перші три-п’ять днів я була дуже дезорієнтована — відсутність сну, нормального харчування далася взнаки. Але я відчула, що малювати зараз важливо, важливо говорити, особливо, якщо ілюстратор має якусь іноземну аудиторію. Моя концентрація перших двох тижнів війни дуже змінилась. Те, що я раніше могла робити годину, тепер забирало п’ять годин, це вибивало з колії.

Енергії працювати не було, але була величезна злість, і от вона давала мені мотивацію. Я бачила, в яких ситуаціях могли опинитись люди, вони не можуть нічого говорити, не можуть розповідати про це, а я у відносній безпеці можу поширювати інформацію. Але з іншого боку, я зрозуміла, що працюю тепер нон-стоп — я постійно в новинах або в роботі, ніколи так багато не постила. Я зрозуміла, наскільки це виснажує, аж хочеться зараз обійняти усіх smm-ників.

У вихідні була апатія, я не хотіла заходити в соцмережі, але зараз у мене з’явилась дуже активна іноземна аудиторія, яка реагує на мої ілюстрації. Вони хочуть слухати. І я не можу знайти собі жодного виправдання, чому б я могла не говорити їм про це, не розповідати їм про війну в Україні. Хоч уже й відчуваю сильну втому.

Я фантазую про майбутнє. Але не чекаю самої перемоги з дня на день. Бо ця думка — що перемога може бути сьогодні — приносить фрустрацію, якщо так не стається.

Зараз дуже важко опинитись на самоті. Часто змінюється настрій. Минулого тижня у мене був панічний стан — все погано, нічого хорошого більше не буде. Зараз я вірю в перемогу, але так само складно переживаю усі новини — про Маріуполь, інші міста.

Перші дні всі переживання були дуже гострі, хотілося про них кричати, всі роботи були про це. Тепер емоційний стан змінився, мені здається, що дуже важливо говорити про те, які у нас класні Збройні сили, мені дуже подобається малювати наших захисників і захисниць. Акцентувати увагу на тому, які в нас волонтери. Мене глибоко торкає тема дітей, які втрачають дім, батьків, життя. Одна з тем, які були для мене важливими і до війни, — це тварини, тварини з притулків (у мене собака — з притулку). Намагаюсь малювати собак, бо вони теж беруть участь у війні.

Спершу хотілось доносити, що це все жахливо, нам потрібно закрити небо. Зараз мені хочеться говорити про те, що ми сильні, ми впевнені, ми вдячні за допомогу, ми переможемо. Хочеться ділитися цією вірою в нашу перемогу, бо це те, що може когось підтримати. Ми всі втомлені.

Я дуже хочу повернутись додому в Київ. Можливо, будуть дуже великі затори і не буде доріг, тобто оце повернення теж може зайняти якийсь час. Тож я подумала, що було б класно позаїжджати до всіх своїх друзів, яких розкидало по всіх куточках України. Я уявляю, як буде світити сонце, і ми на машині будемо переїжджати з однієї точки на іншу, скрізь будуть усміхнені люди.

Я уявляю, як ми все відбудовуємо, як розгрібаємо сміття — мені важливо сортувати, тут я сумую за «Україною без сміття» та їхнім кур’єром, тому справді хочу присвятити цьому час — розбиранню сміття, прибиранню вулиць.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!