Багато українок та українців 24 лютого перебували за кордоном, про війну вони дізналися з новин і повідомлень від рідних. Три дівчини, які були в цей момент у різних куточках світу, розповіли нам свої історії.
Аліна Довженко
Киянка, працює у диджитал-маркетингу, про війну дізналася, коли була в Америці. Зараз залишилася у Нью-Йорку.
«Я була у двотижневій відпустці в Нью-Йорку. Мала полетіти до Києва ще 21 лютого, постійно переносили рейс, і останній варіант, що мені запропонували вже навіть іншими авіалініями, був на 23 лютого о 23:30 за Нью-Йорком.
Я приїхала до JFK зарано та вирішила ще випити келих вина. Поспілкувалась з якимось дідусем з Алабами, який підсів до мене та достатньо добре знав про всю ситуацію в Україні. Я підозрювала, що коли прилечу до Києва, там уже може бути воєнний стан, але я не могла і припустити, що може розпочатись повномасштабна війна. Ми поспілкувалися, він побажав, щоб у мене та у нас в Україні все було добре, і я пішла.
Пройшла security control і вже прямувала на посадку на літак. За кілька хвилин «до» мені написала знайома, яка мешкає у Нью-Йорку, і сказала, щоб я краще не вилітала, бо в Україні неспокійно. Я відповіла, що все буде добре, не підозрюючи, що вже за кілька хвилин у мене з-під ніг піде земля.
Коли підійшла на посадку на рейс, мене запитали, чи я лечу до Києва, відповіла, що так. В мене забрали паспорт і квиток до Києва, співробітники Turkish Airlines почали шепотіти між собою. Ніхто не відповідав на мої запитання, поки я не почула: «You can’t go to Kyiv, they closed the sky because of war in Ukraine». Я стояла і не могла зрозуміти, що відбувається. Мені дали три хвилини на рішення — залишитися у США чи їхати до Туреччини. Я почала телефонувати мамі, і вона підтвердила, що Київ обстрілюють. В мене почалася істерика, співробітники попросили ухвалити рішення і або йти знімати багаж із рейсу, або летіти до Туреччини і залишатися там.
Абсолютно не розуміючи нічого, вирішила залишитися у Нью-Йорку без жодного плану як бути, як мені жити та де, не розуміючи, що буде з моєю сім’єю та батьками у Києві.
Півтори години чекала, поки багаж знімуть із рейсу. Зі мною поруч ще було десять українців у такому самому становищі. Всі ці півтори години я не могла перестати плакати. Якийсь чоловік з Одеси віддав мені всю свою воду, аби я могла хоч трохи заспокоїтися.
Коли сіла в таксі, я все ще плакала. Водій спитав, що сталося, і вперше в житті я відповіла не щось типу «I’m fine, thank you», як зазвичай. Я розповіла, що в мене вдома розпочалась війна, що росія напала на Україну і мене фактично розвернули назад в аеропорту. Тоді він сказав мені: «Якщо потрібно — відчини вікно, можеш зняти маску, якщо ти палиш — можеш палити, якщо в тебе є алкоголь — можеш пити, взагалі роби все що захочеш у цій машині, бо я навіть не розумію, який біль ти відчуваєш». Ось так я дізналася, що вдома війна, і в моєму житті розпочалась нова сторінка незрозуміло чого.
Поки що я живу у квартирі своєї знайомої у Мангеттені, яка і просила мене залишитися тут. Вони з чоловіком не роздумуючи запропонували мені пожити в них, враховуючи всю ситуацію.
Зараз я намагаюся зібрати себе та своє життя до купи. Спойлер: виходить не дуже, але тримаємось. Тому що іншого варіанту немає. Перші тижні я займалася всім, щоб підтримати Україну: ходила волонтерити, координувала людей, займалась пошуком волонтерів та речей за списками, ходила на мітинги, в тому числі й у Вашингтоні, і не сильно думала над ситуацією, в якій я опинилась.
Зараз мені потрібно зрозуміти, як жити це життя далі. Я продовжую допомагати Україні на відстані, але вже не 24/7. Я постійно телефоную батькам, також ми постійно на зв’язку з друзями та колегами, які залишилися у Києві. Єдина складність у тому, що у нас з Україною різниця у мінус сім годин, тому інколи складно знайти такий час, щоби всі могли поговорити, ще й у перервах між повітряними тривогами.
Спочатку я думала повернутися додому, але потім батьки відмовили. Бути в безпеці, думаю, найкраще, що я можу зробити для своєї сім’ї.
Три тижні я трималась дуже добре і потім в одну мить у мене стався наче переломний момент. Ось тоді я поїхала на набережну в Джерсі-Сіті, щоб побути в тиші, сиділа дивилась на Мангеттен і відчула, наскільки я одна в цьому величезному місті, і наскільки я не маю плану. Наскільки мені страшно, що війна може стати тривалою. Мені стало лячно, і я написала про це в інстаграмі.
Тут мені почало прилітати щось типу «чого ти скиглиш, скажи дякую, що ти зараз там, знаєш, не найгірше місце, щоб залишитися». Я розумію, чому так відбувається, але стало дуже неприємно. Люди, які готуються до імміграції та переїжджають сім’ями, інколи впадають у депресивні стани. А як назвати те, що сталося зі мною? Не знаю. Морально стало дуже складно.
Звичайно, на фоні війни це все виглядає незначущим, але для мене це ще дуже велика персональна драма. На щастя, більше було слів підтримки, і я дуже вдячна цим світлим та сильним людям, які підтримували мене словами та писали, що вони розуміють мене і щоб я пам’ятала, що я не одна.
Хочу, щоб мої батьки, які відмовилися виїжджати із Києва, були неушкоджені, хочу обійняти їх і своїх друзів. Хочу, щоб це все скоріше закінчились і ті, хто це все підтримує – відповіли за це».
Головне фото: Washington, DC. White House. February 27, 2022
Микита Старіченко
Оля Мартиненко
Живе в Одесі, працює координаторкою, 24 лютого була у відпустці в Нідерландах.
«Війна застала мене в Нідерландах. Це був четвертий день моєї відпустки і мій день народження. Я прокинулась, відкрила телефон, очікуючи побачити там привітання від близьких. Але побачила їх в перемішку з новинами про вибухи та повідомленнями про початок війни. Почався мій найжахливіший у житті день народження. Спочатку я судомно читала новини та намагалась усвідомити, що ЦЕ дійсно сталося. Потім обійняла чоловіка і почала сильно плакати від безпорадності, телефонувала близьким, писала друзям. Мене вивертало від відчуття несправедливості, від відчуття приреченості та невідомості попереду. Від страху, якого я ніколи не відчувала так гостро. Мене буквально нудило. А ідеалістична картинка за вікном, ці казкові будиночки, лялькові інтер’єри та ідеальні люди в них, якими я вчора захоплювалася, почали мене просто бісити. Вони чомусь продовжували жити, тоді, коли я була морально вбита новинами про перший день війни.
У перший день мені було найстрашніше за моїх бабусь і дідусів. Одні живуть в окупованому місті в Луганській області, а інші — недалеко від кордону з Білоруссю. Зв’язувалась із ними через відеозв’язок, на початку, коли події розвивалися дуже швидко, — телефонувала по декілька разів на день. Щоправда, у бабусі в «ЛНР» стільниковий зв’язок відключили практично одразу. І дотепер телефоную їй на вайбер.
Наші квитки на літак до Одеси скасували. Багато хто нам казав, що ми можемо залишитися в Нідерландах, там буде програма для біженців, і поки краще бути там. Казали, що це подарунок долі, що ось так пощастило опинилися не в Україні, коли почалася війна. Але те, що хочемо повернутися додому, ми знали від початку. Нам потрібен був час, щоби прийти до тями, зрозуміти, що робити далі, та розробити план дій. Перебуваючи в Амстердамі, ми провели всі дні у номері, читаючи новини. Коли на другий день ми вийшли на мітинг на площу Дам, я побачила багато п’яних та накурених людей, вечірки та святковий настрій. І коли в тебе всередині чорна діра, ти не можеш на це дивитися. Мені хотілося бігти в Україну, де зараз все палає. Щоби бути поряд із тими, хто розуміє мій біль.
Спочатку ми поїхали до Польщі, де я відчула, що можу бути потрібна, бо досить добре спілкуюся польською мовою. Я волонтерила на автобусному вокзалі, зустрічала наших дівчат із дітьми, допомагала знайти притулок, купити квитки та просто видихнути і поїсти. Я працювала від 8-ї ранку і до 10-ї вечора, і мені цього було мало. Я хотіла волонтерити більше і більше, бо тільки так я відчувала себе живою. Там я познайомилась із десятками жінок, які втікали від жахів війни. Хтось обіймав мене і плакав, хтось не міг сказати і слова, бо втратив усе, абсолютно все.
Саме там я зустрілася з людьми, які в перші ж дні війни, коли ніхто не розумів, як розвиватимуться події, їхали додому. Це були прості чолов’яги-заробітчани, які поверталися, щоб вступити в лави тероборони. Це було подружжя з Дніпра, які у Польщі почали облаштовувати своє життя, але все кинули і поверталися в Україну.
На моє запитання, чи не страшно вам, вони відповіли: «Ми любимо своє місто. Ми вважаємо себе патріотами, тому не знаємо, як можна діяти інакше». Так я проводжала на автобус «Катовіце — Львів» десятки українців вечорами. Вони розуміли, що втратять роботу тут, що не зможуть перетнути кордон назад. Але робили цей крок, бо втратити країну для них набагато страшніше. Саме тоді мій страх повернутися остаточно зник.
Одного дня ми прокинулися, мама сказала, що їде кудись у село і більше не може дивитися за нашими котами. Ми спробували знайти варіант перетримки, але скоро зрозуміли, що це той самий привід повернутися додому, на який ми чекали. Рідні були проти. Мама чоловіка навіть не хотіла розмовляти через це рішення з нами. Мені було соромно кидати волонтерство в Польщі, я вже організувала курси польської для біженців в іншому польському місті, й у мене було дві пропозиції офіційної роботи. Я там працювала дуже багато, мені було важко. Я була там дуже потрібна, але ще сильніше хотіла додому.
Для мене це був не героїчний крок, як у людей, яких я відправляла на автобус, цей крок для мене був швидше егоїстичний. Бо попри всі ризики я знала, що вдома мені буде краще. Тож 9 березня ми повернулися в Одесу.
Шлях був страшний тільки на початку, коли їхали з Перемишля до Львова. Бачили величезні черги людей, які їдуть з України. Їх були тисячі на одному тільки маленькому вокзалі. І в той самий час, в бік України їхали лише 15-ро людей, серед яких і ми з чоловіком. Шлях зі Львова до Одеси взагалі був комфортним: Укрзалізниця — топ, як для воєнного часу. Були всі умови, хіба що не видали білизну, але це реально дрібниці.
Вдома страшно було тільки перші два дні, коли ми звикали до воєнних реалій і до підйому посеред ночі від сирен. А далі — вдома і стіни допомагають, психологічно мені тут стало набагато легше. Ми почали волонтерити. Зустрілися з друзями. Почали працювати, варити свою ранкову каву вдома і просто робити свої рутинні справи. Це таке щастя. Знаю, багато хто про це зараз мріє.
Тут наш дім, і нам тут дуже добре, я ще ніколи так не любила Одесу, як сьогодні. Мені хочеться з нею бути не тільки в приємні літні дні, але в сірі воєнні часи, коли ми їй так потрібні. Це тепле відчуття що ти тут, ти поряд, ти зі своєю країною, коли їй так погано. Ти можеш потримати її за руку та підбадьорити, сказати, що вся русня здохне, а ми будемо співати гімн біля Дюка і вберемо його у вишиванку вже зовсім скоро.
Ми розуміємо, що Одеса — це дуже символічний трофей для рашистів, і що тут теж все ще небезпечно. Але поки я можу перебувати у своєму місті, поки в мене тут є дім і відносна безпека, поки я можу ходити його вулицями — я буду тут.
Я точно не шкодую, що повернулася, і якщо мені знову зараз дати шанс опинитися з чоловіком за кордоном, то передусім почну гуглити білети до Одеси».
Маргарита Жиліна
Працює в Китаї артисткою вогняного шоу, робить подкаст «ФемФікшн», зараз готує сезон про відомих українських воячок.
«Правий сєктор там уже вєсь разгромлєн!», — нічна розмова сусіда з дружиною за стіною вривається в мій запалений безсонням мозок.
Я живу в Китаї, і в нашому інтернаціональному готелі для артистів різко стало забагато русні, я знала це і раніше, тому мало з ким спілкувалась, але зараз це напружує до скрипу зубів.
Це той самий сусід, що кожного ранку, кахикаючи, виносить, гримаючи пляшками, пакет зі сміттям. Це той сусід, що кожного разу, допомагаючи робити своєму сину, блідому і фізично не розвинутому хлопцю, уроки з математики, кричить на нього так, що вже всі на поверсі знають — малий навчиться курити раніше, ніж розв’язувати рівняння.
За межами своїх стін сусід сутулий, невпевнений, із рухомим поглядом — типова маленька людина, від якої нічого не залежить, але з великими і вологими імперськими мріями. Він працює у цирку, і я гадки не маю ким, мене ніколи це не цікавило. Та зараз я підозрюю, що в Китаї досі існує цирк потвор.
Я тут понад два роки, застрягла на довше, ніж хотіла, через пандемію коронавірусу. Пам’ятаєте, була така штука? Незабаром я мала повертатись додому.
«В місті три вибухи», четвертим вибухає моє серце, і продовжує вибухати, доки рідні не виходять на зв’язок. Я не можу перестати скролити, бо тоді виникає відчуття, що разом із телефоном я відпускаю їхні руки. Подібні думки читаю в чаті від сотень українців, які зараз в Китаї.
«Повітряна тривога, всім в укриття», ця їбана руська рулетка неймовірно виснажує. І все моє повітря тут просочується тривогою.
«Мені було б легше, якби я була зараз в Україні», — 24 лютого я все повторювала цю фразу. А чи було б легше рідним — не знаю, враховуючи те, що моя квартира в Ірпені.
Я збирала на неї декілька років і навіть не бачила її наживо після закінчення ремонту, квартира — то найменш цінне, що залишилось в мене в Україні.
«Як ти?», «як вони?», «як твої?», і серед цих запитань немає «як я?», це не на часі, хоча, якщо замислитись, — то як звір, замкнений у клітці хештегів #stoprussianagression, #stopputin чи #closetheskyoverukraine. Не впевнена, що відчуваю провину вцілілого, а от безсилля невмілого і лють охуївшого — безперечно.
«Пробач. Пробач мені, що я стала громадянкою країни-окупанта, що народила тут доньку, що купила тут квартиру, що сплачую тут податки». Це те, чого я так і не почула від колишньої найкращої подруги, яка живе в москві. Раніше я знала, як помирає кохання, зараз дізналась, як помирає дружба.
Звісно, її і раніше не можна було назвати живою, але я намагалась зберегти її залишки, чомусь для мене було це важливо. Одинадцять років тому її від’їзд став моїм окремим болем, тепер же болю в мене стільки, що ці вичерпані себе стосунки не відгукуються нічим, я перестала відчувати до неї бодай щось, і найімовірніше, це не тимчасова контузія, а вже назавжди.
Думки про зв’язки з родичами чи знайомими в росії — шкідливе джерело, з якого ростуть жалість і «там же теж люди», «вони теж страждають» в той час, як вся росія має тільки одне обличчя — ворога. А ми не маємо жаліти ворога, ми маємо відчувати тільки те, на що він заслуговує, — ненависть, тому не треба роз’яснювати тьоті Свєтє зі Свіногорська, що відбувається насправді, чи приймати співчуття від пітерського знайомого. Чим вони допоможуть, хештегом #нетвойне? Їхні автозаки, санкції, заборони — їхні проблеми, для нас це не має значення.
Та й багато чого стало неважливим в один день. Скільки в тебе нерухомості, машин, грошей… Бо їх не можна конвертувати в силу, стійкість і незламність, а тільки в цьому я відчуваю зараз потребу. І потребу покінчити нарешті з конченим сусідом, який тільки і вміє, що воювати з дітьми».
