У лютому 2026 року короткометражний документальний фільм «No Time to Heal» режисерки Ксенії Савоскіної вийшов на YouTube-каналі The Guardian.
Після трьох років у російському полоні 25-річний Кирило Чувак отримує три тижні на реабілітацію — у центрі «Лісова поляна». Місці, де військовим забезпечують психологічну терапію, а також різні активності: стрільбу з лука, садівництво, середньовічні бої та ліплення з глини.
Наразі команда працює над повнометражним документальним фільмом, де головною оповідачкою виступає сама «Лісова поляна».
Для DIVOCHE.MEDIA кінокритикиня Альона Шилова поговорила з режисеркою Ксенією Савоскіною та продюсеркою Діаною Назарук про роботу над повним метром, важливість психічного здоров’я військових та межу між документуванням і втручанням в особистий біль.
У пресрелізі ви згадуєте, що почали думати про реабілітацію військових вже через кілька місяців після 24 лютого. Що саме тоді змусило вас зосередитися саме на цій темі, а не на фронтових репортажах, яких ви теж зробили чимало?
Ксенія Савоскіна: До повномасштабного вторгнення як журналістка я працювала більше з медичними темами, мене завжди цікавила тема здоров’я. За кілька місяців після вторгнення ми почали їздити на деокуповані території разом з моїм оператором Олексієм Нікуліним, який також є оператором-постановником нашого повного метру «Лісова поляна». У розмовах між собою ми часто говорили про психічне здоровʼя, як воно змінюватиметься впродовж війни і після, що це одна з основних тем, які варто буде досліджувати під час нашої роботи. Згодом ця тема згадувалась в особистих розмовах з військовими, і ми зрозуміли, що на неї є попит, що вона дійсно важлива для них.
Після першого пітчингу цього проєкту до мене підходили колеги з балканських країн і підтверджували, що тема психічного здоров’я дійсно має значення. Адже навіть після понад 30 років війни в їхніх країнах колишні військові досі працюють із ПТСР, а деякі з цих країн продовжують фіксувати випадки суїциду.
Як ви вийшли на «Лісову поляну»? Це був довгий пошук чи центр сам собою виявився очевидним місцем, коли ви почали розбиратися в темі?
Ксенія Савоскіна: Я познайомилася з директоркою «Лісової поляни» Ксенією Возніциною телефоном за кілька місяців до нашого візиту в центр під час дослідження однієї з тем для свого текстового матеріалу. Улітку 2023-го ми з Льошею приїхали у «Поляну», щоби встановити контакт для майбутнього репортажу про цей центр. Втім, пробувши там кілька годин, ми були настільки вражені підходом до роботи і загалом атмосферою у «Поляні», що вирішили: нам варто робити щось глибше за наш звичайний 20-хвилинний репортаж.
Ми тоді тільки починали навчання у документальній майстерні Сергія Буковського, тож вирішили поділитися своєю ідеєю з ним. Так і почалася наша робота над проєктом. Я б сказала, що це радше збіг, бо ми не шукали навмисно місце і тему для документального фільму. Відчули, що так буде правильно: зробити глибоку історію про важливе для наших військових місце.
Реабілітаційний центр — це дуже закрите, інтимне середовище. Як вам вдалося отримати доступ і як будувалася довіра з людьми, які там лікуються?
Ксенія Савоскіна: Спочатку ми познайомилися з директоркою Ксенією Возніциною особисто, розказали про нашу ідею і про свій досвід роботи на фронті. На той момент ми щомісяця їздили на Схід чи Південь України до наших військових, тож у мене було відчуття, що тема реабілітації — цілком логічне продовження нашої репортерської роботи. Ксенія Борисівна підтримала нашу ідею з документальним фільмом про «Лісову поляну», і ми почали навідуватися туди для розробки ідеї.
За рік, у 2024-му, мій батько лікувався у цьому центрі, оскільки він пішов добровольцем на війну після повномасштабного вторгнення. Коли тато потрапив до «Поляни», я перебувала на своєму першому пітчингу в межах програми Balkan Watchers, який відбувався на Sofia Documental. Тож після мого повернення ми зустрілися з ним уже в «Поляні». Для мене це була несподівана новина. Я думаю, цей досвід також зблизив мене з цим місцем.
Загалом більшість працівників центру вже знають нас, ми з ними постійно спілкуємося, нам подобається проводити там час, і «Поляна» стала для мене дуже рідним місцем. Військові часто підходять до нас, питають, що ми знімаємо, як довго працюємо. Я розповідаю про наш досвід роботи на фронті й роботу над документальним фільмом. У більшості випадків люди кажуть: «Ого, класно, запрошуйте на премʼєру». З деякими ми стали хорошими приятелями і продовжуємо підтримувати звʼязок після завершення їхнього лікування. Для мене це дуже цінно.
Кирило Чувак — людина, яка провела три роки в полоні. Як відбулося знайомство з ним і як він погодився стати центральним героєм фільму?
Ксенія Савоскіна: Один із героїв нашої документальної історії, яку ми робили для hromadske, азовець Расті, розповів мені, що з полону повернувся його друг із Маріуполя. Я попросила контакт Кирила, щоб поспілкуватися, дізнатися, як і де він буде проходити реабілітацію. Кирило одразу мені відписав: «Завтра я їду в Лісову поляну».
Я дуже здивувалася цьому збігу і спитала, чи могли б ми з ним познайомитися у «Поляні». Він погодився. Вже під час особистої зустрічі я детальніше розповіла йому про наш проєкт, спитала, чи могли б ми поспостерігати за процесом його реабілітації. Кирило був не проти.
Ви знімали людей у дуже вразливому стані. Де для вас проходить межа між документуванням і втручанням у чужий біль?
Ксенія Савоскіна: Я завжди спочатку питаю людей, чи можна з ними поговорити. Входжу в контакт, цікавлюся їхньою історією, розказую про себе і свою роботу, питаю, чи могли б ми зняти його/її протягом однієї з активностей у «Поляні». Якщо людина погоджується, ми поступово починаємо спостерігати за процесом її реабілітації. Якщо просить не знімати — не знімаємо.
З героями я проводжу також базові інтервʼю, переважно ми їх записуємо на аудіо. Я попереджаю, якщо протягом інтервʼю будуть моменти, якими не хочеться ділитися, питання, на які неприємно відповідати, — це нормально, і треба мені сказати про це. Я не буду наполягати. Попереджаю, що ми можемо зробити паузу будь-якої миті або взагалі припинити розмову, якщо некомфортно.
Втім, мені часто траплялися люди, яким навпаки важливо було виговоритися, поділитися своєю історією. Я намагаюсь давати людям можливість вибирати і контролювати ситуацію. Ми попередньо проговорюємо, що нам важливо було б зафіксувати, будуємо попередній план знімань, якщо людина не проти — ми знімаємо.
Після понад 80 матеріалів із фронту — що змінилося у вашому погляді на те, як варто розповідати історії про війну?
Ксенія Савоскіна: У 2022-му все було новим для нас під час війни: як працює артилерія, РСЗВ, матеріали про танкістів взагалі збирали мільйонні перегляди. Зараз із цим складніше, ми вже все бачили, люди відчувають втому від цих новин і матеріалів із війни. Ми багато говоримо про це також з іноземними колегами, які приїжджають в Україну висвітлювати війну, стає дедалі важче пітчити ці теми.
Конкретно у нашому випадку, на мою субʼєктивну думку, ми показуємо війну, не показуючи її безпосередньо на фронті. Ми показуємо невидимі шрами і травми, які вона лишає, з чим людина потім стикається, і даємо розуміння, які наслідки в майбутньому це матиме для нашого суспільства. Але водночас є і рішення, як із цим боротися — вкладатися в такі центри, як «Лісова поляна», де піклуються про військових, і розвивати їх.
Ви працюєте над повним метром з 2023 року. На якому етапі зараз перебуває проєкт?
Ксенія Савоскіна: Зараз ми на етапі виробництва. Активно знімаємо у «Лісовій поляні» майже кожного дня і паралельно починаємо поступово переглядати матеріал, який вже маємо.
У 2023-му ми були на дуже ранньому девелопменті. У 2024-му і 2025-му роках проєкт розроблявся і відвідував програми Balkan Watchers та ESoDoc. У 2026-му ми перейшли до виробництва.
За три роки знімань через центр пройшло багато людей. Як ви обираєте героїв для повного метру і що для вас є вирішальним — чия історія потрапляє в фільм?
Ксенія Савоскіна: Ми намагаємося концентруватися на героях із різними історіями, досвідом, мотивацією та різним «тематичним мисленням» і проблемами, з якими вони потрапили до центру і які намагаються вирішити. Крім того, головною героїнею нашого фільму, його ядром, є сама «Лісова поляна», яка має свій досить великий досвід лікування травми.
Звісно, здебільшого документальний фільм робиться під час монтажу, тому фінальні рішення щодо конкретних історій будуть ухвалені трохи пізніше — на постпродакшні.
Оповідь у повному метрі ведеться від імені самої «Лісової поляни» як місця. Як ви дійшли такого рішення і як це впливає на структуру фільму?
Ксенія Савоскіна: Ця ідея прийшла під час перебування проєкту на програмі Balkan Watchers. Розробляючи ідею проєкту, ми дійшли висновку, що було б цікаво почути думку «Лісової поляни» як збірного образу персоналу центру.
Війна триває, і реальність у центрі постійно змінюється. Як ви працюєте з тим, що ваш матеріал увесь час оновлюється?
Ксенія Савоскіна: Мені здається, це теж важливо фіксувати і спостерігати за цим. Якщо під час девелопменту нам переважно зустрічалися професійні військові або люди, які добровільно долучилися до Сил оборони, то нині — це можуть бути також мобілізовані, колишні цивільні, які ніколи не були повʼязані з армією.
Змінюються також і історії, які звучать у цих стінах. У 2023-му ми багато чули про кульові поранення, танкові обстріли, нині — це дрони та історії про кілзону. Наприклад, один із потенційних героїв розповідав нам, як близько чотирьох місяців пробув на позиціях. Зайшов у серпні, а вийшов — під кінець листопада. Він був в оточенні росіян, штурмував їхні позиції на Покровському напрямку і головним завданням для нього було вижити. На початку вторгнення нам взагалі не зустрічалися такі історії.
Є люди, з якими ми познайомилися у «Поляні» в 2023-му і побачилися знову там само у 2025-му.
«Лісова поляна» — ваш продюсерський дебют у повному метрі. Як ви прийшли до цього проєкту і що вас переконало, що саме ця історія має стати першою?
Діана Назарук: Я приєдналася до проєкту на початку 2025 року. Вийшло так, що першим працювати над фільмом розпочав Lorand Balazs Imre — наш копродюсер із Німеччини. Тоді Ксенія шукала продюсера в Україні. Я була знайома з Олексієм Нікуліним — ми разом навчалися. Він розповів Ксенії про Nice.Nice.Film, компанію, яку ми заснували разом з Яриною Фостяк та Ангеліною Степаненко. Ксенія запітчила нам проєкт, і я одразу вирішила, що готова братися за цей фільм.
Окрім того, що тема справді надважлива, і вона не тільки про зараз, а й про наше завтра, мене захопило і переконало насамперед бачення і наполегливість Ксенії, те, з яким теплом і трепетом вона говорить про «Лісову поляну», як важливо їй розповісти про неї світу.
Мені ж цікаво працювати над історіями, які мають потенціал для імпакт-кампанії та які існуватимуть не тільки як фільм, а й як соціально-просвітницький проєкт. Я впевнена, що «Лісова поляна» матиме цей ширший вплив, щонайменше ми ставимо це за мету.
Працювати над дебютом — це справді неповторний досвід. Звісно, бувають виклики і складнощі, але ми рухаємося далі командно.
Фільм робиться у копродукції України, Німеччини та Франції. Як вибудовувалася ця міжнародна команда і з якими викликами стикається копродукція, коли одна зі сторін знімає в умовах активної війни?
Діана Назарук: Як я вже казала, спочатку до проєкту приєднався Lorand Balazs Imre з Німеччини, уже пізніше — також наш французький партнер — Stephane Jourdain. Вони обоє ставляться до нас із величезною підтримкою та розумінням і вбачають цінність в історії «Лісової поляни» — думаю, особливо це відчувалося цієї зими.
Мені здається, вони теж повністю поділяють важливість теми психічного здоров’я. З одного боку, за останнє десятиліття турбота не тільки про своє фізичне здоров’я з тренду переросла в потребу, важливість якої зрозуміла для людей з різних країн. З іншого — що робити, коли у твоїй країні війна, і люди переживають надскладні події та втрати.
Яким ви бачите повний метр — це продовження тієї ж історії чи принципово інший погляд на «Лісову поляну»?
Діана Назарук: Для мене це все ж дві різні історії, об’єднані спільною темою. «No Time To Heal» — це історія одного конкретного героя, в повнометражному фільмі сама «Лісова поляна» буде головною оповідачкою та розповідатиме одразу кілька історій. «Лісовій поляні» точно є що сказати — вона абсорбує багато болю і страждань, але водночас наповнює і дає надію.
Мені подобається назва нашого фільму, особливо англійською «The Forest Glade» на честь самої «Лісової поляни» — є щось у цьому казкове і поетичне, але коли глибше пірнути в історії її пацієнтів — розумієш, що реальний досвід зовсім не такий радісний.
