Майдан та початок війни на Донбасі запустили потужну хвилю волонтерства в Україні. Закономірно в кризові часи люди об‘єднуються для розв‘язання спільних проблем.
Повномасштабна війна в Україні знову підштовхнула людей до активної допомоги одне одному. Ми поговорили з жінками, які займаються волонтерством від початку війни та «дістають за 27 хвилин живих динозаврів».
Катя Ільчук, 29 років, Вишгород
У мирному житті Катя очолює smm-відділ харківського видавництва Vivat, зараз вона у Львові.
«Ми з чоловіком знали, що буде повномасштабна війна. У нас були заздалегідь зібрані документи і готівка в одній папці. Основні речі в наплічнику, окремо ще стосик речей сина Артура і пюрешки «в дорогу». Оскільки своєї машини не маємо, то узгодили із побратимом ще й план вивезення дітей.
Прокинулася 24-го лютого о 6-й ранку не від вибухів чи звуку ракет, а від телефонних дзвінків — чоловік зідзвонювався із побратимами. Хоч у нас усе було «готово», вранці я відчувала страх, якого не відчувала ніколи до того, — тваринний страх за свою дитину.
Чоловік заспокоїв, поснідали, помилися, випили каву, зібрали ще деякі речі. Подумали, що шкода всіх заморожених продуктів у морозилці. До речі, думати про побутові речі в таких ситуаціях — нормально. Про несхований у холодильник суп, невимитий посуд чи втрачений абонемент — мозок часом видає дивовижні речі.
У Вишгороді чути було, що десь поруч прилітає і вибухає. Літали гвинтокрили і ракети. Ми спустилися у бомбосховище. Виїжджати одразу не було сенсу, бо дороги дуже навантажені, тому ми чекали, спостерігали, читали новини. Після обіду виїхали та зрештою приїхали на Волинь. Чоловік із побратимом повернулися одразу в Київ.
Я і мій чоловік — добровольці. Майже одразу після Майдану поїхали на Донбас (не разом, бо познайомилися пізніше). Не уявляю ситуації, щоб зараз він залишився осторонь. Жартую, що якби таке сталося, то я б із ним розлучилася. Ми зійшлися на цінностях патріотизму не на словах, а на діях, готовності відстоювати свою гідність і виборювати свободу. Ніхто з нас не зміг би просто бездіяльно спостерігати за тим, що відбувається у країні.
Хоча щодо мене, то ми довго сварилися. Валера хотів, щоб я з Артуром поїхала з України, бо так і йому спокійніше. Я розуміла, що не можу такого зробити. Взагалі хотіла залишити сина у дідуся і бабусі, а сама повернутися теж в столицю. Зрештою син залишився у моєї мами, пізніше батько довіз її з моєю сестрою та сином до кордону. Я пів дня тихо плакала через це.
Я сама поїхала у Львів, де й долучилася до волонтерства із ГО «Валькірія» і дівчатами Мариною та Танею Мірзаєвими, Танею Скоропляс. Всі дівчата-волонтерки не місцеві — приїхали у Львів із Боярки, а я от із Вишгорода.
Живемо у квартирах знайомих знайомих через знайомих. Спимо на диванах по чотири людини або на підлозі. І ніхто не жаліється. Вночі, як всі, прокидаємося від повітряних тривог. Вранці відповідаємо на дзвінки і повідомлення щодо складу: які буси сьогодні приїдуть, що завантажуємо, хто і де має забрати це на місцях, який купляти тепловізор або біноклі. Далі їдемо на склад, де все повторюється, плюс до того розпаковуємо одні коробки, складаємо інші. Наш склад зараз у приміщенні СТО, і ми щодня дякуємо його власнику.
Виглядає це дещо смішно: тут ми з ящиками, тут машини над головами ремонтують (бо ж робота автомайстерень зараз дуже потрібна).
Багато сміємося, багато плачемо. Сміх — це теж захисна реакція на травматичні та стресові події. Взагалі після Майдану і Донбасу в мене є дієва формула, яка дозволяє не розклеюватися: багато працювати (до знемоги і ватних ніг), малювати губи (і стрілки) та багато сміятися (іноді це чорний гумор, іноді це сміх крізь сльози). Не всі це розуміють, але не можна дозволити собі опускати руки і впускати в себе весь цей жах, бо тоді яка з нас буде користь? А боротьба ж триває. І вона буде ще довгою.
Ксенія Букшина, 34 роки, Київ
У мирному житті Ксенія — журналістка, видавчиня, дослідниця. Головна редакторка медіа для батьків Promum, директорка «ТАК видавництва», співзасновниця і директорка аналітичного центру Constructive.institute.
«24 лютого я була вдома у Києві зі своїм партнером. Прокинулася о п’ятій, за 40 хвилин почула вибухи й зрозуміла — почалася війна. Одразу зателефонувала колишньому чоловікові, щоб почати планувати вивезення дітей. Але сама я їхати з Києва не планую.
На другий день війни я почала отримувати пропозиції забрати зі складів продукти. Паралельно люди почали шукати ліки, продукти, які стали закінчуватися в супермаркетах. Я зрозуміла, що можу бути корисною. Розказала про ідею партнерові, за день долучилася сусідка. Наш офіс перетворився на величезний склад ліків, харчів і продуктів першої необхідності. Щодня до нас стали долучатися нові люди — знайомі й незнайомці. Ми обрали назву «Так. це штаб». Зараз щодня у нас волонтерить понад 40 людей. За 10 днів роботи ми змогли допомогти понад 10 тисячам людей.
Волонтерство — спонтанне рішення, яке виникло з нагальної потреби «тут і зараз». Я займалася громадською діяльністю в мирному житті, тому інших варіантів у мене не було. Знаю, наскільки потрібен на війні міцний тил, допомога цивільних і сильний дух. Тому роблю що можу для того, щоб ситих і здорових українців було якомога більше.
Ми спілкуємося з хлопцями й дівчатами з ТрО, волонтерами з усієї України. Зараз все працює як годинник. Проблеми і запити вирішуються дуже швидко. Соціальними мережами гуляє жарт: «Якщо попросити українського волонтера знайти живого динозавра, він через 27 хвилин буде на відділенні “Нової пошти”»
Ця цитата добре характеризує все, що відбувається зараз. За два тижні наш штаб із волонтерської групи з трьох людей перетворився на повноцінну організацію з налагодженою логістикою, ефективним менеджментом та розподіленими зонами відповідальності. Ми забезпечуємо потреби 1000–1500 осіб на день і не плануємо на цьому зупинятися. Хочеться покращити швидкість доставлення вантажів з-за кордону. Але знаю, що наші прикордонники роблять все можливе, щоб гуманітарні вантажі швидше потрапляли до України.
Більшість робочих проєктів зупинилася, але над двома з них я продовжую працювати й радію, що є прибуток. Мрію якнайшвидше обійняти дітей, які зараз за кордоном. Це поки все, про що думаю».
Юлія Рідченко, 34 роки, Київ
Останні два роки Юлія працює у благодійному фонді «280 днів», який протидіє ускладненням вагітності в Україні. На початку війни Юля з сім‘єю переїхала на Франківщину, де продовжує волонтерити, допомагати породіллям і вагітним.
«Ми закуповуємо діагностичне обладнання для пологових та перинатальних центрів, проводимо інформаційні кампанії щодо планування вагітності та запобігання ускладненням. У мене маленька дитина, тож волонтерство добре поєднувалось із материнством.
Коли почалася війна, я була вдома, в Києві, з чоловіком та донькою. Того дня прокинулася о четвертій ранку (зазвичай міцно сплю), з новин дізналась, що сталося. А потім почула вибухи в районі Борисполя. Все одразу стало зрозуміло. Перша думка — хапати все, брати дитину й бігти з міста, але вирішили зачекати.
До останнього думала, що лишатимемося у Києві. Це наш дім, ми знаємо тут безпечні місця. Але після вибухів у другу ніч, я вирішила знайти безпечніше місце, де зможу повернутися до своєї діяльності.
Цільова діяльність фонду «280 днів» — допомога вагітним. Через війну зруйнувалася логістика, змінилися пріоритети. Зараз на передовій велика потреба у медикаментах, інші медичні заклади можуть від цього потерпати. Ми склали базу волонтерів у різних містах, запросили до команди акушерів-гінекологів, психологів, які безоплатно надають підтримку, відповідають на запитання щодо вагітності.
Ми дізнаємось потреби пологових у медикаментах, засобах першого вжитку, їжі. Волонтери у Києві вже доставляли продукти у Київський обласний перинатальний центр.
Для відділення неонатології ми допомогли роздобути кисневі балони, необхідні новонародженим (особливо передчасно народженим) у бомбосховищах. Допомагаємо чернівецьким та луцьким пологовим і перинатальним центрам роздобути медикаменти. На них збільшилося навантаження, прибувають породіллі та вагітні з інших міст, із гарячих точок. Також координуємо роботу волонтерів на місцях. Зараз фонд «280 днів» отримує та координує розподілення гуманітарної допомоги для пологових з-за кордону.
У нас є проєкт — онлайн-радіо для вагітних «280 днів». Ми розповідаємо, як заспокоїтися самостійно, як народжувати без медичної допомоги. Наш технічний фахівець переніс радіостанцію в бомбосховище, звідки продовжує запуск програм.
Також маю власний невеликий волонтерський проєкт. На Франківщину постійно приїздять люди з гарячих точок. Я дізналась потреби вимушених переселенців, збираю кошти, щоб забезпечити людей товарами першого вжитку. Франківщина мене гостинно зустріла, тож це найменше, що я можу зробити, щоб віддячити.
Один із лікарів пологового запитав, звідки я беру сили. Відповіла, що у мене немає сил, як, мабуть, і у решти людей із команди. Рушійною силою є лють. Звичайно, є й надія, що ми зможемо відбудувати Україну. Люди з різних країн переказують кошти на діяльність фонду, а я хочу сподіватися, що гроші підуть не стільки на вирішення потреб під час війни, скільки на розбудову того, що зруйновано.
Хочеться всю лють і енергію спрямувати на відновлення України після перемоги. Хочеться вірити, що це відбудеться скоро, що ми знову допомагатимемо пологовим працювати у звичному режимі.
Анна-Марія Сабов, Ірпінь-Київ, 28 років
Анна-Марія — незалежна HR-консультантка та операційна партнерка рекрутингового агентства reteam.business. Перші 10 днів війни вона протрималась вдома, в Ірпені. Проте потім вже не було можливості залишатися.
«Коли почалася війна, я була вдома. Мій телефон з 22.00 до 7.00 в режимі “не турбувати”, я не чула дзвінків та повідомлень, які надходили з п‘ятої ранку. О 7-й зателефонував тато і сказав, що почалась війна. Я відповіла щось на кшталт: «Ти взяв цю інфу з перевіреного джерела? Що кажуть офіційні канали?»
Він попросив увімкнути телевізор, і я офігіла. Речі для тривожного наплічника у мене були підготовлені. Я спакувала все і залишалася вдома, слухала офіційну інформацію. О 10-й провела менторську сесію для знайомої HR-фахівчині — вона попросила для заспокоєння. А після 13.00 почула перші вибухи — почався бій біля Гостомельського аеропорту.
Потім пішла до сусідів, вони сказали, що безпечніше бути в підвалі. Половину ночі я провела на цокольному поверсі. Чоловіки хропіли так, що о другій ночі я пішла додому. Решту днів спала в душовому боксі у ванній — там опорні стіни, і в ньому можна закритись від уламків. Під обстріли за п’ять-сім кілометрів було легше заснути, ніж під хропіння. Час від часу зникала вода чи електрика.
Перші 10 днів я була в Ірпені, поки в мій будинок не влучив снаряд. Він поцілив у дві квартири на останньому 10-му поверсі, а я була на третьому, у ванній, дописувала статтю для DOU. Тоді я переїхала до батьків на південь Київської області, у рідне місто Богуслав.
Моя робота від початку війни «заморозилась». Українські IT-компанії призупинили пошук співробітників, а на консалтинг запитів немає. Я часто відгукувалася на допомогу і в менш критичних ситуаціях, маю широке коло контактів і вмію перенаправляти експертизу в пріоритетнішому напрямі. Тож вирішила долучитись до волонтерської діяльності.
Зараз беру участь у двох видах волонтерства: продовжую координувати проєкт щодо атаки на російські сайти з пошуку роботи. Це може робити кожен, у кого є інтернет. Також допомагаю батальйону ТрО, в якому служить мій найкращий друг. Ми приймаємо фінансову допомогу, нам потрібна допомога у закупівлі техніки. Запити базові й не масштабні — я забезпечує кількох захисників, а IT-атаки — майже самостійно налагоджена система.
Зараз майже не працюю за основним напрямом, але трохи «шпигую» за HR-спільнотою росії та пишу про це у своїх соцмережах (Facebook, Linkedin) під хештегом #шпигунськіновинирашки. Планую продовжувати роботу, коли будуть запит і можливість. Зараз потрібно підтримати бюджет країни, в моїй експертній галузі я принесу державі більше користі, ніж як некваліфікована волонтерка. Кидати волонтерство не планую, просто приділятиму цьому не 15 годин на добу.
Проте я вже спланувала чергову менторську сесію, кандидати просять притримати місце на співбесіду, коли найм «розморозиться». Також запустила власні кар‘єрні консультації з метою зібрати кошти для ЗСУ/ТрО. Є дві опції — скорочена дешева і повноцінна довоєнна.
