Голосами поеток. І тоді я зможу писати, не тримаючи в голові карту бойових дій

від | Бер 21, 2022 | Фемкульт, LMillustrated, Війна в Україні

Навряд чи зараз ви багато читаєте. Сюжетні легкі (і не тільки) історії важко перетравити, ще складніше зануритись у них у часи війни, навіть якщо ви зараз в умовній безпеці. Здається, книжки перестали бути нашими супутниками, принаймні, доки ми чуємо сирени і вибухи, доки судомно гортаємо стрічку новин, рахуємо втрати — свої та чужі. Здається, література завмерла. Але не поезія — вона пульсує новими сенсами, старими ранами, болем і гнівом. Поетки відрефлексовують ситуацію майже миттєво і часто з епіцентру катастрофи. А ми вчимось розкладати по поличках свідомості розірвані війною емоції, читаючи нову поезію. Ту, яку написали після 24 лютого 2022 року.

Марина Пономаренко

Перший день війни був найгіршим днем мого життя. Ми виїжджали із Києва, не те щоб кудись далеко — в село в області, і я відчувала ненависть. Я не думала, що здатна на таку ненависть — люту, пекучу, задушливу, у мене аж боліли якісь м’язи у грудях. Так було спочатку, потім я заспокоїлася, але та ненависть — вона зі мною.

Війна зробила моє світовідчуття контрастним, позбавленим відтінків. Є наші і є вороги. Є добро і є зло. Є ті, хто мають жити, і ті, хто мають померти. До війни я любила копирсатися в нюансах, помічати якісь дрібниці і суперечності в людях, подіях, ситуаціях, але зараз мені не хочеться це робити. Мені легше у цій однозначності.

Я дивлюся на свої вірші, які писала всього місяць чи два тому, і не розумію їх. Про що це? Чому мене цікавили такі дрібні теми? Чому я писала про такі несуттєві речі, що не пов’язані з питаннями життя і смерті?

Сподіваюся, що це мине після війни, яка закінчиться, звісно ж, нашою перемогою. І тоді я знову зможу писати про дрібне, смішне, неоднозначне, буденне. І тоді я взагалі зможу писати, не тримаючи в голові карту бойових дій.

Коли сильно переживаю — я пишу. В основному безладно, не заморочуючись тим, щоб дописати один вірш, а потім уже починати наступний. Тому зараз у мене пів блокнота недописаних шматків.

Я стежу в соцмережах за багатьма поетами. І бачу, що вони теж інтенсивно пишуть, і пишуть переважно гарно і сильно. Тому зроблю прогноз. Щойно війна закінчиться, у нас вийде купа хороших поетичних книжок. Скоріше б уже.

——

Змолоду бережи свою лють, подруго,
Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти
Коли світ стане розбитим і подраним,
Твоя лють буде тобі скелетом

Твоя лють буде велична, чиста, істинна
Вона захистить тебе, наче панцир
Ти будеш її замість хліба їсти
І переминать задубілими пальцями

Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога
І боронитиме твої рідні вулиці й площі
Твоя лють тобі обійдеться дорого,
Та без неї вийшло б іще дорожче

І тому твоя лють цінніша за золото
Вір у неї, наче у бога, подруго
І тому бережи свою лють змолоду
Змолоду — і до останнього подиху

Анна Малігон

Фото Валентин Кузан

І ось почалося: десятки повідомлень, дзвінків, запитів, — давай, говори щось. Нас слухають. Нас готові чути на всі вуха, до нас відкривають двері, простягають руки. Але одним війна дає слова, а іншим… заціпеніння. Цей страшний стан згортання, завмирання, перетворення на сірий камінь, — бо як витримати стільки болю і жалю?! Бо ні сліз нема, ні сили все це проживати. Жодних рефлексій, жодних текстів — тільки один протяжний внутрішній стогін.

Як безкінечна сирена. А бач, про все ж написалося ще до війни, всі ті слова, які завмерли всередині зараз. Нема нового, нема, беріть старе, — дякую долі за такі аванси. Скільки вбитих у черзі за хлібом? Скільки немовлят не перейшло ріку? Скільки ще їм треба спалити шкіл, лікарень, пологових будинків, пам‘яток культури, щоби зрозуміти — ми неспалимі. Ми стійкі і нарвані, і впиватимемось у горло всім, хто прийшов забрати наше.

Війна розділила мене з родиною. Вони у прифронтовій зоні, там, звідки з першого дня не прорватись. Дивлюсь на фото щасливих матерів, возз’єднання із дітьми, телефоную синові — а він уже раптом дорослий. На цілу війну. Сміється і втішає. Моніторю інформацію про можливість коридору — знову без шансів. Знову заціпеніння. Переді мною відкритий світ — але куди ж я сама?

У покинутій квартирі незавішені вікна, хоча й світло ніхто не вмикає. Сохнуть неполиті квіти на підвіконні, припадають пилом розкидані речі (тривожну валізку зібрала за десять хвилин, з першими вибухами), міль доїдає улюблену сукню… Дні поза домом злилися в один День бабака. Нескінченний сон. І давно час прокинутись. Пристосуватися до нової реальності. Знайти нові слова. Вийти, нарешті, із закам‘яніння. Бо каміння годиться зараз хіба, щоби ним поцілити у ворога з пращі.

——

Теплий січень. Висить мандарин ліхтаря
над овечою стежкою. Сходить зоря,
як дівчатко на сцену. Готичні сходи
перешіптують кроки своїх потвор.
І колядка, поставлена на повтор,
розтинає подих

У кораловім світлі біблійно-старих кущів
починається вечір пташиним «чів»,
а закінчується нічим. І рожден з нічого
Перший з трьох обирає надійний шлях,
Другий пише за ним. Третій каже: «Шах»,
і лягають чорні

У майстерні до ранку світилося. Люлі-бай.
Молоко біжить, барахлить вайфай.
Чи то янгол, чи алабай стереже колиску.
Хай ніхто не поцілить у це золоте маля…
Обертається кров на вино, мерехтить земля.
І вони вже близько

Доки в двері ніхто не постукав, не увійшов,
покажи їй на пам‘яті свіжий шов,
відстань від «за що?!» до сліпого мита.
Як один у полі за цілу овечу лють.
Як за д‘ного небитого віддають
тільки двух убитих

Тьмяне світло линяє на кокони крон.
Кропива допотопна лікує байдужу кров,
чорна папороть гоїть кістки
на горі без часу.
Спить країна, і цівочка річки блищить по щоці.
Допивають третю митці й бійці.
А зоря не гасне

Гаська Шиян

Фото Ольга Закревська

Я належу до тих, кому поезія пишеться у стані тривоги і дискомфорту. Що вже говорити про загрозу. Слова завжди для мене були методом терапії та заспокоєння. І ніколи не були маніфестом чи закликом до дії. Коли страшно, тяжко, нестерпно, мені дуже допомагає просто переставляти слова в рядках, редагувати тексти, шліфувати, відточувати.

Я так тікаю і ховаюсь від реальності. Війна — це стан перманентного стресу, який потрібно гасити, плюс цей стрес ускладнюється хаосом, відчуттям, коли треба кудись бігти, щось робити, але результатів твоїх дій майже непомітно, і це страшенно фруструє. Я абсолютно не могла припустити, що стану свідком таких жахливих подій: безпрецедентної агресії та цинічного вторгнення, яке не обґрунтовуються жодною логікою. Рефлексування і фіксація емоцій та відчуттів — мій власний порятунок.

——

Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки малюють губи,
чому зав’язують
гарненькими бантиками
коробочки
зі своїми нервами
скриньки
зі своєю пандорністю.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
роблять епіляцію,
дбають про гель-лак
і драють нігтями
найменшу
пригорілу плямку
на плиті.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки вдягають
мереживну білизну,
а тоді встають навколішки,
щоб відпуцувати
найглибший
закуток унітазу так,
щоб з нього
можна було їсти.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
курять і всміхаються
в дорогих
сонцезахисних окулярах
готують за усіма правилами
не свої релігійні свята
і дотримуються
обрядів та ритуалів.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
їздять за кермом —
самі на курорт
з виводком,
а також відтирають,
хукаючи
кожнісіньку пляму
на склі, дзеркалі,
плитці, підлозі.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
годинами теревенять
по телефону з родичами,
слухають під душем
президента
та інших політиків,
совгають меблі —
(як добре, що нічого вбудованого!!!)
вішають картини,
ставлять фото в рамочки.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
загодовують дітей
дозволяють зайве солодке
перестилають постіль
вчасно міняють рушники,
(навіть кухонні).
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
терплять,
згорають від хтивості
до незнайомців
хочуть дітей,
складають
прасують
ділять побут
з свекрухами
не ревнують до
давніх суперниць.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
чому жінки
забивають на кар’єру
поки в дітей
ріжуться зуби,
уявляючи,
як ці діти
зовсім скоро
з’їдять яблучко
або перегризуть
ворогу горлянку.
Відколи почалася війна,
я точно знаю
що жінки
зриваються для
всього цього вдосвіта,
щоб колись знову
мати змогу
всього цього
не робити,
а натомість виспатися.

Аля Гулієва

Від 24 лютого суттєво не змінилися ні теми, ні стиль мого письма. Війна для мене, як і для багатьох інших українців, почалася не три тижні (та й навіть не вісім років) тому. Після вторгнення Росії на Донбас тема війни поступово стала однією з ключових у моїй творчості. Попри те, що моя збірка «З нерва» (2019) — то не винятково воєнна лірика, емоційним поштовхом до написання більшості віршів звідти було хвилювання за батька, який воював на передовій під Мар’їнкою.

Зараз, до слова, готую матеріал для наступної поетичної збірки: ще до повномасштабного вторгнення подалася на конкурс, головний приз у якому — видання книжки, а вже після 24-го лютого дізналася про свою перемогу. Так от, за інших обставин і концепція збірки була б дещо іншою. Звісно, туди все одно увійшли б вірші про війну. Бо вони вже вісім років не перестають мені писатися. Бо війна у моїй творчості — не модний пафос, а особиста драма. Втім, якщо раніше моя воєнна лірика була тихою сльозою за загиблими героями і надривною молитвою за героїв живих, то зараз — це суцільна чорна ненависть до окупантів.

——

В мак мене не розтерти. З дому мене не витравити.
Ось я тобі довіку — і хрест, і плаха,
цвяшок і домовина. Клятий фашистський виродку ти…
(«Русский военный корабль, иди нахуй»)

Хочеш землі моєї — чорне нутро набий собі та
здохни. Ставай для соняхів перегноєм.
Голос мій не зірвати. З хати мене не виселити.
Я тобі — бич і праща. Господь — за мною.

Сіють криваве сонце в полі, снарядом зораному.
Темні дими, що руки, стримлять угору.
Ось я. Я Київ, Харків, острів Зміїний — ворогові
поперек горла.

Дарина Гладун

Раніше у мене був власний дім — затишна квартира у Бучі, яку я сама облаштовувала, в якій вже кілька років не можу закінчити ремонт. До 24 лютого я переймалася тим, що не поклеїла плінтуси, що зі стелі в мене досі звисають лампочки на дротах. Зараз я навіть не знаю, в якому стані ця квартира.

Сподіваюся, що вона досі є. Але насправді це не важливо. Так багато речей, за які я трималася, видаються тепер неважливими. Головне — жива, здорова, в теплі. Зараз маю два светри. Обидва — з гуманітарної допомоги. Загалом усю мою приватну власність тепер можна скласти в рюкзак. Але не це мене тривожить. Після 24 лютого у мене зникло відчуття дому. Я й раніше жила в гуртожитках і на винайманих квартирах, але в мене завжди було місце, яке я могла назвати словом «дім». А зараз я маю радше «житло».

І це якийсь посутній психологічний злам, який позначився і на творчості. Я й раніше досить багато писала. Але не відчувала потреби ділитися новими творами одразу. Я збирала їх, як збирала вдома книжки й платівки, для якоїсь майбутньої збірки, для повного зібрання творів, не знаю… А тепер я публікую написане пів години тому, п’ять хвилин тому… Ці вірші — щось на кшталт статей у щоденній газеті. Ними я реагую на те, що відбувається. Для мене важливо висловити власну позицію і відчути підтримку, оскільки мені тепер як ніколи самотньо. Від 24 лютого я постійно плáчу словами. І хочу, щоб це бачили. Щоб мене чули. І щоб почули нарешті всіх українців, чиї голоси навіть тепер намагаються заглушити росіяни своїм імперським наративом. Мої вірші, як і вірші десятків, сотень українських поетів, — це аргументи на користь існування самостійної незалежної української літератури і культури, відмінної від культури росії.

——

без [дому]

російський солдат спирає на білий стілець з ікеї свій автомат
знімає свою шапку знімає свою балаклаву знімає куртку жилет черевики військовий ремінь штани шкарпетки флісову термобілизну бавовняну футболку і труси-боксери

заходить у мою ванну російський солдат
стає під мій тропічний душ вичавлює гель для душу на мочалку і довго миється — наносить на своє волосся мій лікувальний шампунь

/волосся російського солдата буде довгим і без посічених кінчиків/

робить маску для волосся — маску для обличчя — наносить скраб на тіло — довго тре його довго змиває усе російський солдат користується моїми темно-сірими рушниками із юску ######## ############# ##### ## ###### ####### # ###### #### ##### — дивиться на своє відображення у чорних кахлях

у піхву вставляє мою менструальну чашу

стає на мої ваги російський солдат
він важить стільки скільки має важити середньостатистичний російський солдат без одягу
вдягає мою натільну білизну мої колготи моє боді теплі шкарпеточки з мордочками лисиць із маленькими коргі з ананасами з оленями мою чорну сукню в дрібний білий горошок мою маринарку моє нове пальто кольору слонової кістки з шотландської вовни мій шарф мою шапку мої рукавички взуває мої черевики
маже моїм бальзамом для губ свої губи
/тепер губи російського солдата в безпеці/
виходить на вулицю прогулятися містом

зустрічає у місті таких само російських солдатів
російські солдати у моєму місті ходять парами і дружать сім’ями
………………………………………………………………………………
доживають життя
так поспішно залишені нами

Таня Власова

У перші дні війни я думала, що більше ніколи не зможу написати жодного вірша. У моєму «тривожному» рюкзаку є блокнот із ручкою, але за той час я не написала в ньому жодного рядка. Було важко говорити, не те що писати вірші — наче і горло, і думки просто звело судомою.

Незручно зізнатись, але в першому вірші, який я написала під час війни, 21 раз вжито слово «нахуй». Вийшло таке своєрідне звернення до росіян — не дуже культурне, але дуже своєчасне, як на мене. Між іншим, до цього віршів із нецензурними словами я ніколи не писала. Словом, війна змінює поетичні підходи.

Десь на третьому тижні війни вірші почали знову писатись. Так, у них багато болю, але ще більше люті й ненависті. Я пишу про те, що переживаю сама, і про те, що переживають інші українці. Мабуть, завдяки цьому створюється певний «ефект присутності» — і багато хто впізнає в цих віршах себе. Тому що ми всі зараз, зрештою, переживаємо одні й ті ж почуття. Важливо карбувати їх не лише у своїй пам’яті, а й у віршах, прозі, музиці, фільмах.

——

двадцять четверте лютого сталося вчора.
я відтоді не пам’ятаю нічого.
і хоча досі здригаюсь, коли світає —
я нічого не пам’ятаю.
нічого не пам’ятаю.

я забула, як це — прислухатися до сирени.
бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.
бачити, як дитинство перетікає у старість.
все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.

ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.
перші розтрощені будинки і перші втрати.
я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.
не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.

не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.
не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.
як містами їхали танки з кривавими написами.
не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,

ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.
і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.
коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —
пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.

коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —
я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.
я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.
пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.

пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме.
я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої.
поки наші міста відроджуватимуться із попелу,
я не забуду жодного крику, жодного погляду.

я не забуду жодного дня цієї весни.
я не забуду жодного дня цієї війни.
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я з того ранку не забуваю нічого.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!