Нас «кадирівці» використовували як живий щит. Монологи жінок із Бородянки

від | Бер 20, 2022 | LMillustrated, Війна в Україні, Її історія

Час читання: ( Кількість слів: )

Бородянка — давнє селище. Під назвою Козятичі воно колись зустріло нашестя татаро-монголів. Орда повністю зруйнувала його, але пізніше поселення було відбудоване. Я кілька років прожила у Бородянці, коли працювала вчителькою української мови в одній зі шкіл району. Тому писати про те, як інша орда зруйнувала Бородянку, — непросто. Я не очевидець подій, а лише переповідаю їх зі слів очевидців.

Вони надсилають свої повідомлення у телеграм. Текстові доволі скупі, я прошу розмов. Ці жінки зустріли війну у Бородянці, жили у війні кілька найстрашніших днів у їхньому житті, а потім вирвались із селища, яке перетворилося на пастку. Запитувати в них про те, що там відбулося — додавати болю. Але вони розповідають. Надсилають аудіоповідомлення, коментують текстом, згадують дати і перебіг подій. «Ні, це ще до бомбардувань, — говорять вони. — Так, а потім були міномети». Я слухаю, записую, відтворюю.

Марина Ганіцька, директорка Бородянського психоневрологічного диспансеру

Небезпечно у Бородянці стало майже одразу. Від першого дня війни ми чули вибухи під Гостомелем, а це зовсім недалеко. Ворог швидко наступав, почались обстріли біля диспансеру, додому я не поїхала, лишилась із пацієнтами. Багато людей виїжджало з Бородянки ще в перші дні, серед них були і деякі працівники диспансеру. Ми лишались, але було складно без світла, води, тепла. Бородянку дуже швидко окупували. Все почалось із захоплення вулиці Центральної, її називають «Старики». Там ракета впала на житловий будинок, загинуло шестеро людей. А це метрів за триста від диспансеру. Почалося знищення усієї вулиці, усіх багатоповерхівок.

Найстрашніше було потім — спецпризначенці-«кадирівці» в’їхали на територію диспансеру. Просто вибили ворота вантажівками, почались обшуки. Мене водили по всій території, заглядали скрізь і говорили, що, якщо знайдуть хоч якусь зброю чи бійців тероборони, нас усіх поріжуть і відправлять Зеленському. У мене забрали всі ключі, відкрили усі сейфи, знищили документи. Нічого не знайшли. Окопались у нас на території, ставили техніку, намети. В них тут була вогнева точка, нас «кадирівці» використовували як живий щит. Звідси стріляли.

Нам потрібно було годувати людей, обігрівати їх. У пацієнтів є купа супутніх захворювань, що почали ускладнюватись без ліків, без тепла і нормального харчування.

Медиків не було, я не лікар, не можу робити ін‘єкції і не знаю, які потрібні пацієнтам. У нас лишилося три санітарки і я. Готували на розведеному на подвір‘ї багатті — до нас не могли доїхати волонтери, всіх обстрілювали. В перший день, ще як тільки розбомбили магазини «Фору» та АТБ, до нас заїхали хлопці-волонтери, закинули трохи їжі, яку можна готувати у скрутних умовах, — те, що заливається окропом, якесь печиво. Ризикували дуже, до нас заїжджаючи, сподіваюсь, із ними все добре.

Ми пекли коржі на багатті, давали людям чай, роздавали печиво. Намагалися хоч якось підтримувати. Почалась кишкова інфекція. Рятували як могли. Потім почало даватися взнаки переохолодження — тепла не було, деяких пацієнтів втратили саме через переохолодження. П’ятьох поховали у братській могилі на території установи. Ще кілька тіл померлих пацієнтів лишились у диспансері.

Ще до приїзду «кадирівців» до нас приходило багато людей, які залишились без підтримки, приводили дітей, кілька десятків дітей було в нас на момент евакуації. До нас евакуювали пацієнтів із Кичеєвської лікарні, вони теж були з нами. В найбільший пік на території лікарні перебувало близько 800 людей — усі цивільні.

Більшість наших пацієнтів не говорять, потребують догляду, є лежачі пацієнти. Ми не всіх змогли вивезти — нам дали дуже мало часу на евакуацію, стояв коридор із «кадирівців», коли нас евакуювали. Деякі пацієнти залишились у диспансері, але там лишились і працівники, які наглядатимуть за ними.

Паспорти багатьох людей лишились у сейфі, нам не дозволили їх забрати. Ми намагаємось ідентифікувати евакуйованих, складаємо списки, я перебуваю на зв’язку з родичами пацієнтів цілодобово. Списки не публікуємо з етичних міркувань — не всі знайомі та родичі наших пацієнтів узагалі знали, що люди лікувались у нас. Зі мною була хороша команда, яка мені допомогла. Завдяки їм вдалося врятувати стільки людей. Зараз ми в безпеці.

Оксана, вчителька, працівниця відділу освіти

У Бородянці живу з двох місяців від народження. Це моє рідне містечко. Тихе, спокійне. Тут закінчила школу, працювала спочатку вчителем у сусідньому селі, а останні два з половиною роки — у відділі освіти. Тут вийшла заміж, народила двох діточок. Не вірила, що у 21-му столітті можлива така війна. Не могла повірити, що знищуватимуть будинки просто з неба. Тому ніяк не готувалась. 24 лютого, коли зранку зателефонувала чоловікова сестра з села Небрат та сказала, що чути вибухи і стрілянину, не повірила. Але поспіхом почала збирати речі дітям: білизну на зміну, по одній кофтині і штани. Те саме собі і чоловіку. Також документи, медикаменти, які вдома були. Але все одно не вірила. Переживала, що запізнююся на роботу. Та того дня на роботу я не пішла. У тривозі провели день, облаштували підвал для укриття у багатоповерхівці через дорогу. Бо казали, що безпечніше у цегляному будинку. А наш — панельний.

Ночували вдома, але спали повністю одягнені. Наступного дня так само тривожно, але вже бігали в підвал і назад. Удома годували дітей, нашвидку готували якийсь суп і знову бігли до підвалу. Так тривало два дні. Вночі вже діти спали на підлозі. Зняли матрац, бо ліжко двоярусне. Вікна забарикадували подушками і покривалами, не світили світло. Ночами чергували з чоловіком по дві-три години, щоб у випадку близьких воєнних дій швидко всіх підняти і бігти до підвалу. Були виснажені, хотілося спати, але підтримували дітей як могли.

Коли зруйнували перший будинок на Стариках, загинули люди, було дуже страшно. Тоді все, як у фільмі жахів: бойові дії біля школи, зруйновано відділ освіти, «Фору», АТБ, горіли людські будинки. Вранці 28 лютого ми побігли не у підвал у будинку навпроти, а у сховище під аптекою. Там було дуже багато людей. З підручних матеріалів обладнали місце для відпочинку дітей (якась фанера на двох старих автоклавах для стерилізації медінструментів). Добу ми провели там. Холодно. Страшно. Одна з жінок серед ночі хотіла бігти в інше укриття, разом ми її стримували і просили не видавати диверсантам місце, де ховається багато людей.

Першого березня, як закінчилася комендантська година, побігли додому. Погрітися, поїсти, вмитися. Коли зайшли в квартиру, війнуло холодом. Спочатку подумала, що це через вимкнений котел. Коли зайшла в кімнату по чисту футболку, побачила уламки скла на підлозі: у двох місцях було прострелене вікно. Спочатку думали чимось заклеїти ті діри, а потім зателефонував кум і просив бігти до його мами у приватний сектор (який у Бородянці обстрілювали менше, ніж багатоповерхівки).

Ми довго не думали — вибігли з дому в чому були. З собою лише по рюкзаку. Ми побігли вуличками, городами під звуки обстрілів, по окружній їхала ворожа техніка. Думала лише про те, щоб встигнути добігти.

Потім ми дізналися про вибухи і заблокованих людей у моєму будинку. Одного дідуся ще першого березня привалило плитою. Він зміг зателефонувати рідним, але його не врятували і 10 березня: окупанти не пустили рятувальників, стріляли у перехожих, які намагалися розібрати завали чи намагалися евакуюватися. Що з ним — невідомо.

Алла, керівниця пекарні

Я жива! Десь біжу, кудись їду, а в планах було «жить жизнь». Моє життя — це Бородянка. Моя родина, мої діти, чоловік, друзі, знайомі — всі ми звідти. Працювала я в Бучі керівницею пекарні мережі «Львівські круасани». Пам’ятаю, коли вперше пропустила свій робочий день… і ніколи не забуду.

Коли бої йшли тільки в бік Києва та Гостомеля, ми вирішили взяти документи, якісь домашні речі та виїхати до села, яке розташоване поряд із Бородянкою. Думала, я в безпеці: є їжа, льох, усе гаразд. Виявилося, це тільки початок жахіть. Ми лежали на підлозі і вгадували за звуком — колона танків це їде чи літаки. Боялися вибухів. Коли оговталися і зрозуміли, що не стріляють, а просто їдуть — вийшли на вулицю і побачили, як вони рухаються з боку Іванкова, де вдень тривали бої.

Ми панікували: їдуть на Київ — але через Бородянку чи через Гостомель? Ми попереджали тих, хто лишився в Бородянці, що їдуть танки. І так декілька днів — їдуть, повертаються назад. Потім почали стріляти з танків, пізніше — авіаудари, бої в Бородянці, біля села Шибене та у Здвижівці. Не спали три дні (якщо лягали, то на підлозі, одягнені та взуті). Коли танки вже стояли в нас у городі, я вирішила тікати, забрати доньку і бігти. Боялася, щоб вони не зайшли в хату, боялась зґвалтувань — доньці 14 років, мені 33. Довелось лишити батьків і брата. Тікали, десь між лісом і селом нас підібрав чоловік на машині. Будинок моїх батьків зараз стоїть без вікон. Точніше, стояв. Зараз уже немає нікого у тій частині Бородянки, щоби перевірити, що з ним. Поруч всі будинки були зруйновані.

Яна, співвласниця салону краси

24 лютого о 6-й ранку зателефонував батько, сказав, що бомбили Київ, війна. Я не повірила, заснула. Потім прокинулась, подивилась новини, а там скрізь — Росія напала, вони вже тут. Я з подругою тільки відкрила салон краси, працювали без вихідних, себе не жаліли. Тепер цього всього немає. Я — майстриня манікюру і згодна зараз на будь-яку роботу. Ще думала — та кому треба ця Бородянка, а тепер вона в окупації. Я пробула сім днів у Бородянці, пережила всі бомбардування, сотні танків та авіаудари. Ми гасили вогонь і бігали іноді босі в підвал. А якою страшною може бути тиша між бомбардуванням. Я ще в перший день попрощалась з усім — із роботою, з будинком, з машиною, з усім матеріальним. Потім глибоко всередині почала прощатись із батьком, чоловіком і дитиною. Вже було байдуже, що немає світла, газу, води, я знала, що ми виживемо. Ніби відключила емоції, лишалась холодною — це допомагало. Потім нам сказали, що у Бородянці нікого немає, вже немає тероборони. Сусіди запропонували виїжджати. Але куди? Куди? Усі мої родичі — це Бородянка, Буча і Маріуполь.

Ми були готові за 15 хвилин. Я не збиралась, моя мама з бабусею кидали у машину все, що бачили, я навіть не знаю, що там було. Я не хотіла з ними обійматись чи прощатись. Не хотіла, бо це означало б — усе, кінець.

Виїжджали обережно, об’їзними дорогами, виглядаючи з провулка, чи все чисто. Газувала і гнала на небезпечних ділянках. Поїхали ми з чоловіком і дитиною, батьки не схотіли лишати дім і тітку. Дякувати сусідам — сказали їхати з ними, бо я просто не знала, куди їхати. Я просто не маю, куди їхати. Я сім днів не плакала, а коли вже на шостому блокпості запитують, звідки ти, а ти повторюєш «Із Бородянки», то очі самі набираються слізьми.

Два дні ми їхали, і я навіть не знала куди. Тепер ми в іншому світі, де люди йдуть на роботу, діти зайняті іграми. Я безпеці, але мої рідні ще там. Я плакала, що чоловік іде в армію, хоч не може за станом здоров’я. Він плаче від бездіяльності. Він відрікся від своїх батьків, які у Криму і не вірять, що на нас скидали бомби, що їх єдина онучка була в небезпеці. Я їх завжди не любила, ще до війни я для них була «хохлушкою», а тепер вони для нас і ми для них — ніхто.

Ірина, директорка дитячого садка

Першого березня ми були в підвалі нашого будинку, дев’ятиповерхівки, бо було повідомлення від депутата селищної ради, що їде колона танків через Бородянку. Потім була друга колона, чоловік дивився, куди вони йдуть, зв’язувався з теробороною, казав, скільки і куди.

Чули, як танки стріляли, були автоматні черги, знов сиділи в підвалі, а потім почули, як гуде літак. Здригнувся будинок, почало падати каміння, пісок. Вже пізніше ми дізнались, що на будинок впала ракета, пів будинку обвалилось. Ми вибігли, а металеві двері вивернуті. Чоловіки розчистили вихід. Ззовні було багато пилу, запах горілого, горіли машини. Люди кричали. З аварійного виходу сусіднього бомбосховища теж вибігали люди. Почули, що літак повертається. Забігли до себе у під’їзд, але спустились на нульовий поверх: у нас у квартирі лишився кіт, чоловік побіг його забрати. Другим вибухом зруйнувало будинок біля ресторану, ми чули крики, люди кричали, що є поранені. Вибігли, але почули, що літак іде на третє коло. Забігли в підвал під будинком, тут нас і застав третій вибух. Люди панікували, бо в підвалі вже був запах газу, почала текти вода. Труби були просто вирвані, і вентиляційні, і труби з газом. Ми побігли до батьків на Набережну. Я загубила дітей, але потім вдалось їх швидко знайти.

У батьків сиділи у льосі, чули автоматні черги, «Гради», вибухи. Коли бій стих, вже на вечір зайшли у хату, трохи поїли. Думали лягти спати, але я почула, що знов летить літак. Кинулись на підлогу, був вибух. Вилетіли рами, скло, двері. Почало сипатись усе зі стелі. Скло порізало руки, голову. Ми вибрались із будинку, його перекосило, розірвало двері навіть у льох. Сусідній будинок горів, кричали люди.

Потім два дні ще вибирала скло з голови. Знаю, як звучать «Град», розривні кулі, ракети. Але найстрашніше — літаки.

Дарина, у декретній відпустці

Не вірила, що буде війна, але 23 лютого зателефонувала сестра і сказала, що з кримського порту вийшло 43 кораблі, з’явилася тривога. Зранку з повідомлень дізналась, що Гостомель бомблять. Були великі черги до банкоматів, і велика черга з машин виїжджала з Бородянки. Я не думала, що це дійде до Бородянки. Ввечері ми були на Стариках, звідти видно наш аеродром. Коли там бомбануло, ми дуже злякались. І потім побачили техніку. Тоді нам вперше оголосили комендантську годину. Наступного дня я пішла купувати суміш для дитини. Російська техніка під Бородянкою блукала, не могли розібратись у картах.

Батько на другий день завіз нас із сестрою у Дружню, бо думав, що там буде спокійніше, але через Дружню вони проривались на Макарів.

Стріляли просто у нас за хатою, бо ми живемо біля дороги і біля лісу. Сиділа з двомісячною дитиною у льосі. Вона тільки засне — треба пхати в комбінезон, щоби бігти у льох. Вона лякалась, на город прилетів снаряд, а уламок — на горище, добре, що дім не загорівся. Зате завжди трусився і сипався льох. Дитина майже не спала, засинала максимум на пів години. Я чистила їй ніс і в носі все було чорне від того, що ми по п’ять-шість годин сиділи у льосі. Через тиждень приїхав наш дядько, забрав нас в інше селище, нам сказали, що в Дружній вже почали стріляти в мирних жителів.

Коли вирішили їхати зовсім далеко, вже говорили про те, що бомблять Коростень, стріляють в Овручі й Малині. Їхали 11 годин. Зараз із нами все добре, тут є сирени, ми спускаємось у підвал, але тут не страшно.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!