«У перші дні війни під вікнами постійно стріляли»

від | Бер 12, 2022 | Дівчина говорить, Війна в Україні

Киянка Олена Лєснікова про життя в Києві під час війни.

Київ

Від першого дня війни, коли трохи оговталася від шоку, я намагалася фіксувати події, розмови, що відбувалися навколо, але часу не вистачало: треба було шукати, де є найближче укриття, бігати по магазинах і швидко купувати те, що ще лишилося з їжі, добирати з аптек рештки антидепресантів, без яких я не можу повноцінно спати. І врешті ухвалювати важке рішення — їхати або залишатися.

У перший день я вирішила: «Їбись воно конем, я нікуди не поїду». Від цього рішення якось дуже полегшало.

Згодом усвідомила, що з Києва їде більш ніж половина знайомих. На той час здавалося, що майже всі. Хтось — на Західну Україну, і це було зрозуміло і виглядало доречним і необхідним, особливо, коли йшлося про дівчат із малими дітьми, хтось — за кордон, і це чомусь було боляче, мабуть, приходило розуміння, що багато з цих людей вже не повернуться. Тоді почало підіймати голову відчуття покинутості, і це теж було важко.

З часом почали писати друзі, які лишалися в Києві та перебували неподалік від мене. Виходили на зв’язок ті, хто поїхав за кордон, — говорили, що не дочекаються, коли зможуть повернутися додому. Я усвідомила, що не сама у цьому жаху.

У наступні дні визначила для себе, що саме можу робити: наприклад, віднести теробороні гарячий чай або каву. Я заварювала чай у великій каструлі, брала ополоник, паперові стаканчики і розносила по постах. Іноді брала з собою щось солодке, іноді купляла банани.

Хлопці все приймали і дуже дякували, але потім у будинку поряд розгорнули волонтерський штаб підтримки, почали підвозити гарячу їжу і напої, і я полишила цю діяльність. Тим більш, паперові стакани в мене майже закінчилися.

Найбільшим дефіцитом стали цигарки. Я почала шукати і купувати їх, щоб віддати хлопцям із тероборони. У кожному магазині, де вдавалося їх знайти, брала кілька пачок — було трохи соромно купувати багато такого дефіцитного товару, бо комусь може не вистачити.

На більше не була спроможна: плести сітки, робити коктейлі — все це вимагало фізичної активності, а я у перші дні війни постійно спала — вдень і вночі. Спала як ніколи — міцно і без сновидінь. Мій організм блискуче відреагував на стрес і зберіг мені багато нервів. Моя сестра, наприклад, на початку війни не могла спати більш ніж три години на добу.

Ще один обов’язок, який я собі придумала: вмикати музику на вулицю — для сусідів та тероборони. Я робила це щоденно. Діджейська програма була мізерною: «Путін хуйло» у виконанні футболістів з аранжуванням якихось непоганих, на мою думку, музикантів, пісні зі словами «Русский военный корабль, иди нахуй» (таких після захоплення Зміїного з’явилося одразу декілька) і, звісно, гімн України.

Якось, коли прибирала колонку з підвіконня, почула, як хтось із сусідів продовжує підспівувати «Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…»

Аліса

За кілька днів знов постало питання: залишатися чи їхати. Мене тримало те, що, крім мого собаки та кішки, під моєю опікою перебували ще чотири коти, яких лишила на мене сусідка Аліса, коли 22 лютого, за два дні до війни, поїхала кататися на лижах у Буковель.

Я відчувала відповідальність і розуміла, що не можу кинути тварин напризволяще. Можна було віддати комусь ключа, але не було впевненості у тому, що люди на це погодяться, та й у тому, що вони також згодом не поїдуть. Було страшно та незрозуміло, що робити, на що чекати і скільки це все триватиме.

Аж раптом 28 лютого Аліса повернулася з Буковелю. Повернулася у Київ, коли всі їхали в іншому напрямку. Перед цим, коли ми зідзвонювалися, вона сказала мені: «Я хочу додому». У вагоні напівпорожнього потяга, крім неї, з Івано-Франківська до Києва їхали ще чотири чоловіки — обороняти Київ. З жінок — лише вона.

Дім

Коли Аліса повернулася, ми обговорили наші плани. Ані я, ані вона не хотіли залишати дім. Тож потрібно було вирішити питання ночівлі. Повітряна тривога вмикалася кілька разів на ніч — іноді щогодини. Постійно бігати до укриття та назад, ще й із тваринами, нереально. Тому ми заклеїли вікна стрічками, а я — ще й картоном, і переїхали кожна у свій коридор. Ми вирішили спати біля тримальної стіни, стіл, чайник та їжу я перенесла в кімнату біля дверей із коридору, щоб не ходити на кухню. У перші дні війни під вікнами постійно стріляли, тож доводилося ходити до кухні пригинаючись — картон на вікнах не врятував би мене від випадкової кулі.

У коридорі постійно лежить рюкзак — документи, трохи грошей, плед, чиста футболка, запасні труси та шкарпетки, банка корму для кішки і пляшка води.

Собака Гєрда — в ошийнику постійно, щоб можна було швидко взяти її на повідець.
Знаю, що дехто з сусідів ігнорують правила безпеки і продовжують жити звичайним життям, ніби нічого не відбувається. Мабуть, так їм легше все це сприймати.

Через тиждень після початку війни стало зрозуміло, що деякі продукти мають властивість швидко закінчуватися. Половина магазинів не працювала, а у ті, що працювали, не було доставки. Та сама ситуація з аптеками. Маленькі магазини відкривалися на кілька годин — переважно для тих, хто мешкає поблизу. У дні, коли була відносна тиша, ми зідзвонювалися з друзями і йшли шукати їжу.

Головною проблемою були хліб, м’ясо, яйця та молочка — сир, молоко, сметана. На Лук’янівці працював «Сільпо», там була своя пекарня, але по хліб ставала величезна черга. Давали по дві хлібини у руки. Нам з Алісою пощастило: ми відстояли всього лише 40 хвилин по хліб і ще десь 30 хвилин у черзі до каси. Інші люди стояли по 3–4 години.

Згодом у магазин завезли батони, і хлібний дефіцит припинився. Від 7 березня хліб у магазині біля мого дому почали роздавати безкоштовно. За кількістю не обмежували, але люди все одно брали не більш ніж дві хлібини, щоб вистачило іншим. А 8 березня на полицях з’явилися молоко, яйця, сметана та курятина.

Сусіди

На якийсь день війни мої сусіди (ті, які залишилися у Києві) заспокоїлися, почали збиратися біля під’їзду на перекури, сміятися, жартувати: «Я скажу їм, підождіть, не бомбіть, дайте я проїду, ха-ха-ха». Люди голосно регочуть. У війну жарти специфічні.

Взагалі ми почали багато жартувати.
– Що ти робиш?
– Ридаю.
– Добре, не відволікатиму.

В один із таких днів я зустріла тьотю Свєту, літню жінку з сусіднього будинку, яку я колись запропонувала як акторку у короткометражний фільм Володі Тихого, і яка врешті виявилася природженою актрисою.

Вона пожалілася, що не може ніде купити хліба, і наступного ранку я віднесла їй хлібину. 7 березня вона зателефонувала мені зі словами «Доцю, біжи, у «Лотку» хліб безкоштовний!»

– У мене є, тьотю Свєто.
– Але ж безкоштовно, покладеш у морозилку, він не псується.
– Так у мене є, і у холодильнику також. Нащо я буду його зараз брати безкоштовно, якщо є. А потім можу й заплатити.
– Моя ти золота дитино!

Але наступного дня хліб все ще був безкоштовним, і я взяла — собі й Алісі.

Від першого дня війни пішла на чергування до госпіталю інша сусідка — Тоня. Вже 14 діб вона у лікарні. Повертатися додому не можна, навіть ночувати, тому забрала до лікарні своїх собак — вони живуть в архіві. Одного разу Тоня відпросилася на годину додому — взяти чистий одяг та зварити собакам їжі. Ми зустрілися у спільному коридорі, обійнялися.

– Лєно, я так хочу додому вже, але поки не можна. Ну нічого. Дені погано їсть. Мені здається, ми вічно будемо жити у тому архіві. Але у нас усе добре!

Олеся — ще одна сусідка. Олесю я не любила, бо колись вона кидала з вікна кашу, як вона казала — «птічкам». Ледь не потрапила цією кашею в мене, поки я гуляла з Гєрдою. Під час війни Олеся перша почала готувати їжу для тероборони. Взагалі дуже багато людей під час війни відкрилися з дивного боку.

Мама

Весь цей час ми з мамою на зв’язку. Мама живе у Запоріжжі. Щодня ми зідзвонюємося і переписуємося. Важко усвідомлювати, що ми далеко одна від одної, і я у разі чого не зможу їй допомогти, а вона — мені. Але з нею залишається моя молодша сестра, і від цього мені легше.

Енергодар, Мелітополь, Василівка — це міста Запорізької області. Це міста, де перші два тижні війни йшли шалені бої.

З іншого боку, вони точилися і у Київській області теж. Незрозуміло було, де саме буде врешті спокійніше. І чи не зітруть російські військові наші міста з лиця Землі, як стерли Харків. Але бігти не хочеться. Дуже не хочеться. Бо ми в себе вдома. Ми на своїй землі.

Іноді мені, як і багатьом іншим, здається, що все це нереально, і я не вірю, що це насправді відбувається. Аби повертати себе до відчуття реальності, намагаюся не полишати буденні справи: прибираю, мию посуд, підтримую чистоту, наскільки вистачає сил. Хоча бували дні, коли доводилося майже весь день сидіти у коридорі.

10 березня у моєї мами був день народження. Я дуже чекаю, коли війна закінчиться, коли я приїду до неї. Я дуже хочу, щоб ми всі були живі.

Київ, 9–10 березня 2022 року. 14–15-й день війни

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!