Вакцинація від COVID-19 набирає обертів. Світ зачаївся в очікування відновлення туристичних подорожей. Однак навіть зараз є законна схема, за якою можна поїхати в закриту для відвідування країну, щоб побачитися з партнером. Ірина Малішевська, перекладачка, тревел-блогерка, співзасновниця видавництва Creative Women Publishing розповідає про те, як потрапила в Берлін до хлопця у розпал локдауну навесні 2021 року.
Як хештег #loveisnottourism захопив пандемічний світ
Коли в березні 2020 року багато країн світу закрили свої кордони, від цього постраждали не лише туристи, а й пари, які мали стосунки на відстані. Це стало і моєю історією: я — у Києві, хлопець — у Берліні. У відповідь на карантинні обмеження на подорожі виник всесвітній рух #loveisnottourism («кохання — це не туризм»), який бореться за можливість пар із різних країн зустрічатися.
Ми з хлопцем познайомились улітку 2020-го в розпал пандемії під час його відпустки в Києві. Перший час він літав до мене в Україну, але бачитися часто не дозволяла його робота. Аж раптом у фейсбуці я побачила посилання на сайт loveisnottourism.org, завдяки якому дізналася, що деякі країни ЄС дозволяють в’їзд партнерам своїх резидентів.
Міністерство внутрішніх справ Німеччини ще в серпні 2020 року дозволило короткочасні візити до 90 днів до неодружених партнерів-резидентів країни. Це сталося після того, як Єврокомісія закликала країни-члени ЄС дозволити в’їзд неодружених партнерів до своїх громадян і резидентів.
Щоб відвідати партнера-резидента країни, потрібно підготувати пакет документів: підписану обома сторонами декларацію стосунків, докази попередніх зустрічей, запрошення партнера. Рішення про в’їзд до країни ухвалює офіцер-прикордонник — тобто це не візова історія, не можна отримати дозвіл у посольстві завчасно. У мене не було знайомих, які б скористалися цим дозволом. Я мала тільки той сайт та два відео на YouTube, де українки ділилися подібною історією.
Знайомий у посольстві Німеччини в Україні підтвердив, що дозвіл працює, але не всі авіалінії з ним ознайомлені та можуть не пустити на борт літака. На «Візейр», наприклад, було багато скарг — не радив летіти ними. Сказав, що німецька «Люфтганза» посадить на борт, але квитки дорогі. Я обрала МАУ як компроміс ціни та україномовного персоналу.
Тож я підготувала: запрошення бойфренда, копію його посвідки проживання, копію його паспорта зі штампами відвідування України, роздрукувала свій зворотний квиток, отримала електронну реєстрацію і навіть видрукувала спільні фото.
Електронна реєстрація (Digitale Einreiseanmeldung) при в’їзді в Німеччину — обов’язкова умова для всіх, хто в’їжджає в країну із зон з високим ризиком коронавірусу, згідно з даними Інституту Роберта Коха. Зробила скриншоти з німецьких дипломатичних сайтів та сайту правил авіаперевезень IATA, які містили рядочок про дозвіл візитів до партнера. Почувалася ніби розвідниця напередодні спецоперації.
Як я долала кордони: чотири випробування для шпигунки
Уявляю це собі як квест. Перепона перша: отримати негативний ПЛР на ковід терміном менше ніж 48 годин до перетину кордону. Я — здорова, півтора місяця тому легко перенесла ковід, маю свіжі антитіла, але ж бувають хибно позитивні результати. Отримую негативний ПЛР, перше випробування подолано.
Їду в аеропорт «Бориспіль». У Києві — квітневий локдаун, але автобусний шаттл до аеропорту ходить раз на годину. Таксист біля зупинки на станції метро «Харківська», де набирають людей в авто за ціною квитка на автобус, бідкається, що пасажирів геть не стало, а раніше відбою не було. Того дня він єдиний таксує і пропонує мені викупити все авто. Мені його шкода, але вперто чекаю на шаттл.
Я в аеропорту. Зареєструвалася онлайн, багажу не маю, тільки ручну поклажу, тож минаю стійку реєстрації. Перед вильотом чекає розмова з українським прикордонником. Друга перепона. Репетирую, як розповідатиму офіцерові про дозвіл на відвідування партнера, показуватиму роздруківки та скриншоти з дипломатичних сайтів Німеччини та сайту авіаперевезень IATA, де про цей дозвіл вказано.
На інтерактивній мапі українського Міністерства закордонних справ інформації про дозвіл на візити до партнера в Німеччину немає. У мене трясуться колінка, але офіцер лише перевіряє закордонний паспорт і посадковий талон та бажає приємного польоту.
Квест третій: посадка на літак. Маю план на випадок, якщо не пустять на посадку: вимагати повернення квитка і просити письмову відмову для подання скарги у посольство. Писала авіакомпанії попередньо у службу підтримки із запитанням, чи посадять мене на літак — відповіли копіпастом, що не вимагають інших документів, окрім тих, що вимагає країна призначення.
Оголошують посадку на мій рейс. Підходжу до працівниці авіаліній, після перевірки негативного ПЛР і цифрової реєстрації (чомусь працівниця називає її «картою здоров’я», але я не сперечаюся) питає:
«Який у вас привід для візиту в Німеччину — маєте дозвіл на проживання?».
Кажу: «Відвідування партнера, з яким перебуваю у довготривалих стосунках».
Просить почекати поряд зі стійкою. До мене підходить працівник, який перевіряє мої документи: запрошення, посвідку на проживання партнера у Німеччині, нашу спільну декларацію стосунків. Схвально коментує ретельно підготовлену теку. Продивляється закордонний паспорт — чи не було у мене перевищення кількості днів у шенгені в минулому. Все чисто, я ж законослухняний задрот.
Дозволяє пройти на посадку. Літак маленький. Рахую пасажирів: лише півтора десятка. Попереду — останнє випробування в аеропорту «Берлін-Бранденбург» (скандальний німецький довгобуд, який нещодавно відкрився).
Якщо мене не впустять у країну, доведеться летіти назад власним коштом. Але план Б хитріший — залишуся жити в аеропорту, як герой Тома Генкса у фільмі «Термінал», а потім напишу про це книжку.
Літак сідає, а я широко усміхаюся під маскою. Не знаю, чому радію більше — що вперше гостюватиму вдома у хлопця, що знову зустрінуся з улюбленим містом чи що вирвалася з задушливого київського локдауну. Мабуть, усе разом.
Залишилося останнє випробування. Стою в черзі до віконця прикордонника в берлінському аеропорту: двох людей переді мною довго розпитують, українка пояснює щось німецькою. Страшенно хочу в туалет, але морально готуюся до допиту на пів години.
На віконці офіцера — паперовий листочок із написом «Надайте ПЛР та електронну реєстрацію». Простягаю йому свою теку з файлами: ось негативний тест на ковід, ось реєстрація на телефоні. Одразу кажу, що говорю тільки англійською.
Офіцер дивиться привітно: «Чи можу запитати про причину вашого візиту?»
Кажу: «Visiting my unmarried partner, ось усі документи в теці».
Він проглядає запрошення, декларацію стосунків та копію ID партнера. Питає, на скільки днів прилетіла та чи планую їхати ще кудись. Відповідаю, що буду перебувати винятково вдома в партнера. Прикордонник ставить заповітний штамп і бажає гарного дня.
Наше спілкування триває хвилини зо дві. Попереду — десять днів карантину, який можна скоротити, зробивши тест на ковід на п’ятий день. Іду цілковито пустим терміналом аеропорту «Берлін-Бранденбург». Минаю стійку митного контролю, де скупчилися з десяток працівників, з думкою: «Ну, може, хоч ви мене затримаєте?!»), виходжу за двері в зону прильоту. Тут на мене вже чекають.
Спецоперація з прориву кордонів далася мені набагато простіше, ніж я очікувала. Мене впустили в країну, хоча я прилетіла з України, де ковідна статистика у квітні не радувала. Наразі дозвіл на в’їзд партнера резидента Німеччини продовжує діяти незалежно від статусу вакцинації.
