Навчання за кордоном: три різні історії українок 

від | 14.07.2021 | Її історія, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

Іра Циковська створила подкаст ВСЕ спочатку, в якому говорить із різними українками про життя в еміграції. Ірина півтора року тому переїхала до США, де зіштовхнулася зі складністю адаптації, почала досліджувати тему міграції та виявила, що кожна людина проходить складний процес становлення в новій країні й потребує підтримки, – так і з’явився проєкт. Його мета – створити підтримувальний простір для українок за кордоном та допомогти тим, хто тільки планує емігрувати.

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою. 

Наталія Новік, Польща

У 2014 році я вперше поїхала до США за програмою Work & Travel, закохалася в цю країну і мріяла повернутися. На той час я закінчила бакалаврат філологічного факультету університету в Сумах. Батьки мою ідею переїзду до США не підтримали, бо хотіли, щоб я спочатку здобула вищу освіту, а оплачувати навчання в США не було можливості. Навчання на магістратурі в Польщі стало компромісним рішенням. Я почала вчити польську мову та готувати документи для вступу. 

Вирішила вивчати туризм, бо подорожі були моїм хобі, і це стало моїм першим розчаруванням у Польщі, бо на магістерській програмі вивчаються теоретичні засади, а практичні заняття передбачені тільки під час навчання на бакалавраті. Другим розчаруванням були власні знання з польської мови, яку я вивчала близько року та чула навколо, наскільки легко українцям вона дається, але попервах навіть не розуміла, про що говорять викладачі, не кажучи про складення іспитів. Оплата за навчання в Польщі залежить від мови викладання, навчання польською мовою вдвічі дешевше, ніж англійською, що я і вибрала. Викладачі були досить лояльними, розуміли ситуацію і дозволяли робити доповіді та складати іспити англійською мовою.

Період навчання я завжди поєднувала з роботою, бо мала сама себе забезпечувати й оплачувати житло. У Варшаву я приїхала з 200 доларами в кишені й не розуміла, що таке депозит за житло, оплата за перший та останній місяці. Мені пощастило мати знайому в місті, яка допомогла знайти роботу, і це була робота у пральні. Заробляла лише 8,5 злотих за годину, водночас поляки за таку роботу отримували 17-20 злотих, але я не скаржусь, бо то була робота, яку я могла комбінувати з навчанням: удень в університеті, вночі – у пральні.

У цей час готувала документи для туристичної візи в США та планомірно йшла до своєї мети, поки не потрапила на роботу до аудиторської фірми перекладачем. Відносини з колегою переросли в серйозні стосунки. Коли отримала візу в США і сказала своєму партнеру, він був не готовий переїжджати в іншу країну, а мені треба було зробити вибір. Це було непросте рішення: іти за своєю метою та їхати до США за американською мрією чи залишатися в Польщі й утілювати мрію в життя тут. І я залишилась із коханою людиною в Польщі, правда, на медовий місяць ми поїхали в США

Зараз у нас свій аудиторський бізнес у Польщі та власна ферма, яку ми скоро відкриємо для відвідувачів. Польща мала стати проміжним пунктом, а стала місцем призначення та країною мого життя.

Настя Варава, Швеція

Математика була моїм захопленням ще у шкільні роки, і я хотіла своє життя пов’язати з нею. Так я почала навчатися на факультеті математики та інформатики в Харківському національному університеті Каразіна. Наша кафедра співпрацювала з Університетом Ніцци–Софія Антиполіс, і це був гарний шанс отримати європейську освіту, яким я скористалася і поїхала здобувати ступінь магістра у Франції.

Одразу після приїзду до Ніцци я дивилась на потенційні можливості навколо, щоби продовжити навчання в аспірантурі. Мені подобалися робототехніка та топологічні застосунки, і, навчаючись в магістратурі у Франції, почала шукати лабораторії, які займаються цим напрямом. Випадково, через звичайний пошук в Інтернеті, я знайшла лабораторію в Королівському технологічному інституті у Швеції, яка займається робототехнікою, та зв’язалася з нею. На моє щастя, у них була відкрита вакансія, і після інтерв’ю вони запропонували місце, на що я з радістю погодилась. Я навіть не шукала альтернативних варіантів.

Першими враженнями від навчання у Швеції були відсутність ієрархії, звернення до викладачів тільки на «ти», досить поступлива система навчання – можна складати та перескладати предмети, змінювати програму.

Наприклад, у Франції система набагато суворіша – чіткі вимоги та дедлайни до іспитів, нескладення одного з предметів могло позбавити подальшого навчання. 

Відмінностей із українською освітою набагато більше, у Швеції багато матеріалу дається на самостійне опрацювання, важлива думка студента і вміння працювати у групах. Навчання має бути активним, студентам важливо навчитися застосовувати нові знання, а не лише їх відтворювати. 

У Швеції дуже цінується баланс у житті, але це не стосується академічного середовища, де є сильна конкуренція, бо ти конкуруєш зі студентами з усього світу, а не тільки з місцевими.

Витрати на навчання покриває університет і виплачує стипендію, яка дозволяє винаймати житло та нормально жити. Програма phd у Швеції триває чотири роки та проводиться англійською мовою, і майже всі студенти аспірантури є іноземцями. 

80% часу я витрачала на дослідження і працювала над темою дисертації, а 20% – на викладацькі зобов’язання: допомога професору вести практичні заняття, перевіряти домашню роботу, організовувати лабораторні чи оцінювати екзамен. Також мені потрібно було брати окремо курси для phd та отримати свої бали. Загалом я мала здобути 60 балів, але могла вирішувати – отримати їх за один рік чи брати курси поступово протягом усього процесу навчання.

Захист дисертації у Швеції також суттєво відрізняється і є дуже прозорим та незалежним, запрошуються експерти з досліджуваної царини з інших країн, з якими я не була знайома і в мене немає конфлікту інтересів, наприклад спільних досліджень та публікацій за останні п’ять років. Моїм опонентом виявився професор, після ознайомлення з чиєю публікацією я стала займатися своєю темою дисертації. Для мене це була можливість поговорити про свою роботу з топовими математиками з моєї царини як на конференції, тільки навпаки, коли я в центрі уваги.

Більшість моїх одногрупників одразу після захисту phd пішли працювати в бізнес-структури, бо там набагато вищий рівень оплати праці та є баланс між роботою і відпочинком, і сміялись із мого рішення залишатися в академії, працювати у вихідні й ніколи не брати відпустку. І я пішла в постдокторантуру, і тепер окрім досліджень, постійних публікацій потрібно було постійно подаватися на гранти, щоб отримати фінансування, а це досить рутинна та виснажлива робота. Мені довелося оптимізувати свою тему досліджень під тренди, тобто під актуальні запити в моїй сфері, щоб резюме виглядало гідно і щоб мати в майбутньому більше шансів отримати посаду. Я почала займатися тим, що мені було не дуже цікаво, але актуально. Спочатку на це йшла половина часу, а згодом увесь.

Щоб отримати в майбутньому посаду в університеті, потрібен міжнародний досвід, найліпше – у США, куди треба було поїхати на декілька років. Мені пощастило мати знайомих в університеті Техасу, з якими я уже працювала, та отримати у них посаду. Але через ковід усе затягнулося, і я не могла виїхати. Вперше у мене з’явився час поставити питання, чого ж я насправді хочу, що мені подобається і чим я хочу займатися далі. І я зрозуміла, що живу в компромісах і не хочу залишати Швецію та чоловіка, і загалом не хочу продовжувати далі академічну кар’єру, яка є хиткою та потребує дуже багато ресурсу.

Я вирішила піти з академії та отримати роботу в бізнесі. Зараз я працюю в одному з найбільших банків Швеції у відділі боротьби з економічною злочинністю і займаюся схожими речами, тільки прикладного характеру. І в мене вперше з’явився вільний час, я почала займатися французькою, багато часу проводжу на природі, але і не забуваю про лабораторію, підтримуючи контакт зі своїм професором.

Мілена Ворожко, Велика Британія

Я навчалася в Києво-Могилянській академії на економічному факультеті, і з’явилася можливість поїхати на мовні курси в Британію. В університеті нас налаштовували, що за кордоном рай на землі, і дуже хотілося побачити його зсередини самій. Якби я приїхала як туристка, то так би і було. 

Коли я приїхала в Британію, то поселилась у знайомих, і дуже їм за це вдячна, але яким було моє здивування, що в квартирі жили таргани, ремонту майже не було, все облущене та стареньке. І це був дуже разючий контраст між моїми очікуваннями та реальністю. 

Далі почалося справжнє життя: винайм житла, оплата рахунків, податків, постійний пошук заробітку, щоб забезпечити себе мінімально необхідним та балансувати між навчанням і роботою. І я побачила, що життя в Англії нічим не відрізняється від життя в Україні, хіба що трохи більші зарплати, а разом із ними й витрати. Зі своїм дипломом економіста мене ніхто не чекав як спеціаліста, і потрібно було пробиватися з самих низів та важко працювати. 

Я приїхала з гарним рівнем англійської мови, бо декілька місяців до того жила у США, але геть не могла зрозуміти британську англійську, і здавалося, що місцеві спілкуються китайською. Знадобилося кілька місяців, щоб адаптуватися саме до вимови та почати самій розмовляти. 

Коли стало питання повертатися додому чи залишатися у Британії, бо я могла продовжити студентську візу, я почала ставити собі запитання – чому, навіщо, яке мене майбутнє тут чекає – та розглядати різні варіанти. Велику роль зіграла подруга, яка бачила, наскільки я нещаслива в Англії, наскільки мені морально важко, і підтримала мене в рішенні повернутися до України, бо якби не вона, я б продовжила візу і лупила ту скалу. 

В Україну я поверталася в повну порожнечу, бо всі друзі вже були в Англії, роботи та навчання не було, чекали тільки батьки. Але я вирішила, що мій душевний спокій важливіший, і повернулася додому. 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

«Дуже сильно весь цей час хотілося хліба, — згадує моя приятелька Катерина, яка із сином у перший же день війни опинилась в окупації на Чернігівщині. — Ми потроху вже почали готувати їжу на вогнищі, хоча над нами постійно...

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

А зранку випав сніг. Крижані сльози неба падали на зруйновану багатоповерхівку, на зруйновані життя, омиваючи їх, вкривали саваном загиблих, припорошували білим форму ДСНС, поліцейських і медпрацівників. До Дніпра я...

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

Вони називають себе «алопетянками», експериментують із зовнішністю, кидають виклик конвенційній красі та мріють, щоб за...