Антиутопія британської письменниці Наомі Альдерман «Сила» — антитеза до культового роману «Розповідь служниці» канадської письменниці Марґарет Етвуд, з якою авторка приятелює.
У романі легко впізнати персонажів із сучасного світу: студент з Нігерії, сирота з американської провінції, мерка з політичними амбіціями, донька голови банди з Лондона. Проте дещо враз кардинально змінює їхні життя, а скоро переверне і весь світ. У дівчат-підлітків з’являється надприродна сила: лише порухом пальця вони здатні викликати у інших біль і навіть вбити. Раптом чоловіки світу розуміють, що втрачають контроль. Настав День дівчат, але чим він завершиться?
Марго
— Та це фейк.
— У новинах на «Фокс ньюзі» кажуть, що ні.
— «Фокс ньюз» скаже що завгодно, аби тільки побільше народу дивилося «Фокс ньюз».
— Звісно. І все одно…
— Що це за лінії тягнуться від її долонь?
— Струм.
— Але ж це… Ну тобто…
— Ага.
— Звідки відео?
— Здається, з Нігерії. Вчора виклали.
— На світі повно хворих на голову, Денієле. Фальсифікаторів. Шахраїв.
— Це не єдине відео. Щойно виклали це, почали з’являтися
ще… чотири чи п’ять…
— Це фейк. Людей заводять такі речі. Це… як там воно… мем. Чув про таку штуку, як Слендермен? Якісь дівчата намагалися вбити свою подругу в данину цій «худій людині». Істоті. Жах.
— Чотири чи п’ять відео щогодини, Марго.
— Чорт.
— Отож.
— Гаразд, а від мене чого ти хочеш?
— Зачини школи.
— Ти бодай уявляєш реакцію батьків? Уявляєш, що зроблять мільйони батьків-виборців, якщо я сьогодні відішлю їхніх дітей додому?
— А ти уявляєш, що зроблять учительські профспілки, якщо хтось із їхніх членів постраждає? Отримає інвалідність? Загине? Уявляєш відповідальність?
— Загине?
— Хтозна, як воно може бути.
Марго втуплюється у власні руки, стискає край письмового столу. Якщо вона піддасться, зробить із себе ідіотку. Це якийсь фокус для телешоу. Вона матиме дурнуватий вигляд: мерка, що зачиняє школи мегаполіса через клятий розіграш. Та якщо вона не зачинить шкіл, а щось трапиться… Денієл стане губернатором цього великого штату, адже він попереджав пані мерку, він намагався переконати її діяти, та все марно. Вона внутрішнім зором уже бачить, як у нього по щоках скрапують сльози, коли він наживо дає інтерв’ю з резиденції губернатора. Чорт!
Денієл перевіряє телефон.
— В Айові й Делавері оголосили про зачинення, — каже він.
— Добре.
— Що значить «добре»?
— «Добре» значить «добре». Вперед. Добре, я зачиню школи.
Наступні чотири-п’ять днів вона майже не буває вдома. Не пам’ятає, як виходила з кабінету, їхала додому, заповзала в ліжко, хоча й припускає, що, мабуть, усе це таки робила. Телефон не змовкає. Вона лягає спати з ним у руці й прокидається, стискаючи його. Дівчата в Боббі, тож бодай про них думати не доводиться, і, прости Господи, вона про них і не згадує.
Це трапилося по всьому світу, й ніхто гадки не має, що в біса коїться. Спочатку на телебаченні з’являлися впевнені обличчя, представники центрів контролю та профілактики захворювань розповідали, що це вірус: не надто серйозний, більшість людей оклигала, й це просто так здається, наче дівчата своїми руками б’ють людей струмом. Ми всі знаємо, що це неможливо, правда ж, це божевілля, — диктори новин реготали так, що тріскався макіяж. Для приколу запросили парочку морських біологів, щоб поговорити про електричних вугрів і їхню будову. Дядько з борідкою, жіночка в окулярах, рибки в акваріумі — солідний ранковий випуск. А ви знали, що винахідника, який придумав батарейку, надихнули спостереження за електричними вуграми?
Марго й мерія почали ставитися до подій серйозно набагато раніше, ніж канали новин зрозуміли, що все по-справжньому. Саме мерія найпершою отримує повідомлення про бійки на спортивних майданчиках. Про дивний новий вид бійок, після якого хлопці — переважно хлопці, та іноді й дівчата — задихаються й сіпаються, а на руках, ногах чи м’якій шкірі животиків розквітають шрами, наче розпукується листя. Після вірусу з’явилася думка, що це нова зброя, яку діти приносять до школи, та коли перший тиждень плавно перетік у другий, усі зрозуміли, що це не воно.
На популярному новинному ток-шоу зчиняється кулачна бійка між науковцем, який вимагає хірургічного дослідження «електричних дівчат», і духовною особою, яка вірить, що вони — провісник апокаліпсису, тож най не торкнеться їх людська рука. Точаться суперечки, чи ця здатність була завжди латентно присутня в людському геномі й нині прокинулася, чи це мутація, жахлива деформація.
А за три тижні дзвонить Боббі й каже, що Джослін попалася на бійці. Ще на п’ятий день хлопців і дівчат розділили: рішення було очевидне, коли підтвердилося, що роблять це дівчата. Деякі батьки вже настановляють своїх синів не гуляти на самоті й не відходити далеко. «Досить один раз таке побачити… — каже сіра з лиця жінка в телевізорі. — Я бачила, як одна дівчинка в парку робила це з хлопцем зовсім без причини, в нього кров цебеніла з очей. З очей. Досить один раз таке побачити — і жодна мати більше не випустить своїх хлопчиків з поля зору».
Неможливо надовго зачинити все — довелося провести реорганізацію. Хлоп’ячі автобуси почали возити хлоп’ят у хлоп’ячі школи. Це не викликало спротиву. Достатньо було переглянути в інтернеті кілька відео, щоб горло стиснув страх.
А тепер ще й Джослін попалася на бійці. Преса підхоплює новину, ще Марго не встигає доїхати додому й поговорити з донькою. Коли вона під’їжджає, машини новинарів уже вивантажують обладнання в неї на газоні. Пані мерко, ви не могли б прокоментувати чутки про те, що через вашу доньку хлопець опинився в лікарні?
Ні, Марго не могла б нічого прокоментувати. Боббі у вітальні з Мадді. Вона сидить на канапі в нього між ногами, п’є молоко й дивиться «Суперкрихіток». Коли заходить мама, вона зводить погляд, але не ворушиться й переводить очі знову на телевізор. Десять років, а замашки, як у п’ятнадцять. Ну гаразд. Марго цілує Мадді в маківку, а Мадді в цей час намагається вивернутися, щоб бачити екран, який заступила мама. Боббі стискає руку Марго.
— Де Джос?
— Нагорі.
— І?
— Вона перелякана не менше за інших.
— Ага.
Марго тихо причиняє двері спальні. Джослін лежить на ліжку, витягнувши ноги. Тримає Пана Ведмедика. Вона ще дитина, ще зовсім дитина.
— Я мала подзвонити, — каже Марго, — щойно це почалося. Вибач. Джослін от-от розплачеться. Марго лагідно сідає на край ліжка, немов боїться перекинути це повне відро сліз.
— Тато каже, ти нікого не травмувала, принаймні не дуже. Западає пауза, Джос не відповідає, тож Марго продовжує говорити.
— Там було… ще троє дівчат? Я знаю, що це вони почали. Цьому хлопцю взагалі не слід було до тебе підходити. Їх усіх перевірили в медцентрі Джона М’юра. Ти лише налякала того малого.
— Та знаю. Добре. Вербальна комунікація. Це вже початок.
— А це… Це вперше ти таке зробила?
Джослін закочує очі. Однією рукою мне ковдру.
— Це щось новеньке для нас обох, розумієш? То давно ти цим займаєшся? Джос щось буркає так тихо, аж Марго ледве вдається розібрати:
— Шість місяців.
— Шість місяців?
Даремно вона це вигукнула. Не можна виказувати ані недовіру, ані тривогу. Джослін підтягує коліна до грудей.
— Вибач, — мовить Марго. — Просто це… Це несподівано, от і все.
Джос похмурніє.
— У багатьох дівчат це почалося ще раніше за мене. Це було… Це було трохи кумедно… на початку… як стателектрика. Стателектрика. Це коли довго розчісуєш коси, і до них прилипає повітряна кулька? Заняття для знуджених шестирічок на днях народження.
— Це була така кумедна й божевільна розвага для дівчат. В інтернеті були таємні відео. Як робити всілякі трюки. Так, це саме такий вік, коли будь-яка таємниця від батьків стає безцінною. Ти знаєш таке, про що вони й не чули.
— Як ти… Як ти навчилася це робити?
— Не знаю, — каже Джос. — Просто відчула, що можу, ясно? Це ніби робиш так… круть!
— Чому ти нічого не сказала? Не розповіла мені?
Вона визирає у вікно на газон. За високим парканом задвір’я вже збираються чоловіки й жінки з камерами.
— Не знаю.
Марго пам’ятає, як сама намагалася поговорити з власною матір’ю про хлопців і про речі, які трапляються на вечірках. Про те, як не зайти задалеко й де слід уже зупинити хлопцеву руку. Марго пам’ятає цілковиту неможливість таких розмов.
— Покажи мені.
Джос примружує очі.
— Не можу… Я тебе травмую.
— А ти тренувалася? Ти здатна це контролювати, щоб не вбити мене й не викликати в мене судоми? Джос глибоко вдихає. Надимає щоки. Повільно видихає.
— Так.
Мати киває. Оце її дівчинка: сумлінна й серйозна. Колишня Джос.
— То покажи мені.
— Я ще не вмію це настільки контролювати, щоб зовсім не було боляче, окей?
— А сильно болітиме? Джос розчепірює пальці, роздивляється долоню.
— У мене — поболить і перестане. Іноді сильно, іноді ледве-ледве.
Марго стискає вуста.
— Гаразд.
Джос простягає руку — і зразу ж забирає.
— Не хочу.
— Більше жодних таємниць. Показуй. Джос мало не плаче. Кладе вказівний і середній пальці на материну руку. Марго чекає, що Джос щось робитиме: затамує подих, чи наморщить чоло, чи напружить м’язи на руці, але нічого такого. Тільки біль.
Натомість Марго відчуває запах мокрого листя після грози. Запах яблуневого саду, в якому підгнивають падалиці, точно як колись у батьків на фермі. А далі біль. Спочатку як тупа ломота в кістках, він росте з місця на передпліччі, де торкнулася Джос. Так грип проникає у м’язи й суглоби. Біль наростає. Кістку ламає, крутить, гне, і хочеться попросити Джос припинити, але Марго не може розтулити рота. Біль вгризається в кістку, неначе розщеплюючи її зсередини; мимохіть уявляється пухлина, туга липка грудка, яка проростає в кістковому мозку, розколює ліктьову і променеву кістки на гострі уламки. Підкочується нудота. Хочеться скрикнути. Біль віддає по всій руці, а далі, млосно, по всьому тілу. Вже нема ні куточка, куди б він не проникнув: Марго відчуває його відлуння у голові, у хребті, по всій спині, навколо шиї, звідки він поширюється на ключиці. Ключиці. Це тривало всього кілька секунд, але ці миті наче подовжилися. Лише біль може змусити так дослухатися до свого тіла — ось як Марго помічає відголос у власних грудях.
І тоді вона усвідомлює, що відчула оте круть, і пригадує, що, мабуть, завжди знала про нього й воно завжди їй належало. Щоб тримати його у руці. І пускати його проти цілі.
— О Боже, — бурмоче вона. — О Боже.
