Тіло – ілюстрація нашого життя. Тому ми повинні турботливо до нього ставитися – приймати його повністю і щиро любити, незважаючи на жодні нюанси. Я вперше задумалася над сприйняттям себе, коли побачила, як мама ховає свої шрами. Мені вони видавалися прекрасними, а вона боялась їх.
Мою маму звати Лариса, і цього року вона святкує свій ювілей – 10 років після операції. Другий день народження. Люди чиє серце зупинялось та запускалось заново, вважають це ще одним днем, коли вони народились.
У 2010 році їй зробили другу операцію на серці (перша – чистка клапанів – була не такою серйозною і страшною та й шрами від неї були геть непомітні). А от друга поділила життя на до і після.
Протезування мітрального та аортального клапанів, простішими словами – заміна клапанів на штучні протези. Їй розпилювали грудну клітку, зупиняли серце, організм переводили на апарат штучного кровообігу. Про це свідчать уже зараз тоненькі шрами на тілі. Вона називає їх зірочками, тому що вони мають схожу форму. Мамине тіло ілюструє історію її життя, і це те, чим потрібно пишатися, і вона пишається цим. Зараз мама абсолютно щаслива та впевнена в собі жінка, але так було не завжди. Дорога до прийняття себе була нестерпною, тернистою і болючою.
«Мені було 16, коли я почула свій діагноз, – розповідає мама. – Тоді в кабінеті лікаря життя ніби перевернулось. Я мала грандіозні плани на майбутнє, а тут сухі слова: «У вас мітрально-аортальний порок серця четвертої стадії, потрібно готуватися до операції». Ці слова крутились у моїй голові ще довго, я шукала про них будь-яку інформацію, аби зрозуміти, що в цьому немає нічого страшного, хоча лікарі й запевняли, що все буде добре, головне вчасно прооперуватись, але тривога все-таки не залишала мене ще довго. Ще дуже дивно було почути, що я можу не мати дітей, якщо рано не завагітнію. Тому що з таким діагнозом вагітність проходить важко і часто нещасливо, та це було 30 років тому, зараз медицина на набагато вищому рівні. Почути вперше діагноз і бути готовим до операції – це дуже складні етапи. Пам’ятаю, як після зустрічей із хірургом і обговорень подальших дій я не йшла додому, довго гуляла вулицями й намагалася в собі переварити інформацію. Плакала і давала волю емоціям наодинці, аби не показувати й не передавати рідним свій страх».
Друга операція лишила по собі вже не тільки шрами, але й набряки в усьому тілі від медикаментів, із якими минає кожен її день, із виснаженням організму, з супутніми хворобами та неможливістю вести такий активний спосіб життя, як було раніше.
Мама вчилася жити за новими правилами – як до операції більше не буде. Вона тепер інша, а тому потрібно полюбити свою хворобу, прийняти своє тіло і просто жити. У таких ситуаціях надто важлива підтримка родичів і друзів. Пам’ятаю, як мамині батьки приїхали до неї в клініку після операції, ми говорили їм: «Головне – не плачте і не показуйте свою жалість, їй зараз і так важко. Вона має дещо хворобливий вигляд, але не звертайте на це уваги. Підтримайте її усмішками, хорошими емоціями».
Таке ж мені говорили лікарі, коли я вперше прийшла до мами в реанімацію – не показувати жалість і співчуття, тому що це дуже ранить і без того вражену людину.
Я пам’ятаю її післяопераційний період. Як вона не могла дивитися на себе у дзеркало. Як вона хотіла одягатися в балахони, аби не бачити понівеченого тіла. Вся любов до себе загубилася десь у реанімації, вона була щаслива, що жива, але вимушена була знайомитись із собою заново.
«Із протезами життя стало цікавим. Пам’ятаю, як страшно було виходити на роботу після операції, всі дивилися на мене зі співчуттям, запитували, як я, а я сама ще не знала, як я, тільки вчилася заново жити зі своїми протезами. Вони видають певні звуки, наче механічний годинник, – продовжує мама. – На роботі колеги часто запитували, що це так клацає, звідки звук. І я купила наручний годинник, аби акцентувати увагу на нього. Мені було ніяково. Влітку через спеку я часто почуваюся знесиленою і робота клапанів стає ще більш чутною. Спека наче здавлює моє серце. Я стаю менш рухливою, тому що не вистачає сил на жодні активності. З допомогою та підтримкою лікарів я зрозуміла, що я не обмежена і життя моє таке ж повноцінне, як у всіх, тільки зі своїм звуком та жменею пігулок щодня».
Вона ніколи не показувала, як їй було боляче, як це підкошувало її. На людях вона усміхалася, не подавала вигляду, а коли ніхто не бачив – давала свободу емоціям. Раніше вона приховувала свої шрами за масивними прикрасами, закритим одягом під шию або шарфами. Їй не подобалося ловити на собі здивовані погляди людей, сповнені жалості та співчуття, вона й без того почувалася невпевненою, якоюсь неповноцінною.
Дивно й те, що люди боялися говорити та висловлювати свою підтримку словами, лише здивовано дивились, а потім зніяковіло ховали погляд. Дехто перешіптувався за її спиною, та вона ж все це відчувала і розуміла.
У нас не заведено говорити про невідоме, особливо про хвороби. Мовчання супроводжується зневажливим поглядом або неприємним витріщанням на «не таку, як усі» людину. Виявляється, людям неприємно дивитися на шрами, вони їх лякають, точніше відлякують від себе. Людям взагалі неприємно дивитись на щось «не таке, як заведено».
Коли мама їздила на море, то завжди шукала купальник, що максимально прикриє такі неприємні для навколишніх шрами. Наче нічого особливого, але це дуже б’є по самооцінці та сприйнятті себе, особливо людей, котрі й так пережили страшне потрясіння, вчилися приймати себе нових та заново жити. Дивно й те, що на пляжах десь за кордоном усім було байдуже один до одного, ніхто не звертав уваги на такі дрібниці, а у своїй країні вона почувалася білою вороною і куталась у палантини.
Правда, з роками така поведінка соціуму змінюється, все-таки люди прогресують, стають більш толерантними до людей із діагнозами, та така тенденція доволі повільна. Нам є ще над чим працювати. Нам є куди рости і виховувати в собі людяність.
«Мамо, ти дуже гарна. Нехай твої шрами будуть твоєю прикрасою. Це показує тільки твою силу і твою історію. Не ховай їх, пишайся ними, полюби свої шрами».
Минали роки, і вона поволі знімала зі своєї шиї шарф, одягала блузи з вирізами і гордо дивиться людям в очі, попри всю їхню зніяковілість. Її перестали боятися. Мама пройшла довгу дорогу тривалістю в 10 років до абсолютного прийняття себе, і це про то самий бодіпозитив.
Це безумовна любов і прийняття себе, свого тіла, діагнозів та фізіологічних відхилень. Це отримання насолоди від життя тут і зараз у будь-якому вигляді, тому що ніхто не знає, що з ним буде завтра. Любіть своє тіло, воно стільки з вами пережило.
«Я дуже давно хотіла фотосесію, не те щоб відверту, але таку, де я буду почуватимуся вільною. І знаєте, я отримала нереальне задоволення. Показати свої шрами без сорому, але з гордістю. Вони мої, в них вся я. Вони зберігають у собі спогади одного з найважливіших днів мого нового життя. Моє тіло прекрасне, тому що я живу. Але чому я раніше ховалась і вирощувала невпевненість у собі? Мені здавалося, що світ мене не приймає. А насправді ж я не могла себе прийняти. Я знаю, як це боляче дивитися на себе, на своє понівечене тіло. Та варто себе безумовно любити», – ці слова мами стають такими зрозумілими та очевидними, тому що ти бачиш її історію написану на її тілі.
Нещодавно я знайшла в інстаграмі Олену, яка пережила подібну операцію, як моя мама, і розповідає про прийняття себе в соціальних мережах. Аби люди з подібними проблемами пам’ятали, що життя триває. Аби люди, котрі не стикались із таким, вчилися толерантності та вміли підтримувати інших.
«Я переживала післяопераційну депресію. Не могла говорити про все, що відчуваю, рідним, тому що так чи інакше, але в мами часто наверталися сльози, коли вона дивилася на мене, а я тоді не хотіла співчуття. Мені дуже допоміг психотерапевт. Із ним я могла не грати роль сильної дівчини, а розповідати про все, що мене турбує, не добираючи слів. Я могла говорити все, що на душі, й отримати аргументований, підкріплений прикладами і дослідженнями фідбек, – розповідає Олена. – Взагалі добре було б, аби в підготовку до операції та в післяопераційний період включили терапію з психологом. Важко лишатися наодинці зі своїм діагнозом і думками про те, що чекає на тебе попереду. А попереду завжди якась невідомість. Морально важко бути наодинці з собою.
Я народилась із генетичною хворобою «Синдромом Марфана», саме вона багато в чому визначила моє життя: мій зріст, моє серце, мої фізичні можливості, Марфан став каталізатором моїх операцій (а їх було п’ять – на нозі, на очах, на грудях та на серці). Прийняття того, що я не така, як усі, давалося мені нелегко. Люди часто запитували про мій зріст або безцеремонно вказували на нього словами: «Ого, яка ти висока», «Жирафа». Пам’ятаю навіть, як у школі хлопець, який мені подобався, сказав: «Високі дівчата створені для важкої роботи, а низькі – для кохання». Це ображало мене. Я злилась і на людей, і на себе. Але ж я не винна в тому, що народилася не такою, як ті «ідеальні» люди. Люди, котрі позбавлені відчуття такту та доречності. Я з дитинства відчувала на собі бодішеймінг і вчилася справлятись із ним. Не реагувати на болючі слова. Любити себе в своєму тілі, тому що воно в мене прекрасне. У ньому я живу і в ньому я щаслива.
Рік тому мені зробили складну операцію на серці з заміни клапана. І на тілі з’явився новий шрам на грудній клітці. І я знову почала вчитися приймати себе тільки вже зі шрамом.
У мене був неперервний процес переоцінки всього, я довго не могла ходити в одязі із вирізами. Мені здавалося, що вся увага прикута до моїх шрамів. Та потім я почала працювати з психотерапевтом і зараз уже не дуже замислююся, хто як на мене дивиться, та чи дивиться взагалі. Моє ставлення до зовнішності змінилось, і я перестала ловити на собі якусь надувагу. На мене часто дивляться, через мій зріст, я так думаю. А ще зі шрамом мені пощастило, тому що він доволі тоненький, світлий, рівний та взагалі ледь помітний».
Час не стоїть на місці, й ми, на щастя, піддаємося впливу еволюції. А вона своєю чергою робить із нас людей. Людей, котрі не ділять нікого за параметрами чи критеріями ідеальності. Сучасний світ показує нам, що бодішеймінг – це погано, взагалі будь-який шеймінг – це погано! Тому що ми можемо бути різними. Ми всі особистості зі своїми історіями, тілами, почуттями і ми всі маємо право не вписуватися в чиїсь рамки, тому що жодних рамок не повинно бути.