Сестри за кров’ю: Як це – бути медсестрою в лабораторії

Після школи я вступила до медінституту в Ужгороді. Провчилася пів року, але за сімейними обставинами не змогла продовжувати. Пізніше без іспитів вступила до медичного училища. Стала медсестрою з огляду на обставини, але ні про що не шкодую. Думаю, що це моє призначення. Мені важливо бути професіоналом у своїй роботі. Коли подобається те, чим займаєшся, все вдається.

До «Сінево» я працювала в жіночій консультації, в оглядовому кабінеті в державній установі. Прийшла за оголошенням й одразу залишилася.

В одному лабораторному центрі я пропрацювала п’ять років, на іншому – вже чотири. Я запам’ятовую всіх людей, навіть які у кого вени. Клієнт тільки заходить, а я вже переставляю столик на ту руку, з якої братиму кров. Зазвичай у правшів беруть кров із правої руки. Але бувають різні випадки і різні вени.

Прокол – втручання в організм людини, а це свого роду стрес. Часто люди заздалегідь налаштовуються, що буде боляче, хтось із дитинства має страх уколів. Приходять і просять: «Давайте лежачи». Так теж можна, проте на кріслі – зручне фізичне положення, в якому простіше набирати кров за всіма правилами. Але річ навіть не в зручності, просто не хочеться, щоби людина якось себе обмежувала та налаштовувалася на погане. Я завжди вмовляю спробувати сидячи, кажу, що сподобається. В результаті клієнти погоджуються, і все минає чудово. Після я прошу запам’ятати цей момент, відобразити його в уяві, щоби стерти всі погані спогади. Тож іноді працюю психологом.

Із дітьми завжди приємно працювати, особливо, коли вони усміхаються. Якось я набирала кров у дитини і, коли нахилившись уже заклеювала пластиром пальчика, отримала поцілунок у щоку. Від таких спогадів навіть сльози в очах. Вдячність – дуже приємна річ у нашій роботі.

Бувають неконтакті клієнти. Наше завдання – зробити їх контактним. І, чесно кажучи, саме такі з часом стають улюбленими. Є люди, які приходять лише заради сварки. Тоді я абстрагуюся та залишаюся професіоналом, відповідаючи на всі запитання. Думаю, важливе місце в спілкуванні відіграє інтонація в голосі. Потім – усмішка. Важливо бути привітною та до всього ставитися з розумінням.

Я ніколи не боялася чимось заразитися на роботі, і зараз ситуація не змінилася. Ймовірність підхопити хворобу є скрізь – на вулиці, в магазині, в будь-якому місці. У моєму випадку в лабораторії – найменша вірогідність, адже ми постійно обробляємо усі поверхні та мінімізуємо контакт під час маніпуляції.

Бути медсестрою – це бути і психологом, і спортсменом, і швачкою з вправними пальцями. Тому я все життя займаюся спортом, адже на роботі потрібно бути в добрій фізичній формі. Люблю біг. Навіть бігала марафони, але зараз надаю перевагу велосипедові, щоби мати менше навантаження на коліна.

Улітку я налаштовую себе на роботу, йдучи через парк. Це дає змогу остаточно прокинутися та створити гармонійний настрій.

Майбутню професію для мене обрала мама. Я дивилася на різні училища, а мати сказала: «Шити ми й так навчимося, а от коли ти будеш медсестрою, називатимуть тебе Аллою Василівною. Це так гарно – в чистенькому біленькому халатику». Так я пішла до медучилища.

Важко було спочатку. Мама дуже переживала, що підштовхнула мене на цей шлях. Коли я вступила до медичного, ще не знала, ким хочу бути. З часом мені сподобалася медицина.

Після випуску я влаштувалася до онковідділення в місті Умань. Із роботою допомогла знайома, сказавши, що починати треба з найважчого, тоді в житті буде набагато легше.

Там дійсно було багато важкохворих. В онковідділенні вчишся доброті, спілкуванню і розумієш, що життя чудове, його треба берегти. Навчаєшся ставитися до людей так, як би хотілося, щоби вони до тебе ставилися.

Потім була довга перерва в медицині через два декрети. Я могла й не повертатися, але не хотілося сидіти вдома. Тому влаштувалася медсестрою до садка, а потім працювала у санітарній службі.

Коли син підріс, то поїхав до Києва, а слідом до столиці зібралася й донька. Ми з чоловіком вирішили переїжджати, але я одразу сказала, що без роботи не поїду. Почала шукати пов’язані з медициною вакансії. Попри велику перерву я все ж таки мала освіту в цій сфері. Мені тоді було 40 років, я хвилювалася, що на роботу більш охоче беруть молодих. Проте незабаром після співбесіди мене запросили до лабораторії на стажування. Зараз смішно згадувати, що тоді взяла із собою халат і шапочку. Звичайно, мені одразу видали професійну форму.

Перші два дні я усьому дивувалася, а руки тремтіли від відповідальності. Здавалося, що це мій останній шанс і потрібно все вивчити та зрозуміти. Мені казали: «За пів року ти все знатимеш та будеш впевнена на 100%». Так воно і сталося.

Я дуже вдячна тим, хто мене навчав, і вже як старша медсестра пояснюю дівчатам необхідність взаємодопомоги. Тому що ми всі – важливі ланки одного ланцюга.

Із колегами ділишся не найприємнішим досвідом, аби захистити їх від помилки. Хоча у нашій роботі бувають смішні історії. Пам’ятаю, прийшов дорослий чоловік на аналізи, я із ним спілкуюся та помічаю, що він постійно дивиться на двері, ніби хоче втекти. Йому потрібно було зробити печінкові проби, тому я запитала, можливо, потрібно додати ще й ниркові. «Ще й нирки? – відповів він схвильовано. – Я оце думаю, як ви будете з печінки брати проби? А потім ще й нирки!» Заспокоїла, що ми просто беремо кров на аналіз.

За виглядом клієнта можна зрозуміти, чого він хоче, інколи потрібно просто спитати та знайти вихід із ситуації. Наприклад, приходить бабуся і говорить, що не пам’ятає свій номер телефону, тоді я пропоную їй набрати мій номер.

Головне – любити працювати. Наші стажерки після дня роботи говорять, що їм усе подобається. Але я намагаюся трохи заспокоїти, натякнути, що це лише перша ейфорія. Адже з часом може бути складно, а «рожеві окуляри» на початку тільки погіршують ситуацію.

Я завжди дотримуюся правила, що всі ми на роботі рівні, незалежно від віку чи займаної позиції, так само, як і в житті, та маємо рівні права. У спілкуванні з колегами я намагаюся бути «поряд із ними», а не над ними, стати їхнім другом і порадником.

Я певна, що всі робочі проблеми краще обговорювати гуртом, щоб не ширилися чутки, коли відводиш когось до кабінету. Ми говоримо про все разом. Раніше вважалось, що, якщо я клієнта оформляю і хтось підходить допомагає, то це означає – я недосвідчена. Зараз навпаки – вдвох легше допомогти все правильно вибрати.

Звичайно, коли працюєш медсестрою, втомлюєшся і морально, і фізично. Кожного дня ми зустрічаємо різних людей, але дружній колектив та любов до своєї роботи допомагають швидко відновитися.

До медичного училища я вступила на вечірній курс, тому що дуже хотіла працювати санітаркою в пологовому будинку. Мені чомусь здавалося, що в пологовому будинку, де зароджується життя, хто ж допоможе жінці, як не я?

Хотіла бути саме медсестрою, а не лікаркою. Мене просили батьки, бабуся з дідусем – будь ласка, давай до інституту! «Я повинна бути суперовою медсестрою, але не посереднім лікарем», – відповідала я. Лікар прийшов, написав і пішов, а все інше залежить від медсестри.

У 16 років працювати в пологовому будинку міста Чернігів було дуже важко. Настільки, що іноді навіть плакала. У мене почалася алергія на засоби дезінфекції. Попри сильне робоче навантаження я ще й гарно вчилася – йшла на червоний диплом, але підвела мене хірургія. Хоча я думала, що зможу все, проте хірургію не витримала.

На практику потрапила до пульмонології у другій міській лікарні в Чернігові й одразу пішла маніпуляційною медсестрою. Ставила по 40-50 крапельниць на день. Це не враховуючи уколів. Тоді в багатьох лікарнях користувалися багаторазовими системами. Одноразовий інструментарій не всі могли собі дозволити купити, а в пульмонології лежать часто та довго. Я забирала голки додому, і дідусь гострив мені їх і для внутрішньом’язових, і для внутрішньовенних, і для пункцій плевральних. І тоді ми вже з лікарями нормально працювали.

Моя кар’єра в другій міській лікарні закінчилася після народження дитини. Я пропрацювала там вісім років, пішла в декрет, пролежала весь декрет у моєму улюбленому пологовому будинку, в якому я починала працювати. А коли народила дитину, ми переїхали до Києва до батьків. Потрібно було терміново шукати роботу, ще й таку, щоб друга половина дня була вільна.

Лікарню я не розглядала, тому що це переважно добові зміни. Шукала інші варіанти та знайшла лабораторію – тоді була вакансія виїзної медсестри. Мене взяли одразу, і після кількаденного стажування я вийшла на роботу.

Працювала тільки з дорослими, хоча дуже люблю дітей. Я бачила, як набирається кров у немовлят та допомагала колегам. Одного прекрасного дня приїхала на виклик на Караваєві Дачі до гуртожитка. Ліфт не працює, світла немає.

У кімнаті – молоді батьки-студенти. Питаю, де дитина? А вони немовля поклали на єдине велике ліжко в кімнаті, на перину, так, що воно трохи провалилося. Розказала, чому так не можна робити, адже може випадково прикритися носик. Розповіла цим зовсім ще дітям, як треба з дітьми поводитися. Потім звірила аналіз, і виявилося, що треба брати кров не з пальця, до чого я була готова, а з вени. Якщо я зараз піду – дитина ще цілий день не отримає результат. І взагалі – що я, не можу? Я ж все можу, все вмію. Там нічого складного немає. Я набрала кров, все було чудово. Студенти ці були щасливі. Світла все ще не було, тато стояв, світив мені якимось ліхтариком на акумуляторі. Я була дуже горда. І далі з таким девізом і йду: «Якщо не я, то хто ж?»

Про той досвід у гуртожитку я розповіла керівнику і так стала дитячою медсестрою. Тоді таких у Києві було дві або три. Згодом я перейшла працювати до відділення, стала старшою медсестрою, а зараз четвертий рік працюю в офісі, займаюся нашими франшизами.

Я навчаю персонал та слідкую за тим, щоб усюди були однакові стандарти. Пишу інструкції та слідкую за тим, як їх виконують. Іноді граю роль таємного покупця, але в багатьох лабораторних центрах мене вже впізнають. Кілька разів відряджала сина перевірити стандарти – він у мене все знає.

У медсестри повинна бути вроджена любов до людей. Потрібно любити людей попри те, що вони роблять або говорять. Іноді нам зустрічаються не дуже хороші люди, до нас ставляться не так, як ми б хотіли, це треба відпустити і йти далі. Йти з чистим світлим серцем.