Цей текст я писала два тижнi — по абзацу-два на день. Мені просто не вистачало слів, щоб описати те, що зі мною відбувається. Часом мені ставало себе настільки шкода, що я йшла до магазину, набирала по 10 батончиків і з’їдала їх за один раз.
Прокручування в голові уявних діалогів із людьми, сотні відеоповідомлень на день, дискусії в коментарях соцмереж і навіть ввічливі бесіди з оператором чергового кол-центру, який намагається продати мені якийсь непотріб — все це стало невід’ємною частиною мого життя.
Річ у тім, що я екстравертка, принаймні, так стверджує більшість моїх друзів. Але водночас дуже ціную особистий простір, тому я живу сама. І, відповідно, на карантині я теж залишилася зовсім сама. Потреба в спілкуванні, особливо в живому, рівноцінна для мене потребі харчуватися — саме спілкування з людьми дає мені енергію, життєві сили і мотивацію. Тому карантин буквально розділив моє життя на «до» і «після».
Я з тих людей, які до останнього заперечували карантин. Навіть коли карантин уже почався, але заклади і громадський транспорт у Києві ще працювали, я примудрилася у суботу ввечері піти в бар. Дивувалась, звісно, тому, що в ньому немає черги, як зазвичай, і тому, що о 10 вечора Поділ порожній, але все одно робила вигляд, ніби нічого не відбувається. І це не тому, що я безвідповідальна і займаю позицію дитини, яка бачить лише власні хотілки. А просто тому, що мені було страшно.
Боялась я не коронавірусу, не пандемії, навіть не економічної кризи, яка за оцим усім іде. Ні. Я боялася ізоляції. Я боялася лишитися в чотирьох стінах одна. Цей страх підкрадався до мене і ніби охоплював щупальцями. Мізками я розуміла, що мені доведеться дотримуватись карантину, що звичний уклад життя зміниться, і від цього я починала впадати в паніку.
Для мене дім — це дійсно фортеця, але не та, де можна сховатися від усього, а та, куди можна прийти і перевести подих. Тут усе по-моєму. Але за час карантину я просто його зненавиділа. Часом мені хочеться просто розтрощити все і бути не тут. Де завгодно, тільки б більше не тут.
Я намагаюся напрацювати якийсь режим, дотримуватися його, і мені це навіть вдається. Але вистачає мене ненадовго. Час від часу находить такий відчай вкупі з апатією, коли усе, що я можу, це сидіти на підлозі, ридати вголос і по кільканадцять годин перелистувати список контактів у телефоні, шукаючи з ким поговорити.
Щиро дивуюсь, як мої близькі це витримують і як вони досі не позаносили мій номер до «чорних списків». Я телефоную мамі до чотирьох разів на день. Розумію, що це ненормально, що я можу її відволікати, але нічого вдіяти не можу. Мені необхідне живе спілкування. Трохи рятують подруги, з якими у нас спільний чат, але часом я так багато туди пишу, що мені стає аж соромно і постійно здається, що я усім заважаю.
Коли я намагаюся з кимось поговорити про те, що зі мною відбувається, що мені дуже важко дається самоізоляція, часто чую чергове «ти ж знаєш, що усе минеться«, «та ти сильна, ти витримаєш» або «ой, та годі тобі, трохи вдома посидіти, не така вже і біда». Тоді я дуже злюсь. Я знаю, що карантин не назавжди, але мені від цього не легше. Як не легше і від того, що комусь зараз у рази гірше. Що хтось втратив роботу, що комусь ніде жити, що хтось на ізоляції в однокімнатній квартирі ще з трьома людьми.
Від цього мене придавлює ще й величезним почуттям провини.
На людей, які кажуть, що самоізоляція – це не так уже і важко, мені хочеться просто кричати. Іноді я і не стримуюсь.
Дуже постраждала і моя працездатність. До роботи мене зазвичай мотивують подальші плани — зустріч із подругою, кіносеанс, тусовка з друзями. А тепер мотивації нуль, як і енергії. Щоби змусити себе працювати, мені тепер доводиться докладати в рази більше зусиль. Я можу просто беззмістовно тинятись весь день квартирою, ще й гризти себе, що робота нікуди не дівається, а лише накопичується, що я можу підвести людей, що мене можуть звільнити.
Якийсь час мені допомагало прибирання. У квартирі, мабуть, не залишилося жодного квадратного сантиметра, який би я по 10 разів не вичищала. Дійшло до того, що я навіть поскладала і розсортувала пакети.
Подовження карантину стало окремим ударом. Хоча мізками я і розуміла, що він точно не закінчиться 3 квітня, але все одно сподівалася. Коли його подовжили, я відчула себе так, ніби мене танком переїхали. Усе, що я могла робити — просто сидіти, ридати і повторювати вголос: «Я вже не можу». І якщо зазвичай я можу трохи поридати, жаліючи себе, і йти вирішувати проблему, то тут від мене не залежить анічогісінько.
Те відчуття беззахисності, безвиході й нікчемності я не можу порівняти ні з чим. Вони на мене нахлинають по кілька разів на тиждень. Я уже навіть не намагаюся з цим боротися. Просто чекаю, коли це закінчиться.
Аби хоч якось відволіктись, я прокручую в голові діалоги з гіпотетичними співрозмовниками. Можу провести за цим заняттям по кілька годин. Таке «спілкування« наповнює мене емоціями, дає трохи сил, але часом я уже не пам’ятаю, які діалоги відбулися насправді, а які – лише у моїй голові. Особливо, якщо вони відбувалися перед або одразу після сну. Мені необхідно докладати зусиль, щоби відокремити реальність від уяви. І уява, чесно кажучи, подобається мені дедалі більше.
До карантину я врешті звикла. Але це більше схоже на те, як люди звикають жити з хронічною мігренню.
