На початку повномасштабного вторгнення росії багато людей виїждали із Києва в навколишні села, адже здавалося, що Київ будуть найбільше обстрілювати. Передбачити, які саме населені пункти можуть бути окуповані, на той момент було неможливо. Так Олександра з шестирічною донькою Надійкою опинилися в окупації, де провели понад 20 днів.
Олександра — вдова воїна АТО Андрія Витвицького, позивний «Спікер». Він загинув у 2018 році в Авдіївці. Їхній доньці Надії тоді було 2,5 роки. Тож про війну мала знала з геть ранніх років. Окупацію та обстріли вона сприйняла швидше як пригоду.
Пригоду, в якій дорослі закривали її собою під час обстрілів, в якій малій забороняли говорити слово «кацапи» і в якій купатися доводилось лише раз на тиждень.
Олександра каже, що з дитиною важко, бо відповідаєш, насамперед, за її життя. Дівчина знала, куди сховає малу у випадку, якщо до них прийдуть, і проінструктувала, як поводитися. З іншого боку — саме дитина змушувала тримати себе в руках і постійно чимось займатися.
Зараз Олександра долучилася до 2-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і відправилась на схід.
Коли росіяни зайшли, зрозуміла, що виїжджати вже пізно
Ми приїхали в село у Броварському районі 25-го лютого, після того як над Позняками збили ракету й уламки впали на будинки неподалік від нашого. Тієї ночі в усіх телеграм-каналах писали про те, що буде масовий обстріл Києва, це був лише другий день повномасштабної війни, усі боялися. Тож я всю ніч не спала, оновлювала стрічку новин, тому бачила, як летіла ракета. Її збили, я почула вибухи і вирішила, що більше не можу бігати у ванну зі своєю дитиною.
Моя подруга з батьками живе в приватному будинку і ще до війни вона пропонувала у випадку чого пожити у неї. О 6-й ранку я їй написала, а о 8-й вона вже за нами приїхала.
Звісно, ми не чекали, що село окупують. Спочатку взагалі не було зрозуміло, хто де перебуває, спочатку біля нас були блокпости, потім їх не стало, мости підірвали, і нам здавалося, що там досить безпечно. Тим паче ми знали, що Чернігів стоїть, отже, з Чернігівської траси до нас прийти не можуть, знали, що не взяли Гоголів по Бориспільській трасі, отже, звідти — теж.
А 8 березня нас уже окупували. Мама моєї подруги спекла торт, ми збиралися сідати за стіл і почули постріли. Навколо нас постійно була канонада, але цього разу було дуже близько. Ми пішли в підвал, на той момент ми його вже підготували, перечекали там, коли росіяни зайшли, стало тихо, і ми пішли їсти торт.
Щойно вони зайшли, я зрозуміла, що виїжджати звідти уже пізно. Хоч і були ще зелені коридори, але я взагалі не розглядала це як варіант, бо бачила, як їх обстрілюють. Міномети стояли дуже близько від нашого будинку.
У нас було ілюзорне відчуття безпеки — ми в приватному будинку, у нас своя територія, добре облаштований підвал, запаси їжі. Нам здавалося, що цього достатньо, щоби пережити окупацію. І я ні секунди не сумнівалася, що ми пробудемо в окупації недовго.
За підсумком, ми пробули в окупації 22 чи 23 дні. Окупанти так несподівано вийшли, що я не запам’ятала точну дату.
Життя скорочується до одного дня, який треба пережити
Під час окупації село жило своїм життям. Люди, за можливості, виїжджали, але часто доходили чутки, що в колоні підірвали машину або не випустили з якогось села і не пускали назад, тож людям доводилось жити в хатах, які полишали.
Десь на другий день окупації відключили електрику — це означає, що не було ні світла, ні води, ні опалення. Потім відключили газ — у сусідньому селі снаряд влучив у газовий вузол, і нам превентивно на кілька днів відключили газопостачання, але в результаті весь час окупації усі села були без газу.
Під час окупації життя скорочується до маленького будинку й одного дня, який треба пережити. Хочеш їсти — треба нарубати дрова, розпалити буржуйку. Дуже допомагали одне одному сусіди. Цим село принципово відрізняється від міста — у всіх є якісь продуктові нички: у когось є морква, у когось — кури, в когось — яйця, в когось — молоко. Коли був дуже сильний вітер, розпалити буржуйку було неможливо, і сусід, який мав пічку, привозив нам обіди.
У багатьох людей були генератори, але вмикали ми їх по черзі, адже вони досить гучні, і на звук могли прийти росіяни. В одного сусіда була колонка, і він дозволяв набрати у нього води. Вона недалеко була, метрів 10 від нашої хати, але йти треба було відкритою місцевістю, і, якщо стріляти з кулемета, то могли дістати.
Взагалі ми там постійно їли. Приготуєш їжу, їсти треба зараз, поки тепла, бо не знаєш, коли поїси наступного разу. Холодильник, звісно, не працював і у міру того, як теплішало, треба було з’їсти все, що псується.
Мала навчилася їсти все. Вона взагалі дуже перебірлива. Одного дня прийшли росіяни і забрали напівфабрикати — млинці, пельмені, які ми спеціально для малої брали. Тому я їй казала: «Або ти зараз снідаєш теплою їжею, або потім — холодною. Інших варіантів у тебе немає». І вона обирала. Я, звісно, намагалась вигадати якусь альтернативу, але це нечасто виходило, в основному їли, що було. Або вона могла просто не їсти. За час окупації Надійка схудла на кілограм, що для її віку досить багато.
Аби зігрітись, носили дуже багато одягу: я ходила у двох штанях, у двох кофтах, у шапці постійно, з капюшоном на голові, ще й у комбінезоні, в який влізла завдяки тому, що за перші дні на нервах схудла.
Досить туго було з гігієною. Довелося обрізати волосся і собі, і малій. Фен тягнув багато енергії з генератора, а було холодно. Тоді моя подруга взяла кравецькі ножиці і відрізала мені волосся, щоби тільки хвостик невеликий можна було зав’язати. Тепер у мене каре. Я три роки волосся відрощувала.
Через нерви у мене була дуже велика затримка, а наступного дня після того, як прийшли росіяни, почалися місячні. Температура води — плюс 10, але доводилося митися такою. Взагалі я намагалася купатися частіше, але доньку купала раз на тиждень — коли випадали теплі дні, щоб можна було просохнути на сонці. Це ж були дні, коли ми все прали.
Я не уявляю, як люди роблять це все на передовій або як робили це в Бучі та в Ірпені. Жінкам в плані гігієни в таких умовах взагалі дуже важко. Але мала була рада, що я її рідко купала.
Переважно ми були на вулиці. Робити було нічого, в будинку сидіти холодно, а мені треба було чимось займати малу. Ходили до сусідів годувати курей, нутрій, гуляли з собакою — для неї це була винагорода за те, що добре поїла або пописала букви. У підвалі ми ховалися під час обстрілів, ночували з малою теж там. Коли русня зайшла в село, я майже не спала, бо слухала, де прилітає, навколо бахкало, і моя нервова система перестала витримувати. Тоді я вирішила, що спатиму в підвалі.
Наше село було проїзним, і москалі тримали його як вузол, а потім прорвалися в наступні села. Там люди набагато гірше переживали окупацію. В нашій частині села вони були всього два рази — коли ставили міномети. Віталися з сусідами, казали, мовляв, потерпіть трохи, ми скоро підемо далі. На запитання «навіщо ж ви нас обстрілюєте?», казали, що це ваші по вам стріляють. І, на жаль, деякі люди вірили.
До нас додому росіяни приходили двічі. Перший раз накрали усілякої фігні разом з їжею. А другий — нічого не отримали, бо вийшла моя подруга і сказала: «Ви у нас уже були, можете забрати залишки круп, які ви нам лишили, і провалюйте звідси нахєр». Вони були дуже здивовані, що вона сміє так із ними розмовляти, навіть віддали ключі від машини, яку вони вкрали до цього і лишили буквально за кілька дворів, протаранивши ворота. А коли вони пішли з того будинку, де ночували, ми вирішили перевірити, що там. Знайшли наш генератор, який вони забрали. При чому забрали вони його майже порожнім, а повернули, ну як повернули, повним.
«Мамо, чого ти лякаєшся, це всього лише «Град»
Мені було постійно страшно. Бо я відповідала не тільки за себе, а насамперед за дитину. Саме тому ми в підвал ходили частіше, ніж сім’я моєї подруги. Мені легше було сидіти грати з малою в карти, ніж чекати, чи прилетить.
Якщо починала нервуватися, я присідала. Мене це трохи заспокоювало. За день присідала близько тисячі разів. По-перше, ти зігріваєшся, по-друге — хоч чимось зайнята. До того ж я не можу показувати страх своїй дитині. Тому ще й вигадувала якісь заняття їй, щоб відволікти і себе, і її. Ми читали, писали, малювали, розфарбовували. Вона була постійно зайнята і не помічала, що мама психує або мамі страшно.
Час від часу, звісно, я їй пояснювала, чому серджусь, тому що все одно я могла зірватись, крикнути на неї. Одного разу ввечері, уже геть темно було, поруч почав працювати «Град», і небо аж світилося, а Надія мені каже: «Мамо, чого ти лякаєшся, це всього лише «Град».
Мала дуже страждала, коли були обстріли і я не пускала її на вулицю. Вона постійно залізала в якісь маленькі місця, звідки її було важко витягнути. Одного разу ми посварилися, вона товклася біля будки з собакою, я казала їй вийти, вона відмовлялася, і лише коли почало прилітати, вона виходила і ми щасливо бігли в підвал. Мені бувало важко, просто тому, що в мене вперта дитина.
Бувало таке, що батько подруги і подруга закривали малу собою. Одного разу почався обстріл, коли мала з батьком подруги були біля буржуйки, він одразу її собою закрив, а згори на них ще й пес заліз. А іншого разу почався обстріл, і вона побігла не до тієї стіни. Ми її навчили, що під час обстрілу треба біля стіни ховатися, але вона побігла в той бік, звідки прилітало. Подруга схопила її і накрила собою. Ми порахували два прильоти і сховалися у підвалі.
Для малої війна — не новина. Її тато загинув на війні, коли їй було 2,5 роки. В якийсь момент вона почала цікавитись, чому у всіх тато є, а в неї немає, то я почала потроху розповідати їй історію України, розповідати про війну. Але поки були в окупації, наприклад, довелось перевчати її, аби вона не говорила слово «кацапи». Ми не хотіли спровокувати хоч якусь агресію. Це при тому, що ми не знали тоді ще про Бучу й Ірпінь.
Я взагалі не думала, що можуть бути зґвалтування чи катування. Мені здавалося, що коли відбуваються активні бойові дії, немає часу про це думати. Поки наша артилерія їх довбе, поки над нами літають байрактари, у них немає часу на те, щоб займатись знущаннями. Рідко думка така проскакувала іноді, що я буду робити, якщо раптом прийдуть. Але нам пощастило.
Для дитини це були класні канікули в селі, і вона знову туди хоче. Це означає, що поганих асоціацій у неї немає, думаю, через те, що вона не розуміла всієї небезпеки. Мені здається, це напряму залежить від того, як батьки реагують на сирени, на вибухи, обстріли. Можливо, це тому, що в наш будинок не прилетіло. Бо якби прилетіло, вона би злякалася, і все було б погано. Моя історія щаслива.
Коли ми сиділи в підвалі і я думала, що от зараз може початися, тоді придумала місце, де її сховаю, щоб її не знайшли. Пояснила, що, якщо з нами щось станеться, вона має почекати, доки стане тихо, а тоді піти до сусідів. Вона питає: «Якщо тебе вб’ють?». Так, кажу, якщо мене вб’ють, ти маєш піти до сусідів. А вона каже: «А що я бабусі скажу?» — моїй мамі. Кажу, мовляв, нічого, вона все зрозуміє. Тут мала почала плакати, мовляв, тебе вб’ють, що я скажу бабусі, а потім різко сльози просохли, і мала каже: «Якщо тебе вб’ють, я заберу твої долари, — я заховала їх у мішок із цементом, і мала про це знала, — і у мене будуть мані-мані». Тут уже ми обидві почали сміятись.
