Під час війни жінки та діти мають особливі потреби, на які здебільшого ніхто не зважає. 20 років тому Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1325 «Жінки, мир, безпека». Це дозволило перевести у сферу політики та практичних дій розуміння двох фактів про жінок:
- вони непропорційно страждають від військових конфліктів та наслідків,
- і непропорційно представлені в процесах ухвалення рішень і проведення мирних переговорів.
Тому в ООН показали урядам країн, що необхідно залучати досвід жінок під час вирішення конфліктів, відновлення миру, захисту від ґендерно зумовленого насильства.
В Україні план дій за Резолюцією ухвалили лише в 2016 році – тоді це вперше зробила країна, яка перебувала в стані війни. На той момент механізм уже працював у 50 країнах. На сьогодні вже 81 країна прийняла локальні плани дій: від Данії до Намібії.
Як впливає цей документ на формування стереотипів, відчуття безпеки та наше повсякденне життя, розкажемо на прикладі трьох жінок: донеччанки, жінки, яка таємно втекла з Мелітополя, та снайперки.
Всі кинулися допомагати всім
Ірина Чорна (Донецьк)
Влітку 2014 року Ірина Чорна з сестрою переїхала з Донецька до Запоріжжя. Вона на своєму досвіді пройшла тяжкі реалії біженки та в благодійній організації з нуля будувала структуру для допомоги інших.
Ірина Чорна
Ірина розповідає свою історію:
«Спочатку ми жили у тітки – місця не вистачало, спали на підлозі з дітьми. Моїй доньці тоді було 8 років, у неї інвалідність за слухом і слабкий зір: за півроку показники впали з мінус 7 до мінус 12 діоптрій. І в Запоріжжі, і в Києві психологи та офтальмологи сказали, що це пов’язано ще і з психологічною проблемою: донька не хотіла бачити те, що вона бачила.
Була потреба в продуктах, одязі, медицині. У нас із сестрою ще було немовля: насамперед потрібні були памперси, харчування.
Я одразу почала шукати роботу, але безуспішно – мене дискримінували за місцем прописки. Говорили: «Завтра ви поїдете, ви нам не потрібні». Коли шукали житло, було те саме: «Ви, донецькі, все нам тут познімаєте, крани скрутите і поїдете». Знайшли квартиру тільки за півроку.
Добре, що була допомога від громадських і благодійних організацій: продуктові набори, одяг б/в. У «Червоному Хресті» я могла взяти тільки 20 памперсів, бо всім не вистачало. Звичайно, ні про які прокладки та інші засоби гігієни не було й мови.
Державна допомога обмежувалася виплатами: це 884 гривні для непрацездатних людей і 442 гривні для працездатних. Але якщо ти протягом півроку не влаштувався на роботу, з тебе знімають виплати, і відновити їх не можна.
З волонтерською допомогою теж іноді було непросто.
Від самого початку допомагали міжнародні і місцеві організації. Запорізький МНС протягом трьох років виконував функцію штабу з надання психологічної та гуманітарної допомоги, перенаправлення переселенців. Раз на місяць збиралися в міськраді державні і недержавні організації та координували дії.
Спочатку вони намагалися робити оцінку потреб людей, але це було точково – не було структури і загальної бази даних. Тому передусім всі везли консерви та крупи – їх надовго вистачає. Був ще нюанс: найпростіше знайти людей, які живуть у місцях компактних поселень. Спочатку в Запоріжжі було 11 таких місць: модульне містечко і 10 гуртожитків.
Найбільше допомоги отримали саме їхні мешканці. У якийсь момент продуктів накопичилося стільки, що в крупах почали заводитися жучки – тому їх викидали. Модульне містечко розташоване біля дев’ятиповерхівок, де багато пенсіонерів.
І коли люди, які не можуть собі дозволити гречку, побачили, як її викидають переселенці, почався дуже серйозний конфлікт.
Довелося пояснювати, проводити купу роз’яснювальної роботи, тренінгів щодо принципу «не нашкодь у наданні гуманітарної допомоги»: як це правильно робити, щоб уникнути безпорадності і конфліктів із місцевим населенням, щоб цей градус напруги не зростав ще більше. Міжнародні «гуманітарки» ввели допомогу в пропорціях: для переселенців і місцевого населення. Наскільки я знаю, у «Карітас» (міжнародний благодійний фонд, що працює в Україні з 1994 року – прим. DIVOCHE.MEDIA) є така політика: 80% допомоги отримують внутрішньо переміщені особи, а 20% – місцеві. Але це стали робити тільки 2016 року.
Було дуже багато б/в одягу та взуття в різних організаціях, і люди просто приходили і набирали баули. Потім вже психологи сказали, що це через те, що людина втратила будинок і все майно – психологічний захист, коли ти набираєш про всяк випадок. Створюється враження, що в тебе щось є.
Я бачила, як бабусі на ринку продавали ці речі. І водночас не вистачало жінкам із маленькими дітками – вони не встигали. Я питала у бабусь, навіщо вони це роблять. А вони відповідали: «Мені потрібні не речі, а ліки».
Я працювала в «Червоному Хресті»: коли видавали гуманітарну допомогу, людей було дуже багато. До війни в організації були програми з роботи з людьми, які приймають наркотики, з робітницями комерційного сексу та іншими категоріями громадян. Але через наплив переселенців співробітники більше не встигали – були величезні черги. Одного разу я була на видачі, коли чоловік із наркозалежністю сказав, що він зараз візьме свій шприц і почне всіх колоти, тому що йому теж потрібно пройти.
І тоді за принципом «не нашкодь» розподілили роботу з різними категоріями за днями. Спочатку ніхто не думав про це – всі кинулися допомагати всім. У нас пішло років зо три, щоби структурувати свою роботу і налагодити процеси.
Коли ми допомагали людям в місцях компактних поселень, я звернула увагу, що почало з’являтися домашнє насильство. Довго не могла зрозуміти, в чому справа, а потім стало ясно: через переїзд чоловіки, як і жінки, втратили роботу. Але допомагали організації тільки жінкам і дітям – чоловікам говорили, що вони повинні йти працювати. А роботи не було. Відповідно, дохід у сім’ю почала приносити жінка.
З точки зору менталітету і якихось культурних особливостей нашого суспільства, чоловікам було складно з цим змиритися, і деякі починали пити. Звичайно, це впливало на життя в родині. Потім вже стали підтримувати і чоловіків – включати їх у програми розвитку бізнесу, гранти.
Тому дуже важливо враховувати потреби різних людей – навіть коли хочеш просто допомогти».
Україна не перша країна, якій довелося воювати. І особливість локальних планів за Резолюцією 1325 якраз у тому, що вони допомагають передбачити потенційні конфлікти, які супроводжують війну – зокрема, на умовно мирній території.
Голова коаліції громадських організацій «Запоріжжя 1325» Ірина Куратченко
«У національному плані дій (НПД) є пункт 2: «Оцінка впливу кризи на інфраструктуру, організацію та функціонування системи безпеки, надання послуг». Якби на той час, про який говорить Ірина, працював НПД, їй та її організації не потрібно було б на власному досвіді декілька років вибудовувати структуру для надання допомоги, – пояснила голова коаліції громадських організацій «Запоріжжя 1325» Ірина Куратченко.
Такі коаліції в Запоріжжі та інших містах України зараз допомагають місцевій владі адаптовувати локальні плани дій до потреб людей, які живуть на цій території.
«Якби у нас хтось конкретно (міністерство або департамент соцзахисту) робив оцінку потреб: хто в яких умовах перебуває, хто потребує медичної, психологічної, гуманітарної допомоги. Тому що насправді цього не відбувалося. І послуги та допомогу отримували ті, хто сміливіші та активніші, а інші про неї не знали. Тобто не було інформованості, не були вивчені потреби, і через це відбувалися конфлікти: як-от коли перекрили місцевому населенню доступ до послуг. Подібна оцінка впливу мала з’явитися окремим пунктом у місцевому бюджеті і відповідно фінансуватися – це допомогло б уникнути незадоволеності та протистоянь», – додає пані Куратченко.
Ялинка для «Фіалки»
Настя (Мелітополь)
Настя (Ім’я жінки ми змінили з міркувань безпеки) планувала цю втечу три місяці: потайки передавала документи подрузі, речі ж зібрала в останній момент. Її чоловік, колишній поліцейський, і раніше був агресивним, але після служби в АТО* жити з ним стало зовсім неможливо. Він бив Настю, знущався над нею, забирав її зарплатню та дохід від її квартири, яку вони здавали в оренду.
Після війни чоловік пішов працювати таксистом: вони жили неподалік залізничного вокзалу в Мелітополі – там і таксував.
Одного дня Настя знайшла вдалий момент, забрала дитину та забігла до сусіднього під’їзду, звідки і викликала таксі. Так вони опинилася в шелтері – притулку для жінок, які постраждали від насилля. Його адресу не розголошують. Настя витягла стару SIM-картку і видихнула – тепер у неї був новий номер.
Жінка написала заяву про домашнє насильство в поліцію. Після цього правоохоронці поїхали поспілкуватися до її чоловіка і навіщось дали йому новий номер Насті – відтоді спокою більше не було. А ще поліцейські при ньому ж зателефонували жінці і домовилися про зустріч для підписання документів: жінка сказала, що вона на ринку в Мелітополі – в тому районі, де розташований шелтер.
Правоохоронці під’їхали, Настя сіла до машини – згодом двері відчинив її чоловік. Він простежив за поліцейськими. Жінка злякалася, сказала, що нічого не підписуватиме і не говоритиме та попросила затримати чоловіка, поки вона втече.
За три дні поліцейські вийшли на працівників шелтера та узгодили зустріч уже в приміщенні, де розташований денний – публічний – стаціонар центру.
Настя втекла до притулку за тиждень до зимових канікул у школі її доньки. На певний час дівчинці оформили довідку, але одного разу доньку таки потрібно було відвести до школи. Співробітниці шелтера перевдягли жінку та знайшли перуку, аби вона змогла вийти на вулицю. Тепер її чоловік знав, в якому районі розташований притулок, і постійно кружляв його вулицями.
Разом із Настею у притулку жили й інші жінки з дітьми. Під Новий рік на сторінці центру у Facebook співробітники попросили людей подарувати ялинку для шелтера – один чоловік пообіцяв привезти. Він приїхав на денний стаціонар: поки йшов коридором, заглядав у кабінети, а потім почав наполягати, щоб власноруч встановити ялинку там, де діти, звинувачуючи співробітниць центру в тому, що вони його обманять і заберуть ялинку собі. Коли приїхала поліція, виявилося, що то був чоловік Насті.
Зараз у жінки нове життя. 8 січня вона сіла на потяг у Запоріжжі і поїхала до Києва. Там живе її старша донька, яка допомогла з переведенням сестри до нової школи.
Шелтер, про який йдеться, – Кризовий центр надання психосоціальних послуг для жінок, які постраждали від домашнього або гендерно обумовленого насильства «Фіалка». Його вдалося створити завдяки ініціативі громадського сектора та підтримці донорів. Сам центр фінансують платники податків міста Мелітополь. Навесні минулого року міська рада виділила 195 тисяч гривень на його роботу.
За півроку до денного відділення звернулось 87 жінок. Притулком скористалися 12 жінок та шестеро дітей. Водночас 2019 року до поліції Запорізької області надійшло 3980 повідомлень про домашнє насильство, поки такі шелтери працюють лише в Мелітополі та Бердянську.
«Тут, мені здається, треба звернути увагу одразу на три пункти, – уточнила Ірина Куратченко. – № 7: «Формування у населення культури миру та нетерпимості до проявів насильства». Коментарі до цієї історії в Facebook говорять про те, що у нас не сформована культура нульової толерантності до насильства: люди пишуть звинувачення, перевертають ситуацію – шукають, що не так із цією жінкою. Також йдеться про виконання пункту 8 «Удосконалення системи захисту жінок і дівчат, які постраждали від конфліктів (ідентифікація, створення системи допомоги, інформування про допомогу)». Це вже стосується не лише Національного плану дій 1325, але й Закону про протидію і запобігання домашньому насильству. Ми працюємо над цим механізмом взаємодії суб’єктів, але він потребує вдосконалення.
Наприклад, коли жінка постраждала від домашнього насильства, намагається десь сховатися з дитиною, а чоловік у цей час подає заяву, що дитина зникла – поліцейські не можуть не шукати. Вони роблять це, тому що відсутній реєстр випадків домашнього насильства і немає своєчасного інформування. Поки у правоохоронців є нормативні документи, які суперечать один одному, але якщо їх не дотримуватися, то можна отримати покарання за недбалість. Тому в цьому випадку, ймовірно, поліцейські могли так вчинити не на власний розсуд, а через те, що у них є купа документів, якими вони керуються.
І нарешті пункт 9: «Забезпечення надання допомоги постраждалим від конфліктів», у якому йдеться про розробку та виконання програм реабілітації та інтеграції осіб, які постраждали від конфліктів та насильства. Це про те, що в ідеалі чоловік після АТО мав би пройти програму реабілітації.
Але зараз немає уніфікованої цільової програми, є лише якісь окремі. На мій погляд, якщо якісь громадські організації готові розробити таку програму, а державних досі немає, треба пропонувати хоча б на місцевому рівні робити: запропонувати на координаційній раді взяти за основу, навчити фахівців Департаменту соцзахисту та кадри інших структур. У нас прифронтова область, у місцевому плані дій передбачена розробка таких програм для реабілітації, але ні в 2018-му, ні в 2019-му, ні в 2020-му вони так і не з’явилися».
Якість жінок змінилася, розумієте?
Юлія (снайперка ВСУ)
Наступна історія про пункт 5 Національного плану: «Розширення участі жінок у розбудові та встановленні миру». Серед показників є саме збільшення частки жінок на керівних посадах у секторі безпеки, оборони та силових структурах.
У 2014 році Юлія була волонтеркою і бачила, що армія – не те, що не пристосована для жінок, вона не пристосована для чоловіків. Не було ні форми, ні бронежилетів, ні касок. Після Дебальцева жінка зрозуміла, що більше не може нічого дати як волонтер – треба йти воювати. І пішла снайперкою:
Юля
Фото Катерини Клочко
«Коли я просилася до батальйону, жінок брали неохоче: потрібно було доводити, що ти можеш стати бойовою одиницею. Я бачила, в яких умовах живуть хлопці: в ямах, без води, без електрики. Але це війна, і окремого окопу або бліндажа, тому що я дівчинка, звісно, я не мала права просити – і язик не повернувся б.
Ми тоді форму купували за свої, волонтери допомагали збиратися на фронт (першу піксельну форму отримали в 2015-му). З берцями пощастило – у мене 41-й розмір ноги, не проблема була купити. А ось дівчата з 35-36, які теж пішли добровільно в армію, мучилися, шукали майстра, який би пошив берци – їх було неможливо купити.
Хоча в Дебальцевому деяким хлопцям теж був потрібен 35-36 розмір. Тобто це була навіть не зовсім жіноча проблема, воювали люди різної статури.
Ще на початку нас не ставили на чергування, тому що ми дівчата. А ми бачимо, що хлопці не висипаються, людей не вистачає – як ми будемо сидіти і нічого не робити? Навіть якщо нам не можна було брати певну зброю, брали і йшли. Ну як це, хлопці ходять, а ми будемо сидіти і «охороняйте нас»? Так нечесно. А людей не вистачає. Хай зайвий раз вони посплять.
Здається, навесні 2015-го мені волонтери надіслали перший кевларовий бронік, полегшений. Стандартний бронежилет я не носила, бо за професією він мені не підходить. Але так само він не підійде для хлопчиків: ні форма, ні бронежилет. Мені треба, щоб розстібалося плече – поки зніму бронежилет, мене, вибачте, взагалі [вб’ють] … Іноді працювала без бронежилета, як всі інші хлопці: хоч і не можна, але краще я поцілю, ніж промажу. Це специфіка.
Я прослужила 4,5 року – це моя вислуга без ротацій практично, один раз перевелася до іншого підрозділу. Ми служили під зовсім іншими професіями. Проєкт «невидимий батальйон» був саме про те, щоб дівчата хоча б могли стати на ті посади, за якими вони служать.
Виходячи на бойові, ми найбільше боялися того, як комбат буде пояснювати, що там робила санітарка або ж швачка, якщо з нами щось трапиться.
У 2016 році мене і мою посестру вирішили нагородити: викликали до Києва, Порошенко дав орден. І був на цьому нагородженні начальник генштабу – він не гребував спілкуватися з солдатами на рівних. Ми йому розповіли, що вказані «фіг знає ким», і це нечесно щодо таких, як ми – скільки дівчат воює і не отримали нагород.
Тоді він розповів, що треба змінювати законодавство, закони про працю, треба, щоб ВР ухвалила поправки: за законодавством жінка не могла піднімати більше, по-моєму, 19 кг. А броніки разом із розвантаженням важать набагато більше – тому на бойові посади ставити не могли.
Потім було багато нарад на рівні генштабу – на одне викликали висловити думку і нас, і дівчат із інших підрозділів: артилеристок, льотчиць і мінометниць. І ми сказали, що ми за фактом вже є – дайте нам те, що ми вже заслужили. Після цього депутати ухвалили зміни.
Завдяки цьому дуже багато жінок пішло в армію – з того, що я знаю, зараз більше жінок, ніж чоловіків іде. Нам треба просто вижити цей стереотип «хлопчик-дівчинка» і ставитися до солдата, як до солдата. Це займе роки.
До речі, коли в генеральному штабі порушувалося питання щодо жінок і дозволу їм займати посади, хтось із генералів сказав: «А до чого весь цей сир-бор, адже у нас до війни жінок служило в армії більше, ніж зараз». Так, до 2014 року в армії було багато жінок, але армія дуже довго була не для війни – багатьом дозволили піти, тому що є діти тощо. І тому ми відповіли генералу: «Вибачте, але справа не в кількості – якість жінок змінилася, розумієте? У вас були там на одних посадах, а зараз прийшли інші жінки, з іншими цілями і завданнями. І вам доведеться або з нами рахуватися, тому що ми є, або знову продовжувати робити вигляд, що нічого не відбувається».
Мені це, напевно, нічого не дало – тому що, ким би я не була записана, я і так довела, що можу воювати. Але це дало іншим дівчатам, які, наприклад, хотіли йти служити саме за цією спеціальністю, право одразу піти навчатися і стати тим, ким вона хоче. Це дало багатьом можливість бути тим, ким вони хочуть.
Дозволили вже різні професії: дівчата можуть бути не тільки снайперками, а й коригувальницями, і розвідницями – кілька десятків посад відкрили. Але бойовим офіцером ти не можеш бути. Нам в цьому плані ще змінюватися і змінюватися».
Як бачимо, поки ця частина Національного плану дій 1325 не виконується, тому й просування у військовій кар’єрі жінкам дається важче. До речі, в тому ж пункті також йдеться про збільшення частки жінок, які беруть участь у моніторингових місіях, переговорних групах, а також жінок, які працюють у військово-цивільних адміністраціях, зокрема на керівних посадах.
Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 – це універсальний план дій для будь-якої країни на випадок війни. Проте, щоб цей план почав працювати, його треба адаптувати до реалій суспільства, підкріпити фінансуванням і розумінням того, що ймовірність отримати мир і безпеку підвищиться, якщо врахувати ще й досвід жінок.
*Це є окремий кейс, просимо не сприймати як характеристику для всіх ветеранів війни.
Тенденція до посилення всіх форм насильства щодо жінок та дівчат у період військових конфліктів має глобальний характер і визнана в міжнародних документах, що стали частиною законодавства України.
Серед можливих причин підвищення рівня ґендерно зумовленого, зокрема домашнього насильства, експерти називають підвищення терпимості до насильства у суспільстві, полегшення доступу до зброї, посттравматичні стресові розлади.
Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 передбачає, що суспільство та влада мають системно працювати, аби попередити та усунути ці наслідки.
