Я заборгувала цей матеріал тобі – людині, всередині якої зараз кипить пекло. З цим пеклом треба йти на роботу, підтримувати діалог з колегами, їхати в громадському транспорті, безуспішно намагатися заснути, забирати дітей зі школи, писати статтю або планувати новий проект, виконувати сотні і тисячі повсякденних дрібниць… Коли тебе затиснув у лещата тривожний розлад, мучить безкінечний страх і панічні атаки, то навіть похід у продуктовий магазин здається нездійсненною місією.
О третій годині ночі після чергової найсильнішої панічної атаки я плакала на кухні і шукала підтримки та допомоги на форумах для людей із тривожним розладом. Їхні історії зі списками медикаментів, побічними ефектами, частковою або повною втратою працездатності, лікуванням у психіатричних клініках і щогодинною боротьбою з особистими кошмарами тільки підживлювали мої власні страхи. Від них віяло глибоким розпачом та безнадійністю без жодного просвіту. Саме тоді я пообіцяла собі, що якщо колись впораюся з пеклом усередині, то обов’язково напишу про це, щоб під час панічного запаморочливого падіння ти знала – воно не може тривати вічно і навіть у найглибшої чортової кролячої нори є дно.
Тривожний розлад: углиб — у кролячу нору!
Я не можу назвати точний час появи перших ознак мого тривожного розладу. Епізодичні панічні атаки по симптоматиці нагадували швидше хворобу травного тракту. Найчастіше це відбувалося таким чином: я прокидалася серед ночі з нудотою, напругою в м’язах, печінням у грудях і потилиці, поколюванням і онімінням в руках, сильним тремтінням у всьому тілі і колотінням в серці. Жах через нерозуміння причин змушував підозрювати найнебезпечніші захворювання, від чого панічні атаки лише посилювалися і йшли строєм – одна за одною.
Корчачись над унітазом у блювотних спазмах, я пов’язувала свій стан із проблемами травлення, з отруєнням, з усім, крім того, що попередній місяць я жила в умовах колосальної нервової напруги та стресу через проблеми на роботі.
Я відповідально проходила медичні обстеження, здавала всі аналізи і на якийсь час заспокоювалася, отримавши висновок «здорова». І не замислювалася, що можливості психіки не безмежні і не можна безтурботно ставитися до свого емоційного стану, пережовувати образи, страхи та власні комплекси в голові до нескінченності, що неможливо все контролювати і бути ідеальною для всіх.
Такий стан речей з періодичними панічними атаками міг би продовжуватися довго, організм намагався щосили «вирулити», але сталася подія, яка стала каталізатором: смерть близької людини.
Я полетіла шкереберть униз: невідступний страх смерті своєї і близьких, страх хвороб, страх збожеволіти, страх того, що мене закриють у спеціалізованому медичному закладі, просто безпричинний тваринний переляк довели мене до того, що навіть нейтральна думка про прання відгукнулась хвилею жаху. Усередині відбувся колосальний збій.
Ніколи не забуду зустрічі та свята у колі колег, друзів, сім’ї, від яких мені не вдавалося відвернутися. Їсти нічого не можеш – п’єш тільки воду, у горлі пересохло і нудить до дурниці. А з голови не йде думка, що ти зараз закричиш на все горло при всіх або що раптово трапиться панічна атака. Від гострого почуття дереалізації у голові легкий туман. Але треба не зірватися, терпіти, щоб ніхто не запідозрив, що ти божевільна, тому всі сили, що залишилися, витрачалися на те, щоб синхронно з усіма посміхатися і сміятися з жартів. Я переводила погляд з лиця на лице і не могла зрозуміти, як хтось може бути щасливий, легкий, спокійний, жити без паніки, що роз’їдає нутро, що кожного разу вивертає мене навиворіт в блювотних спазмах.
За кілька місяців до весілля у мене, «щасливої» нареченої, траплялося кілька панічних атак на добу, а тривожність не відпускала ні на хвилину. Моя помилка була в тому, що успішно поставивши собі діагноз за допомогою інтернету, я не готова була звернутися до професіонала за допомогою, вважаючи це повною капітуляцією та визнанням себе божевільною.
Сповіді форумчан, які десятиліттями безуспішно змінювали антидепресанти (це слово, до речі, символічно скорочують просто до АД) і страждають від побічних ефектів, підживлювали мої забобони щодо лікування.
Я ненавиділа себе через те, що зі мною відбувалося. Було нестерпно соромно за те, що я, така жалюгідна і слабка, не можу взяти себе в руки і перестати «ось це все», адже по суті моє життя прекрасне – хороша робота, любляча сім’я, чудовий чоловік, які розуміють друзі і все те, що мусить робити людину щасливою.
Сигнал, який змусив мене звернутися до психіатра, пролунав на краю мальовничого урвища над океаном під час медового місяця. Стоячи там, я усвідомила, що єдине, про що думаю в цей момент – чи достатньо тут високо, щоб відразу померти, а не залишитися інвалідом. Не впевнена, що мені справді хотілося стрибнути, але думка була така нав’язлива, буденна і в той же час страшно холодна і раціональна, що відразу ж після повернення додому я звернулася до фахівця.
«Випий мене!»
Рішення приймати антидепресанти далося нелегко. Бонусами до них йшли нейролептики, транквілізатори, вітаміни та психотерапія. При тривожних розладах найефективніше показала себе когнітивно-поведінкова терапія, але психіатр з якоїсь причини направив мене на аналітичну терапію за Юнгом, де пів року раз на тиждень ми «обсмоктували» мої дитячі травми, сни, причини тривожного та панічного розладів. Яких-небудь інструментів по роботі з тривожністю, страхом та панічними атаками я не отримала. Безперечно, цей метод дав мені можливість дізнатися багато про себе, допоміг впоратися з втратою близької людини, але не вирішив проблему. Навіть перебуваючи на медикаментозному лікуванні, двічі-тричі на місяць я прокидалася від чергової панічної атаки, а загальний психічний стан ніяк не можна було назвати стабільним.
Близько пів року такого комплексного лікування дали мені тимчасовий перепочинок. Після його закінчення мене направили до когнітивно-поведінкового психотерапевта. Але перерва в прийомі таблеток дуже швидко повернула все на вихідну точку: панічні атаки налітали на мене, як штормові хвилі. Я боялася, що тепер все життя приречена приймати антидепресанти, аби хоч якось покращити якість свого життя.
Дуже важко сприймалися й невпевнені відповіді психотерапевтів на питання, чи є ймовірність, що я колись зможу жити повноцінно без медикаментів. Вони незмінно відповідали: «Гарантій ніяких немає, але є непоганий шанс, що ваше життя стане кращим». Боже мій, та для мене ці слова звучали як вирок: «Ти приречена жити в АД на віки вічні. Амінь».
Я розуміла, що гарантійний талон лікар не випише і давати хибну надію – непрофесійно, але за своїми внутрішніми муками та словами лікарів бачила лише безпросвітну жахливу чорноту. Крім того, фахівці в один голос твердили, що генералізований тривожний розлад дуже часто призводить до вторинної депресії, тому до списку моїх панічних страхів додався ще один. Змінивши кількох психотерапевтів, взявши від кожного, що могла, я знову залишилася наодинці зі своїм психічним розладом.
Відрубати голову Чеширському Коту
Мені здавалося, що тепер я знаю про генералізований тривожний і панічний розлад усі. Не було такої книги, статті, документального фільму, форуму чи блогу, який я б не вивчила вздовж і впоперек. Я випробувала безліч різноманітних методик розслаблення, дихальні вправи, медитативні практики, йогу, мантри, відмова від кофеїну, цукру, алкоголю, захищала себе від хвилювань, намагалася більше відпочивати…
Під час чергової панічної атаки мене охопив гнів. «Якого біса! – подумалося мені. – Що я тільки не робила, щоб позбутися цього пекла всередині, а воно й не думає відпускати!» Я стояла перед дзеркалом і злилася на те, що я, молода жінка, не можу жити повноцінним життям, не можу бути щасливою, приношу біль близьким, які поділяють зі мною ці страждання та напади. Мій гнів був настільки сильний, що панічна атака просто розбилася об нього і відступила.
Не знаю, що спричинило такий різкий перелом у свідомості, підозрюю, що все зроблене до цього в комплексі, але саме тоді я зрозуміла – хоч біль і неминучий, але страждання опціональне. (Pain is inevitable, suffering is optional – Харукі Муракамі, «Про що я говорю, коли говорю про біг»).
Так, панічні атаки і тривожність дуже болючі, часом вони застигають усередині, як крик жаху, який ніколи не викричати. І якщо тепер мені судилося жити з пеклом усередині, і біль завжди буде зі мною на більшій чи меншій гучності, то вистачить у розпачі шукати причини, вичитувати песимістичні прогнози та постійно вибирати страждання замість життя.
У той період за місяць у мене було більше поганих, ніж добрих днів без панічних атак у лещатах тривожності та страху. В один із «добрих днів» після чергового нічного нападу я зловила себе на тому, що відчуваю незатуманене щастя і полегшення від того, що їжа дуже смачна, погода прекрасна, думка про зустріч з другом викликає радість, а не жах, життя здається всеосяжним і прекрасним.
Після цього я трансформувала “погані дні” у терпляче очікування тих кількох світлих днів, коли мене «попустить». О, як я насолоджувалася кожною хвилиною «доброго дня»: ні дощ, ні сніг, ні зірвані дедлайни не могли зіпсувати настрій.
У «погані дні» я зчіпляла зуби і чекала, коли пройде гроза. Допомагало усвідомлення того, що ніщо не може тривати вічно і, як би погано не було зараз, настане день або година, коли стане краще. Ця думка підтримувала вранці та ввечері, а особливо вночі, коли мене мучили безсоння та тривожність. Мені навіть почало здаватися, що без мого персонального пекла, без цього контрасту, я ніколи не навчилася б отримувати таке задоволення від життя.
Згодом “поганих днів” ставало дедалі менше, а світлих – більше. Я продовжувала медитувати, вести здоровий спосіб життя, прислухатися до себе та своїх потреб. А потім якось дуже природно і майже непомітно поганих днів більше не стало.
Я заборгувала тобі цей текст, бо вибралася і обіцяла поділитися, якщо зроблю це. Не вірте невпевненому прогнозу «якість вашого життя може стати кращою». Це не якість життя, це ти станеш кращою, мудрішою, сильнішою, сміливішою і, що найдивовижніше, щасливішою.
Навіть якщо панічні атаки будуть рідкісними дзвіночками нагадувати про минулий жах, ти знатимеш, як зламати їм хребет і змусити забратися геть. Не треба всі сили витрачати на те, щоб рубати голови своїм нездоровим тривогам та комплексам, – страх розтане сам перед твоєю сміливістю та усвідомленістю. Жодні проблеми, складності, форс-мажори більше не страшні, тому що всередині у тебе було персональне пекло, в якому ти зуміла створити свій маленький райський сад.
