У 15 років Євгенія Нестерович мріяла якнайшвидше поїхати з Гадяча у «великий світ». Вона поїхала — спочатку до Києва, потім до Львова, працювала в культурі й роками поверталася додому лише на літо. А у 2026-му повернулася вже як кураторка дослідницької резиденції «У пошуках Пчілки».
Задум починався з бажання показати Олену Пчілку як гадячанку і побачити за відомою постаттю конкретне місце, в якому вона жила й працювала. Але пошуки Пчілки перетворилися ще й на знайомство з Гадячем сьогодні — з жінками, які повертаються сюди або залишаються, збирають локальні історії, співають старі пісні, видають газету, працюють із глиною та травами.
Для DIVOCHE.MEDIA Євгенія Нестерович пише про Гадяч, з якого колись так хотіла поїхати, і про те, що можна побачити у своєму місті, коли повертаєшся до нього іншою.
Коли мені було 15, я мріяла поїхати з Гадяча так сильно, що тепер це згадувати трохи смішно. Я не могла зрозуміти, як так сталося, що мої дідусь і бабуся, обоє з великих міст, ще такими молодими вирішили оселитися в якомусь майже селі. Я відчайдушно вчилася, думаючи про освіту як про найкоротший мій шлях у «великий світ», де вогні яскравіші, проспекти ширші й де щодня «щось відбувається».
Перший рік у Києві я прожила здебільшого на ентузіазмі та ейфорії. Я їздила додому щомісяця на вихідні й поверталася на літо щороку. Колишні однокласники, чуючи мою українську, імпортовану просто з філфаку, думали, що я вчуся у Львові. Врешті, після третього курсу, я й справді переїхала жити і вчитися до Львова.
Я почала працювати вже наприкінці першого курсу, тому до третього встигла добряче втомитися від такого ритму життя. Але я страшенно любила все те, чому віддавала свій час та енергію — перший фестиваль україномовної рок-музики «Мазепа-Фест» у Полтаві, перше Свято Героїв на Покрову в Києві, літературно-музичні вечори до ювілеїв українських класиків і поетичний студентський театр.
Я продовжувала працювати в культурі й щоліта їздила додому. В Гадячі з’являлись (і зникали) музичні гурти, фестивалі (байкерські та музичні), заснували ландшафтний парк у прибережній зоні Псла і поставили пам’ятник на місці укладення Гадяцького договору, організувалась тусовка урбаністів і перезавантажився краєзнавчий музей… Я привозила туди своїх львівських друзів, і вони їхали сповнені мікроісторіями, моментами буття в природі, смаками місцевої води, їжі і повітря.
Повномасштабка, звісно, обнулила всі плани і мрії, переокресливши горизонт очікувань. Гадяч не був окупований, але танкові колони підійшли впритул. Місцеві мисливці та цивільні самі організували оборону і захист. У перші дні березня тільки ліниві не пересилали мені легендарний аудіозапис, де чоловічий голос з ентузіазмом розповідає про «гадяцьке сафарі».
Спочатку все ніби відклалося «до закінчення війни». У 2025-му стало остаточно зрозуміло, що чекати нічого, відкладати нікуди, і варто робити те, що можеш, із тими, хто зараз тут є. Так повернулася знову до життя моя давня ідея показати Ольгу Петрівну Драгоманову-Косач як гадячанку початку ХХ століття. Співвіднести відомі й важливі сюжетні лінії національної історії з назвами вулиць і прізвищами мешканців маленького повітового містечка на Полтавщині. Показати тим, хто десятиліттями читає їхні тексти, про що ж, власне, писалося, і який вигляд має та «найукраїніша Україна», яка навряд чи сама коли-небудь думала про себе так.
Дослідницька резиденція в Гадячі «У пошуках Пчілки» відбулася наприкінці липня 2026 року. Це був мій омріяний привід провести вдома ціле літо. І це було літо повернення і заглиблених знайомств — і з собою, і з містом, і з його персоналіями.
Філософ і поет Кшиштоф Чижевський стверджує, що в сучасній культурі ми забагато говоримо про шлях героя до успіху, здобутків і нагород — і дуже мало завдаємо собі клопоту подумати про повернення. А насправді найважливіші випробування починаються саме тоді — коли після усіх перемог людина повинна гідно знайти своє місце спокою. Міф про Одіссея, історія аргонавтів — вони саме про це. Місце, з якого ми пішли, вже безповоротно змінилося; ми, які повертаємось, вже теж цілком інакші. Що тоді робить нас тими, ким ми є? Що робить певні точки на карті місцями сили для нас?
Я приїхала на початку літа і почала ходити в гості. Ось мене зустрічає у себе в строкатому саду Дана — ми знали одна одну з тих самих шкільних олімпіад гуманітарного профілю. Тепер вона живе і вчиться в Сан-Дієго, розвиває далі метод природного фарбування текстилю — коли листя рослин через виварювання відбивається принтами на тканині. Її фотографії та колажі були для мене вікном у гадяцький мікрокосмос під час ковідного карантину, який вона тоді вирішила пересидіти вдома у тата. Ми облаштовуємо знімальний майданчик просто в саду, і я записую інтерв’ю з художницею Богданою Войтенко, бо це така рідкісна удача, що ми зустрілися в Гадячі наживо.
Коли я йду в гості до Дани, вона питає мене: «А ти знайома з Юлею Чарушею? То я вас познайомлю!» Я вже не раз чула це ім’я, і різні люди не з Гадяча захоплено розповідали мені про особливі керамічні прикраси, які робить місцева художниця. Але ніяк не мала нагоди завітати до неї в майстерню, і дуже зраділа, що нарешті буде можливість познайомитись. Однак коли ми зустрічаємося в саду у Войтенків, знайомство виявляється непотрібним: ми вчились на одній паралелі в школі, потім роз’їхались, а вісім років тому Юля повернулася сюди і знайшла себе в роботі з глиною. Ми знайомимося знов — і цей вечір за чаєм при свічках серед зелені грітиме мене ще дуже довго своєю наповненістю і красою.
Я іду в гості не тільки до знайомих, але і до інституцій — наприклад, у місцеву мистецьку школу. Колись я ходила сюди на гітару і на фортепіано, з цього нічого не вийшло, і спогади лишилися сумні. Але Наталя Гришанович, яка приходить на зустріч зі мною попри свою відпустку, промениться такою веселістю, як буває в закоханої у свою справу людини.
Вона каже, що співала у своє задоволення в ярку на хуторі, але запросили взятися за школу, і їй стало цікаво, що можна з цього зробити. Та окрім школи, вона робить також жіночі співочі кола — коли усі, кому цікаво співати, працювати з голосом, збираються і разом співають. Не як концерт, а просто для себе.
В українському обрядовому календарі багато днів, коли треба співати пісень. Наталя знає їх багато, бо вона закінчила хорове відділення місцевого коледжу культури, а тепер місцеві етнографи передають їй свої записи і збірки на опрацювання. Найбільше вони бояться, що нікому буде підхопити їхню любов і знання регіонального фольклору. Саме завдяки Наталці на нашій резиденції прозвучала «Ой лечу-лечу через Гадячу» — пісня, записана Пчілкою і згадана у дванадцятитомнику.
Ми співали цю пісню з резидент(к)ами усі разом на Цяцьчиному хуторі — там, де колись проводила своє дитинство і юність мати Олени Пчілки, і де тепер вже є тільки мальовничі ярки та інші хутори — Оріханове, Писарівщина, Рудиків… Саме з останнього хутора походить рід Світлани Новікової — редакторки відновленої «Газети Гадяцького Земства», що її колись також редагувала Ольга Косач.
Після кар’єри у Києві та навчання за кордоном Світлана десять років тому повернулася на Гадяччину. Займалася тут різними громадськими проєктами — сортування сміття, стерилізація безпритульних собак, інклюзія. А потім — р-раз — і виринає історія з часів березня 2022-го, де вона як водійка допомагає збирати координати ворожої техніки і передавати її українським військам.
На наступному повороті цього сюжету вони з друзями-активістами викуповують збанкрутілу районну газету і відновлюють її історичну тяглість від часів заснування у 1906 році. Так «Рідний край. Газета Гадяцького земства» починає замовляти і збирати унікальні краєзнавчі матеріали у місцевих дослідників, аби розкривати історію Гадяччини вглиб.
Я можу продовжувати цю вервицю місцевих жіночих постатей майже нескінченно. У ній буде Віталіна Пінчук, яка опікується садибою родини Данилевичів у Вельбівці й разом із дітьми малює велетенську карту свого села з усіма автентичними назвами кутків і присілків (і це варте окремої історії!). Буде у цьому ряду перша редакторка після відновлення «Рідного краю» у 2022 році, екскурсоводка та знавчиня Гадяччини Ірина Орлова — тепер директорка Гадяцького історико-краєзнавчого музею, яка вдихнула нове життя в локальну інституцію.
Обов’язково муситиму розповісти вам про Ганну Семенівну Дейну з Сар — краєзнавицю і дослідницю Гадяччини, чиї розгалужені, дивовижні розвідки та історії можна слухати годинами з роззявленим ротом, але рідко коли так щастить. Неодмінно згадаю про вчительку географії та знавчиню місцевих трав і ландшафтів Світлану Корнієнко, яка опікується самоорганізованим музеєм «Перевесло» у селі Хитці під Гадячем, де збирають народну вишивку і роблять гобелени із сушених трав і сіна. Або про Валентину Ященко, яка розвиває свою пасіку у Книшівці й розповідає про бджіл із такою любов’ю, що ти сам стаєш біля неї добрий, як мед.
До чого це я? Історія «пошуків Пчілки», звісно, персонально для мене була (і є) насамперед історією повернення. Тому вона сповнена хвилювання і сумнівів, і не є ані гладенькою, ані простою. Показувати своє місце сили людям «із великого світу» — справа ризикована. Вона вимагає довіри до ситуації, а з цим зараз дуже непросто. Що робить Гадяч особливим для мене? Що можуть знайти тут інші? Що лишилося в ньому з тих часів, коли тут жила і працювала Олена Пчілка, чи виростав на батьковій бібліотеці Михайло Драгоманов? У чому цей феномен місця і як розчаклувати його потужну силу тепер?
Найкраще роздивитися, найбільше наблизитися до суті цього genius loci допомагають саме такі люди-провідники. Їхні навички, знання, розуміння місцевої історії та традицій, відчуття місця і його смислів, пережиті ними життєві шляхи і досвіди. Їхні історії повернення чи рішення залишатись і нікуди не відступати. Їхня відповідальність за минуле і бажання передати щось цінне в майбутнє. Їхні сили, вкладені у щось важливе для них саме у цьому місці. Докладені до зусиль попередніх поколінь і епох.
