Вони прожили довге життя та багато чого бачили, ходили на вечорниці, мінялися з подругами хустками, прибігали додому з “колхозу”, встрибували у туфлі та бігли на танці, організовували співочі колективи та їздили на гастролі.
Усе їхнє життя – відображення історії, а голоси – український спадок, який збирає проект «Поліфонія». Його створив угорський музыкант Міклош Бот. Він самостійно подорожував селами України, фільмуючи пісні таким чином, щоб етномузикологи, композитори, виконавці могли використовувати у творчості цю музику. Згодом до роботи долучився «Музей Івана Гончара» та Di mini teatro.
За 2017 рік було записано понад 2000 пісень більш ніж у 100 селах України. Ентузіасти проекту мріють, щоб українська поліфонічна пісня увійшла до списку нематеріального спадку людства, як грузинська поліфонія, театр кабукі, аргентинське танго тощо.
Записуючи традиційні українські пісні від народних колективів, учасники проекту спілкувалися з бабусями, які багато років зберігають у своїй пам’яті народні пісні. Дівчата з «Музею Івана Гончара» вважають, що ці історії варті стати фільмом-байопіком. Бабусі розповідають про звичайнісінькі речі своєю народною мовою, а ми ніби подорожуємо машиною часу. У їхньому житті було і велике кохання, і розпач, і втрати, але передусім завжди була пісня.
Невеликі замальовки цих історії тепер є в нас.
Оля, 81 рік
село Крупове, Рівненська область
Вона зустрічає нас біля воріт свого будинку, сідає на лаву та починає розповідь. Її звати Олею. Вона перед усім цінує освіту та пишається своїми навченими дітьми. Після війни непросто було знайти вчителя на роботу до школи, тому вона дуже сумує за навчанням. Потім запрошує до хати. Навколо багато вишивки: штори, подушки та килими. І ще більше портретів рідних та близьких.
«Ето мой Хазяїн і я, як була молода. Ми з Миколою ще знайомилися із дєтства. Ходили в школу. Стояла я коло грубки, а він вилітав з класу. Я ногу підставила, а он как упав, так і поїхав по коридорі. Ну, думаю, зараз встане та наб’є. Вже і самій невдобно, що впав та забився. А он встав та оглянувся, та подивився, і нічого не сказав. Ну, думаю, всьо, не буде бить. Як уже потім каже: «Я тобі хотів влупить, а як я можу, колі я тебе люблю. З детства!» У другий, то лі третій клас ходили. І так ми із тих пор… Він такий поважний був, дівчат не обіжав ніколи, не паршивив. Коли вже хоче зі мною ввечері побачиться, то ідем, щоб нас ніхто не бачив, що ідем обоє. Тепер, дякувать Богу, дівча іде чи вдень, чи ввечері, і до хлопців зайде. А тоді боронь Боже. И пішов він у армію, три роки я його ждала, і прийшов, ми поженилися, мали четверо діток.
Вечером буває сяду сама, вже без Хазяїна, та й співаю. Стара дуже, то голос затягується. В клубі довго співала, у колективі, а тоді вже покинула, бо стара стала. Їздили у Львов з колективом, у Києві була. У Львові була у тому Високому замку, вилізла аж на гору.
Та і так їздила по світу. Була у сестри в Херсоні, була в Ботанічному саду. І ходили над Азовським морем, і були, коли шия сполучається з Чорним морем. Була у Бердянську, син служив. По Білорусії скрізь їздила, за покупками. В Рігу їзділі. Я багато їздила. Я набралася сміливості, а сестра моя не така, то її десь кинь – не знайде дороги».
Таїса, 76 років
село Крупове, Рівненська область
Вона порається на городі, рухається повільно, але впевнено. Коли бачить нас, то радісно посміхається та кличе до хати, а там одразу дістає з холодильника полуницю та пропонує «покислити життя». Її історія сумніша, ніж у Ольги, хоча вони і співали в одному гурті. Таїсу виховувала бабуся, коли мама померла, а тато взяв собі за дружину іншу жінку.
«З батьковою родиною поїхала у Ростов як переселенці. Ми й півроку там не були, бо мачуха захотіла назад до хати. То пізно приїхали, не було ні холери, нічого їсти. Ні бульби, нічого, вже все зібрали. В Ростові то там вельми добре було, там заможно люди жили. От і повернулася я від них назад до баби. Баба була доброю.
Я ходила в школу три класа з половиною. Не було як ходить – то найми, то й таке. Всяке було в житті. Бабі також було важко, у неї своїх три дівчини. А нас – з однієї дочки хлопець зостався, і я з другої дочки. Баба не схотіла нас здати в детдом.
А дід мій був поляк. То як вже втікали, баба не схотіла туди їхать. Казала, що й мови не знає, та й куди поїде з такими дітьми. Осталася. Він і посилки висилав, а потім женився. І як женився, то так і всьо.
Життя як життя. В селі як в селі. Працювали, як коні. Працювала я у колхозі – то коло телят була, то в складі коло зерна, то по полях норму сапали. Кругом хватало. Негодяща у колхозі у селі житка. Хай Бог не дає, в селі важко.
На ціліні була – 50 градусів мороз! Укутаєшся! Були і биті, і шиті валянки, фуфайка, то біжиш, як пирина».
Співала Таїса з дитинства. Пісні чула від людей чи з радіо, намагалася записати та повторити. Співали у селі не тільки на свята:
«На вулиці співали. Ідемо з клубу, співаємо, а люді сердяться. Кричать, що засинаємо, а ви співаєте та побудите. Колись було у нас весело. Вийдеш на вулицю – училище недалеко, то чутно, що там співають. За лісом співають. Чутно було і нас. А тепер ніхто не співає.
Я вельми любила танцювати. Колись у клубі свято двіжка було. Я з роботи швидко прибігла додому, позкидала взуття, вскочила у туфлі та й побігла. Не знаю там, з ким я пішла танцювать. Дівчина одна у нас не вміла танцювати, сидить та не може – сміється. Я як глянула на свої туфлі, а в мене один – мій, а інший – материної сестри. То її були чорні, а мої червоні.
Одягу тоді багато не було, то ми із подружкою мінялися. Вона одну неділю на танці мою хустку намотує, а я її. А тепер є що одіть та нема куди. Із чоловіком на танцях познайомилася. Він, мій, теж з цього села. Шофером працював. Дуже любила співати та танцювати. Зараз вже не те».
Ганна, 79 років
село Люхча, Рівненська область
Ми застали Ганну та Василя на будівництві – допомагають онукам будувати хату. Хоч і скаржаться на кволість, але виглядають щасливими. Ганна переїхала з сусіднього села Глушиці 1965 року, коли вийшла заміж за Василя.
«У маю, 10 мая була свадьба. Яка раніше свадьба була? Холодець, борщ, налисники, млинці, сир. Отака свадьба була. А тепер вони роблять так, що на столі не поміщається. По три етажі ставлять. А колись – наварять буряків, фасолі, олії, перемішують. І отакий салат буде. Вінігрєд. То вінігрєд і салат – зовсім інше діло».
У Василя у Глушиці жила сестра. Вона і порадила звернути увагу на дівчину по сусідству. А він, не довго думаючи, посватався.
«Я була з родини, де шестеро дітей. Мати вдова. То вже нема ні братів, ні сестер. Двоюрідні ще залишилися. То, слава Богу, дождалися одинадцять правнученят. У нас п’ятеро дітей».
Катерина, 80 років
село Козацьке, Чернігівська область
Вона відмовляється розповідати про життя на камеру. Каже, що не хоче скаржитися, але її доля сумна. У неї рано помер чоловік, вона залишилася одна виховувати дітей. Зараз вони – її найбільше щастя.
«Пісні співала з дитинства. Ой любила, ой любила ж! Вчила співати мати. Дак було пряде на прядку і співає, і співає ж так!… Буває, мати як скине чуні (це чуні ще були, подумайте які года…), дак чуні рядом поставить біля тієї прядки, а я в чуні вскочу да на двір. Ну що ж там? Тоді ну не було нічого. Горевала дуже… Усього було… А зараз я коло дітей, дак мені добре. Та вже ніколи й жить. Оце цієї осені був юбілей – мені 80 год».
Лукашівна, 87 років
село Зносичі, Рівненська область
Вона вже майже нічого не бачить. Каже, що її історії заплутані, як і пам’ять. Виходить до нас у двір та сідає поряд із кліткою з папугою.
«Немає доброго нічого і вспомніть, як я жила. Я всю жизнь сама була. І хлопці були, і кидалися, і все. Десь так треба. Моя сусідка Тайка, то вона мені сварила: чого ти відказуєшся од хлопців. А я така дурна була.
В колхозі працювала. Робила по полю всю дорогу. В ланці була, худобу держала, я хазяювала. Де яке по лісу, яка нивка, то просю чоловіки допомогли».
Її історії не про буденність, а здебільшого про сни:
«Сама не розумію, чи було таке, чи наснилося. Але цей сон точно пам’ятаю. Я тобі розповім, як сусід помер. Вже роки два було, як він вмер. І наснився, що зайшов до мене. А я хліб пекла. Став і дивиться. Я ж не брешу, то як буду брехать, то Бог побачить. І кажу йому: «Іванку, та дай я тобі щось вгощу». І даю йому хліба, а він як ухватив та давай їсти. А всі двері причинені. Я йому кажу: «Дай я прочиню двері та й пойдеш». То він вийшов і пішов. Отже, хліб треба в церкву нести, мертві просять їсти».
Сестри Галя та Оля, 80 і 79 років
село Люхча, Рівненська область
Сестри співали у колективі. Зустрічають нас на репетиції. Вже давно не збираються для виступів, але разом вчать молоде покоління. Їхній гурт об’їхав із концертами багато міст України. Вони з гордістю показують свої нагороди.
«А скажи, хто старша та хто молодша?» – питають вони в нас. – «А не я (каже Галя). Я молодша, хоч і більше говорю».
Вони дуже дружні. Молодша увесь час перебиває старшу, більш спокійну та мовчазну, розповідаючи про їхні вечірки.
«Колись у нас робили вечорниці і зробили наш колектив. Поїхали у Київ, і як показали і песні, і танці, то всім сподобалося. Тоді ще таких коллективов ніде не було. Тільки у нас. 1986 року вже ми у Москву їздили на Всесоюзну виставку. Ой, скільки там було коллективов. І навіть чорні, голі і босі, там танцювали. Тоді нам і медалі дали. Потом ми у Польщу їздили, і в Білорусію. А в Києві то і концерту без нас не було. По три рази на літо їздили. На сьогоднішній рік нас двадцять одна у колективі».
Співали сестри завжди. Розповіли, що коли народили вже дітей, то лишали їх із чоловіками та вирушали на репетиції гурту. Згадують вони свої дівич-вечори:
«Колись збиралися на вечорниці. От є нас сім подружок. Ми в одній хаті збираємося і прядем, а хто вишиває. То ми прядем, а хлопці сидять. А як прядеш, то треба плюнуть на пальці і нитку закрутить. А коли хлопці дивляться, то на пальці плюнуть невдобно, то я мамі кажу, що буду нашивать. Хай хтось інший перед хлопцями на пальці плює».
Проект підтримано Українським культурним фондом та Європейською програмою «Креативна Європа»
