Як швидко й безболісно позбутися страшних і смішних стереотипів про фемінізм? У новій книжці Тамари Марценюк — огляд основних етапів світового феміністичного руху, його ключових постатей і праць, а також здобутків, що їх нині сприймаємо як належне. Крім історії та теорії, тут багато інформації про сучасні феміністичні тренди, фемактивізм, людей і організації, які нині працюють в Україні задля забезпечення рівних прав для жінок і чоловіків.
Критика індустрії краси та нормативності тілесності
Легше бути хворою дівчиною, ніж дівчиною,
яка відкрито чинить спротив панівним ідеалам жіночності.
Беттіна Цеетнер «“Жінка на вагу”: харчові розлади — анорексія та булімія»
Одна з важливих феміністичних проблем — суспільні очікування та суспільний контроль щодо тіла жінки. Якщо розглядати жінок і чоловіків як групи з погляду відносин суб’єкт — об’єкт, то очевидно, що саме чоловіки вважаються та сприймаються суспільством радше як суб’єкти — ті, які діють, вирішують, оцінюють, втілюють свою владу тощо. Жінки, на противагу, сприймаються радше як об’єктки — ті, щодо яких дія виконується, яких оцінюють, на яких спрямовано (чоловічий) погляд, які надихають інших (зокрема чоловіків) діяти. Наприклад, типові (стереотипні) відносини: чоловік — фотограф, художник, режисер, який творить; жінка — та, яку фотографують, знімають на камеру тощо. Відповідно суспільство, засоби масової інформації постійно об’єктивують жінок — подають їх такими, на яких слід дивитися, образом яких варто насолоджуватися.
Об’єктивація — це процес, який супроводжується також і еротизацією (сексуалізацією), адже саме жінки є об’єктками бажання та насолоди. Окрім того, об’єктивація передбачає оречевлення (чи комодифікацію): жінка стає «річчю», на яку приємно дивитися та якою хочеться володіти. Наприклад, у рекламі жінок порівнюють із певним рекламованим товаром, не завжди доречно зображають жінок (чи певні частини їхніх тіл) у рекламних повідомленнях.
Оскільки жінки соціалізуються в такому сексистському (чи дискримінаційному за статтю) середовищі, то ми спостерігаємо процес самооб’єктивації. Це коли жінки самі себе подають як об’єкт, тобто вчаться сприймати себе крізь призму чоловічого погляду й оцінки, а також презентувати себе відповідно до цих очікувань і запитів. Від цього важко кудись подітися, адже індустрія краси передбачає чіткі норми й канони щодо того, якою має бути «справжня» жінка.
Феміністки критикують стереотипні бачення зовнішності й тілесності жінок. Зокрема американська письменниця, журналістка, представниця третьої хвилі фемінізму Наомі Вулф (Naomi R. Wolf, 1962 р. н.) 1991 року видала відому працю «Міф про красу: стереотипи проти жінок» (The Beauty Myth: How Images of Beauty are used Against Women). У першому розділі книжки авторка описує постановку проблеми, яку вона завважила у жінок на початку 1990-х років: «Багатьом жінкам соромно зізнатися навіть собі, що тривіальні проблеми із зовнішністю, тілом, обличчям, волоссям або одягом настільки важливі для них. Однак, незважаючи на сором, почуття провини або повне заперечення існування цих проблем, усе більше й більше жінок ставлять питання: а що, коли справа зовсім не в мені, <…> а в тому, що на карту поставлено вибір між моєю свободою бути собою та нав’язаними мені суспільством стандартами краси?».
Щоб бути «супержінками» й відповідати сподіванням, зазначає Вулф, сучасні жінки, крім праці на оплачуваній роботі та неоплачуваній удома, змушені також взоруватися на модельок і щоденно трудитися на благо краси, щоб мати такий вигляд, як жінки, для яких бути красивими — складова професії. Фактично сучасна жінка бере на себе вже три ролі: бути професіоналкою, домогосподаркою та красунею. Саме краса стала необхідною умовою просування жінки, так званого успіху для жінок. Ці ідеї підтверджує низка міфів: про молодий вік, дієти, культурні та релігійні норми, очікування щодо сексуальної поведінки тощо.
Не менш критичною до традиційних уявлень про красу та сучасної індустрії краси є праця радикальної феміністки Андреа Дворкін «Гіноцид: китайське бинтування ніг» (Gynoside: Chinese Footbiding, 1974). Досить часто уявлення про красу підтримуються ідеями так званих культурних традицій. Зокрема авторка ретельно описує давньокитайську традицію бинтувати ноги маленьким дівчаткам. Але щоб читачі та читачки краще уявили цю традицію, вона на початку статті пропонує таку інструкцію: візьміть шматок тканини три метри завдовжки та п’ять сантиметрів завширшки; візьміть пару дитячих черевиків; підігніть пальці ніг, окрім великого, усередину стопи; спочатку обмотайте тканиною пальці, а потім п’ятку; зведіть пальці та п’ятку якомога ближче одне до одного, щільно обгорніть тканину навколо стопи; засуньте ногу в дитячі черевики; спробуйте пройтися; уявіть, що вам п’ять років і що доведеться ходити так усе життя.
Андреа Дворкін зазначає: «Інститут “бинтування ніг” розцінювався як необхідний і прекрасний та практикувався майже десять століть». Цю традицію оспівували митці. Хоча забинтовані «традиційним способом» ноги були фактично покалічені та боліли. Жінкам було важко ходити самостійно. Забинтовані ноги означали також належність до вищої касти. Матері в процесі бинтування втішали дочок, що це робиться задля перспектив їхнього майбутнього вдалого шлюбу. До речі, такі самі аргументи використовуються в інших болючих практиках, які калічать жінок в ім’я краси та вдалого шлюбного майбутнього. Ідеться, зокрема, про жіноче обрізання.
Жіноче обрізання (англ. Female genital cutting, FGC, чи Female circumcision) — набір процедур, які передбачають часткове або повне хірургічне видалення зовнішніх жіночих статевих органів або їх пошкодження, що здійснюється з культурною, релігійною або іншою метою. У матеріалі BBC «Анатомія жіночого обрізання» зазначено: «Біль — неодмінна складова багатовікового ритуалу; жінка має довести, що вона сильна й може це стерпіти». 2012 року на рівні ООН було ухвалено всесвітню заборону жіночого обрізання, адже насильство проти дівчаток і жінок не може бути виправдано жодною традицією.
Андреа Дворкін вдало проводить паралель із сучасними практиками дотримання норм краси: від ходіння на високих підборах до видалення з тіла «зайвого» волосся. Справді, ми добре знаємо фразу «краса потребує жертв». І ці жертви — неодмінна складова процесу догляду за собою, зокрема в жінок. Вихід із ситуації дослідниця вбачає в тому, щоб «радикально переосмислити ставлення жінок до свого тіла», і підсумовує: «Жінки повинні перестати калічити свої тіла та почати жити так, як їм зручно».
Окрема тематика феміністичної критики стосується харчових розладів у жінок, пов’язаних із контролем над вагою тіла. Прагнучи наслідувати / втілювати нереалістичні еталони краси, сформовані індустрією моди, дівчата нещадно виснажують своє тіло та підривають здоров’я. Виникають нові проблеми, як-от: «Культурна основа харчових розладів нагадує передумови істерії: ще сто років тому анорексія була майже невідомою, але сьогодні, разом із хронологічно більш пізньою булімією, вона досягає майже епідемічних масштабів». Феміністична відповідь таким суспільним очікуванням щодо нормативності жіночого тіла — це рух за позитивне сприйняття свого тіла (body positive movement), який вчить жінок і чоловіків відкидати шкідливі нав’язливі думки про нормативність ваги і зосереджувати увагу на власному щасті та здоров’ї, тобто сприймати себе позитивно.
