Буду чесною, медитація мене завжди цікавила дуже опосередковано. Люди сидять годинами, відмовляються від бажань, прив’язаностей і думок через моду чи власні переконання. Джерелом саморозвитку я завжди вважала західну літературу, психологію та філософію. Звичайно, у мене, як і у всіх, був стереотип, що східні люди у духовному розвитку випереджають нас, але заглиблюватися в подробиці бажання не виникало. Було цікаво, що ж там ховається за всім цим «омм», та й тільки. Але не «оммом» єдиним. Все по порядку.
Потрапила я до Індії дуже несподівано для самої себе. Щоб отримати короткострокову візу, загалом нічого не потрібно, крім 70$ в аеропорту Делі або Мумбаї. Але хотілося побути довше, гуляти так гуляти, як то кажуть. Ашрам для віпассани спочатку був лише приводом у посольстві, щоб отримати візу на пів року з метою дослідження культури Індії. А досліджувати є що, але явно не езотеричні дурниці, як мені тоді здавалося.
Уже в Мумбаї зрозуміла, що не так просто взаємодіяти з абсолютно несхожою за ментальністю та звичками нацією. І мені вкрай необхідно виїхати, перевести подих і трохи відпочити від цього надмірно галасливого і жахливо брудного міста куди-небудь, але ж не додому?! Відповідь прийшла сама собою: запрошення на віпассану є, житло та харчування надаються, до того ж, все абсолютно free of charge, тільки після проходження курсу — благодійний внесок на свій розсуд. Ну що ж… Була не була.
Як проходить віпасана, або обітниця мовчання
Ашрам у Dhamma Vipula зустрів мене будівництвом. Фасад був у процесі оздоблення, пагода побудована лише наполовину, внутрішнє оздоблення нагадувало лікарню, а розклад дня — тюремний режим. Вся інформація є на сайті, тому потенційні студенти повинні бути морально готові до всього. У перший день здаються на зберігання всі цінності, включаючи мобільні телефони, планшети, книги тощо, і оголошується Nobile Silence (обітниця мовчання на весь курс, заборонений будь-який фізичний контакт, включаючи жести та погляди).
Розмовляти можна тільки за необхідності з викладачем та помічниками, які, до речі, неймовірно доброзичливі та послужливі. Ну ось, довгоочікувана ізоляція почалася.
У передчутті чогось нового та невідомого в першу ніч я майже не спала, тому встати о 4-й ранку виявилося досить просто. Відразу ж оцінила принади відсутності мобільного: не хочеться і не потрібно перевіряти пошту, WhatsApp, Messenger, до того ж настільний будильник дзвонить таким моторошним сигналом, що навіть немає бажання переставляти його на п’ять хвилин, аби ще раз не чути. До речі, тепер користуюся тільки ним.
Легкою ходою заходжу в зал для медитації, а там — дві години ранкової медитації до сніданку. Для тих, хто не в курсі, це означає сидіти в одній позі на підлозі із заплющеними очима протягом двох годин, концентруючись на своєму диханні та ділянці обличчя навколо носа, відганяючи сторонні думки. Як вам таке? А шлунок-то бурчить. Буду чесною, першу ж медитацію я не витримала, виходила на п’ять хвилин, як, втім, і другу, і кілька наступних.
Попереду ж було ще близько дев’яти годин медитації та дискурс від вчителя на закуску. Мені, як досить активній людині, в принципі, перебувати без діла складно, а тут потрібно сидіти на тонкому килимку на підлозі, схрестивши ноги, або в будь-якій іншій зручній позі. Через півгодини будь-яка поза перестає бути зручною. Виникає питання, як люди можуть годинами на дивані медитувати під телевізор? Ну ок. Загалом, бажання покинути курс було перші п’ять днів точно. Не знаю, як стрималася.
Описувати все вчення немає сенсу, можна подивитися відео на YouTube від самого Учителя Goenka S.N. Але якщо двома словами, то все дуже просто: справжня дійсність – це відчуття нашого тіла тут і зараз, яке вкрай мінливе. Головне завдання — навчитися тримати свій розум і свідомість у балансі, не впадаючи в залежність від наших захоплень і антипатій. На практиці досягти цього стану досить складно. Але думаю, воно того варте. Майбутнє покаже.
Але повернемося до мого добровільного ув’язнення. Минувши п’ять днів, потроху звикаєш до графіку, прийому їжі в незвичні години і навіть болю від сидіння. Але на вечірньому дискурсі Учитель Гоенка радісно повідомляє, що ми переходимо до справжньої віпассани, а це означає, що мінімум три медитації на день по одній годині ми повинні провести абсолютно без руху, не відкриваючи очей, без можливості вийти із зали, подумки скануючи відчуття кожної найменшої частини свого тіла. Інші вісім годин більш вільної медитаційної сесії ніхто не скасовував. Ось тут на зміну всім почуттям, бажанням і невдоволенню приходить біль. Приблизно через 40 хвилин нерухомого сидіння спина, коліна, сідниці, навіть руки і стопи перетворюються на мучителів, а кожна хвилина триває близько години. При цьому сприймати все потрібно зі спокоєм Гаутами Будди – адже все непостійне і відносне. А в голові вже миготять фотожаби з Facebook. Увечері Вчитель жартує і обіцяє, що біль мине, якщо правильно сприймати свої відчуття. Чесно кажучи, у мене біль не минув, але це все справа часу і наполегливості.
Будь-які фізичні вправи, крім прогулянки в саду, заборонені, щоб не відволікати свідомість від концентрації навіть у коротких перервах між медитативними сесіями. Прання одягу, за ідеєю, також потрібно було замовляти у жінок, що обслуговують. У цьому плані мені дуже пощастило жити самій у кімнаті, розрахованій на двох. Інакше моя сусідка ризикувала б застати мене в мостику, шпагаті, згорнутою клубочком тощо, оскільки такий знерухомлений спосіб життя навіть на 10 днів для мене нестерпний. Ось це у неї був би шок, точно не змогла б концентруватися до кінця курсу.
Після практики мовчання
В останній вечір обітницю мовчання було скасовано, і ми отримали можливість говорити. Говорити? З ким? Про що? Навіщо? Перші півтори години всі трохи винувато посміхалися, розмова не складалася. Не так просто передати думки й почуття за минулі дні навіть тим, хто разом з тобою пройшов це випробування. Як же я помилялася! Виявилося, що відчуття скутості було тільки в мене. Суперздатністю індійських дівчат є вміння безперервно говорити годинами, обговорюючи якісь теми (повірте, наші й близько не стояли). А тут такий привід – європейська дівчина на віпассані. Загалом, трохи втомившись від нескінченних однакових запитань «Звідки? Куди? Чому? Які слова знаєш хінді?», довелося тікати в прямому сенсі.
Віпассана – не панацея і не чарівна пігулка, що рятує від негараздів і розчарувань життя. Це така шокова мінітерапія, яка показує шлях можливого розвитку і самопізнання для досягнення своїх цілей. Ну і до того ж, це можливість зайвий раз поспостерігати і про себе добродушно пожартувати над деякими особливостями індійської ментальності. Але це вже зовсім інша історія.
P.S. Цей текст написаний з виняткової любові до індійської нації та традицій. Будь-які натяки на іронію та легкий сарказм вважайте продуктами вашої фантазії.
P.P.S. FAQ для тих, кому цікаво: віпассана – це не секта і не релігійне вчення, все дійсно тримається на добровільній благодійності. Умови проживання скромні, але пристойні; їжа – індійсько-веганська, загалом – їстівна. Відповідним одягом цілком можуть бути штани, що не обтягують, і футболка з жовтим міньйоном. Центри розташовані по всьому світу. Чи варто пробувати – однозначно так, якщо ви у пошуку саморозвитку і не боїтеся кинути собі виклик.
