Одного разу на день народження мені принесли більше подарунків, ніж зазвичай. Красивих, святкових, у коробках з атласними стрічками. Блакитними. Усі — з блакитними стрічками. Уже тоді я почала підозрювати щось недобре. Розпаковуючи десятки подарунків, я поступово розуміла, що жоден із них не призначений особисто мені. Відтоді я більше собі не належала.
На весілля мені дарували костюмчики для немовлят, на день народження — ліжечко та м’які бортики до нього. Ніхто не підозрював, що я можу хотіти сріблясті лосини й лійку для пуровера, попри свій статус молодої мами. Ніхто не кликав гуляти, не писав, не запитував, як я почуваюся. Зате про коліки й перші соплі всі слухали уважно, з повагою — мамі ж так хочеться ділитися історіями про їхнє з дитиною спільне життя.
Діти стають альтер его матерів, займенник «я» змінюється на «ми». І в якийсь момент приходить усвідомлення, що ти з дитиною — це зовсім не та ти, якою була без дитини.
Тебе як такої взагалі не існує. Усе твоє колишнє життя залишилося в минулому. І навіть коли ти кажеш: «Мені треба купити зимову куртку», маєш на увазі куртку не для себе.
Будьмо відверті, свободу забирають не лише діти. Шлюб — щасливий союз двох людей, які зізнаються собі, що не можуть жити одне без одного. Обручку надягають на безіменний палець на знак того, що тепер і на каву, і за тридев’ять земель ходитимуть тільки разом. Завжди й усюди разом, доки смерть не розлучить.
Більше ніщо й не може розлучити. Чоловік знає, коли в тебе депіляція, що ти їла на сніданок і з якою подругою сьогодні йдеш на фітнес. Особистого простору стає дедалі менше. Ви разом приймаєте душ, відбиток його пальця розблоковує твій телефон, а його мама телефонує тобі, щоб запитати, як у нього справи. Система дала збій, і дві паралельні прямі перетнулися.
Коли заміжжя й материнство накладаються одне на одне, мимоволі починаєш ставити інтереси інших людей вище за власні, прислухатися до них, а не до себе, і зрештою втрачати себе. Остаточно й безповоротно.
Хочеш піти погуляти? Приготуйся спочатку пояснити чоловікові, куди, з ким і навіщо йдеш. Вигадати хитрий план, із ким залишити дитину, щоб нікому не завдати клопоту. Хочеш почитати книжку? Зіграємо в Попелюшку — звари суп, перебери квасолю, висади кущі троянд, продай старі туфлі на OLX, і тоді, можливо, встигнеш прочитати кілька сторінок. Перш ніж відключишся мертвим сном і все знову піде по колу.
Для мене, волелюбної дівчинки-егоїстки, єдиною турботою якої завжди були її власні проблеми, материнство й заміжжя стали ударом. Усі мої «хочу» перебивалися потужнішими «хочу» членів моєї сім’ї, і я сама це провокувала. Поступово перетворювалася на альтруїстку й домосідку, що мені зовсім не властиво, і одного разу зірвалася.
Я втомилася бути не собою. Втомилася весь час проводити з одними й тими самими людьми, попри те, що це мої чоловік і син. Втомилася залежати від їхнього настрою, стану й самопочуття. Коли захворіла дитина, я не можу працювати. Коли хворію я — на жодні поблажки годі й сподіватися.
Усе погіршувало моє гіпертрофоване почуття провини. Воно гризло мене з приводу й без. Подумала про себе — гріх. Пішла на тренування, залишивши сина в дитячому садку, — гріх. Пішла гуляти з другом, а не з чоловіком, — гріх.
День у день наступаючи на ті самі болючі мозолі, день у день почуваючись поганою й винною в усіх бідах, я пустилася берега. Мені хотілося довести, що в мене є кордони, тому я почала будувати їх із нуля. Я ховалася в туалеті з книжкою, але вже за пів хвилини двері розчинялися. Виходила з дому о сьомій ранку, щоб хоча б поснідати наодинці. Намагалася повертатися, коли всі вже спали, навіть якщо заради цього доводилося самій сидіти в центрі міста. Але вранці на мене неодмінно чекав скандал.
Вибудовування кордонів мало не коштувало мені шлюбу. Чоловік трактував мою поведінку по-своєму — думав, що якщо я хочу проводити час без нього, то зраджую. У дитини на мій складний період припала криза трьох років із неадекватною потребою в мамі. А я продовжувала гнути свою лінію.
Я нікому не належу. Я — це я, а не хитросплетіння частинок: мама-тато-син.
Я маю право робити те, чого хочу я, а не хтось із членів моєї сім’ї. У мене є егоїстичні цілі й бажання. Мені хочеться пити ранкову каву наодинці. Просто іноді бути наодинці. Або в компанії близьких людей, але не сім’ї.
Я намагалася знайти себе і свою свободу, яку втратила досить рано — у 20 років. Промінявши університетські пари на сімейне життя. Але шукати потрібно було не її. Шукати потрібно було розуміння.
