Із Оксаною «Лютим Вовком» знайомлюся якось несподівано. Важко проживаючи у перші пів року війни своє молоде материнство, пишу щось у фейсбуці, а вона — мені випадковій — коментує. Так зав’язується наша дружба, як пуп’янок на дереві.
Через пів року ми накоротко бачимось у Львові. Через рік на її запрошення приїжджаю зі своїми дітьми в гості в село Чабани під Києвом. На двох жінок у нас четверо дітей, яким від рочку до шести. На двох дорослих — чотири прояви дитинства. В Чабанах настають червневі дощові дні, і ми виходимо сповна ввібрати це літо. Вимокаємо у росах, тягаємо своїх дітей на собі й по траві на мішку, дуркуємо і сміємось, заплутуємось у хащах, палимо вогонь, їмо на траві. Наша групка перетворюється у давнє плем’я, в якому ходити босими і брудними вважається за звичний стан речей.
Ще рік минає, і ми знову вирушаємо у літню подорож — цього разу на заклик гірських стежок, до Яремчі. Беручи із собою ще одну маму із двійком дітей. Тож нас уже дев’ять, ми вже магічне число: тричі по три. І ми знову провалюємось у просту дорогу і прості звички. Ходимо босоніж річкою, збираємо зілля на чай, їмо руками і ненаситно запиваємо гірським повітрям. Насичені сонцем та вітром, повертаємось до домівок, до нового навчального року, до тривалої та холодної зими.
Щоби цього літа здобутись на ще одну зустріч. Щоби вступити у ще одні обійми. Ці обійми починаються із довгої дороги тривалістю дев’ять годин. Ми добираємось потягом, тоді автобусом і ще одним. Як для дітей у час пекучої спеки це справді довго. Знесилених нас зустрічають усміхнені вони й оточують оберемком своїх міцних рук.
Ми входимо у первісний лад, у рай, що зветься селом. І чи це моя романтизація, чи Оксанина, я вже не розрізню. Вона романтизує зблизька. Я — здалека. Її права для цього значно більші, ніж мої.
Протягом усього гостювання сонце жарить немилосердно, випускає на нас усю свою образу і злість, коли ми йому не поклонялись. Тож ми в покорі схиляємо голови і не виходимо з хати до вечора, доки наш красний господар не дозволить нам вдихнути повітря, а не розріджений вогонь.
Я запитую, Оксана розповідає. Про лавку, на якій просиділа ціле дитинство, пильнуючи індиків та курей. Про курей, до яких заходила ввечері у курник і наспівувала кожній колискову на добраніч та на добрий приплід. Про село, в якому завжди так багато роботи, що діти ростуть як трава при дорозі, в якому хор мукання корів змішується із плачем малого брата, що вона йому була за няньку. Про тата, який був невірний мамі. Про маму, яка, маючи сім городів та стайню худоби, трьох дітей та сутужні дев’яності, від чоловіка чула лише «що ти там, курва, робиш». І про вже свого чоловіка, професійного військового, який несе службу і забуває нести своє батьківство так само віддано.
А може, він ще не подорослішав так, як вона. То й що, що її усмішка широка та яскрава, обличчя юне й дитяче, а хода широка й розгониста, схожа на чоловічу, в якій впізнається колишня військова. Її молодечі крила, що виростають із лопаток, мусять пробиватись крізь броню відповідальності, в яку загорнені її плечі. А кожне крило обрамлює силует одного з синів, підтримує на льоту, огортає від вітру, лоскоче пір’ям до сміху.
Тут, у Лютарці, Оксана виросла разом із двома молодшими братами. Це невеличке село на півночі Хмельниччини біля містечка Ізяслав, що колись називалось Збирів, бо тут вирощували багато збіжжя. Під час важких дев’яностих земля годувала її сім’ю, як і багатьох мешканців сіл в Україні. Корови не мала лише справжня бідота. У них завжди була їжа, а її передумовою — багацько фізичної праці.
У шістнадцять дівчина вирішила, що стане військовою. І, хоч це було дивним для її оточення, почала вранці бігати та тренуватись. Після посиленої підготовки до екзаменів наступного року вона вступила до Національної академії сухопутних військ у Львові. Військовий заклад — це досить закрита структура із чіткими правилами, значним фізичним навантаженням та аскетичними умовами життя. Але для неї ці умови не стали випробуванням — вони були цілком звичними після сільського побуту.
Зате велике місто справляло несамовите враження. Попри обмеженість дозвілля культурне різноманіття Львова крізь шпарини академії просочувалось в Оксанин внутрішній світ. Якраз він так мене вразив.
Під час навчання Оксана обрала собі прізвисько для соцмереж — «Дурник Смішко». І під таким прикриттям почала викладати на своїй сторінці власну поезію. Кожен вірш підписувала цілим набором цифр, наче це таємний шифр, який треба розгадати. Вже потім вона розповіла, що це запис години і дати, аби запам’ятати мить створення. У селі їй складно було виділятись, тож вона й не пробувала. А у великому місті серед тисяч людей виникало зовсім інше відчуття: наче ти постійно під наглядом. Натомість із прізвиськом, яке саме із себе сміється, легше було проявляти свою щирість та відкритість — не страшно, що тебе висміє хтось чужий.
У двадцять років дівчина закінчила Академію і поїхала служити на Схід, тоді ще в АТО, як заступниця командира батареї з морально-психологічного забезпечення в 40-й окремій артилерійській бригаді. Там зустріла хлопця, із яким одружились. Через два роки, у 2019-му, в них народився син Тарас. Повномасштабне вторгнення Оксана зустріла у селі Чабани, що під Києвом, із чоловіком, який продовжив навчання у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та їхнім сином. У листопаді 2022 року вона народила другого сина Ореста.
Із розгортанням повномасштабної війни Оксана перейменувала себе на «Лютого Вовка». Вона надягла віртуальні зуби, щоби кусати і жалити. Вдень метушилась біля сина, ходила із ним на довгі прогулянки, а ввечері думала про своїх побратимів, про сірі окопи та лють, яка проривалась із серця на знак протесту та несправедливості. Це був період, коли вона ще більше зблизилась зі словами, вступила із ними у співзалежність: вони диктували їй, а вона давала їм змогу витікати зі своїх пальців.
Коли її чоловік закінчив навчання і поїхав служити, Оксана залишилась наодинці із двома малесенькими дітьми спершу в Чабанах, а потім в Ізяславі. Нескінченну круговерть турбот вона проживала завдяки коротким проміжкам, наповненим творчістю. Окрім поезії, дівчина захоплена фотографією та глиною. Із глини вчилась робити глечики та прикраси. А у фотографії найбільше її цікавить портрет з історією. Коли їй ставало особливо сутужно, вона брала в руки фотоапарат, інколи й дітей, ішла «в поле», шукала охочих до експериментів людей і домовлялась із ними про знімання. Для кожної фотосесії Оксана на ходу вигадувала ідеї для перевтілень та історію, яку розкаже своєю мовою через об’єктив фотокамери.
Але тепер, після навчальної муштри, а тоді й військової служби, після чужих міст та народження двох синів, після вільного плину слів та кадрів вона повернулась на подвір’я, де маленькою спостерігала за індиками. Відтепер вже сама завела собі цілий двір птаства, двох собак, двох котів та одну свиню. Ось кури й качки ходять у вільності, ось дріботять уперед. Оксана прагне, щоби її тварини були щасливими, і я зі здивуванням роздивляюсь її порядки. Вона невимушено пояснює моїй доньці те, що я розповісти не наважувалась: цих пташок вони потім їстимуть. Для мене, вирослої у місті, лячно розповісти доньці, що півень, якого вона носила під пахвою, стане колись її обідом. Але для Оксани, наче індіанки, ці звичаї природні: дати їм стільки волі й щастя, скільки вони зможуть прийняти, а тоді з шанобою їх з’їсти.
Моя подруга розпочала роботу на залізничній станції в Ізяславі. Колись вона робила тут фотосесію у похмурих тонах для дівчини в потертому светрі. Відтоді таємно мріяла працювати на станції. Тепер мрія справдилась, і вона проводить серед цих індустріальних реквізитів по 12 годин що два дні.
Два дні я проводжу сама із її дітьми та птаством, щоби дочекатись вечорів, коли вона розповідатиме свою історію. Два дні вловлюю запахи поліського села, знемагаю від спеки і тримаю очі широко розплющеними. Ось качка, що переставляє широко лапами, похитуючись з боку в бік, метляючи хвостом, наче метрономом, підходить до купки каші, яку Оксана сипнула їй на плиту асфальту біля хати. Ось каченя, що перетворюється на мисливця: присідає до землі, кладе животик та воло, вихиляє шию похилою двійкою і кидається вперед — ловити мух та цвіркунів. Ось півень, що, як дбайливий господар, кудкудаче, закликаючи своїх дружин-курей поїсти.
Оксана, ніби той магніт, тримає весь простір у цілісності. Без неї все розпадається. Поки її немає, я по чотири рази на день готую каву: натираю мозолі на вказівному та великому пальцях ручним млинком, заварюю її у мідній джезві, не відходячи від маленького вогню на маленькій кухні, стежу, доки вона підніметься, доки піна, що підходить, не закрутиться як спідничка ляльки, і я не візьмусь за мідну ручку, аби ненароком обпектись. Я остуджую пальці, витираю википілу каву з плити, виливаю каву із джезви в одне із Оксаниних горняток, кожне з яких вона так дбайливо добирала з різних місць та досвідів, коли складала свій дім і речі в нім. І тоді я виходжу до нашого розжареного господаря у сад. Ховаюсь від нього під широким листям яблуні, сідаю на попелясту порепану садову лаву і, посьорбуючи каву, дивлюсь на походжання курей та качок. Я пробую вхопити шматок іншого життя, пробую приміряти на себе його запах і звук.
З-під стайні заносить гноївкою. Але газових випарів нема. І машин теж майже нема. І світла від ліхтарів уночі — тут темно, як під свитою. Тут людина не змагається із природою, вона їй служить. І ці качки, що велично ступають садом. І ці кури, що вічно шукають їжу. І ця трава, що проростає крізь асфальтові плити, проривається біля мурованих стін, лоскоче носа дошкам, із яких складена стайня і дровітня. Усе це лише створює ілюзію, що щось у природі упорядковане. Насправді це симбіоз стихії та людської адаптивності.
Оксана каже, що романтизує село, хоч її мама із нього рада втекти. Оксана каже, що обирає залишатись, хоча тут треба заготувати на зиму дрова за 40 тисяч гривень, хоча тут щодня власноруч треба виливати 20-літрове помийне відро із літньої кухні під тин, а ще постійно клопотатись коло худоби, городу, саду й, звісно, дітей.
Я слухаю, я намагаюсь зрозуміти. Що цей рай таки комусь потрібен. Що комусь треба бути коло землі, вкладати у неї руки, аби вона віддячила плодами чи хоча б теплом, згинати свою спину наче до дитини, щоб вона подарувала тобі безумовну любов.
Тут є дуже багато з того, що вхопила Ольга Кобилянська у своєму романі «Земля». І треба бути дбайливим та обережним, щоби не піддатись лише інстинктам. Але якщо додати краплю усвідомленої уваги, близькість до землі може дати щось інше. Щось, що можуть пізнати лише втаємничені.
І я розпитую Оксану про її втаємничення. Що вона змогла пізнати у цьому занедбаному, далекому від центру раї. А вона мовчить і скошує погляд на своїх качок. Дивиться, як це «поважне товариство» велично й гордо ступає по землі її саду, як підходить до миски з водою, єдиного їхнього водопою, схиляє голови низько і швидко плямкає своїми дзьобами, як розхиляє крила — лиш на трохи, бо загрози тут ніхто не відчуває, і чистить собі пір’я.
«Лютий Вовк» тут втрачає свою лють, і Оксана перетворюється на себе саму, без бар’єрів, які зводила своїми прізвиськами. Тепер вона просто дівчина з майже лісу. Носить у собі дзбанок дитячої наївності, щоб часом пролити трохи на землю, підживити квіти цього світу-саду.
Фото: Оксана Кращук
