Що робити 14 годин в аеропорту, з якого не можеш вийти, бо ти тут транзитом і візи необхідної не маєш? Можна читати, вайфаїтись, дивитися кіно на планшеті чи робити роботу на ноуті. Та коли двох останніх наразі немає, а в книжці й телефоні сіли батареї? І коли ти настільки туга, що увіпхала зарядні шнури у ту поклажу, що не є ручною? І коли ти у відпустці витратила всі гривні, долари і євро з усіх карток, і в тебе лишаються гроші, яких вистачає лише на бухло, бутерброд і Hermes Sur Le Nil у дьюті-фрі, і вже ніяк не на новий номер «Нью-Йоркера» за 12 євро? Лишається віддатися відчаю, напевно. Піддатися паніці. Рвати на собі волосся і дертися на стіни, адже не маєш навіть змоги зробити маленький постик про те, як тобі нудно, самотньо і погано. І від того стає ще гірше.
Тож ти швендяєш по тому терміналі, ти нишпориш по всіх його кутках, ти дізнаєшся всі його секрети. Де погано витерли і де скінчився папір. Ти вбираєш його запахи і лишаєш на ньому свої сліди. Ти знаєш асортимент і смак кави кожного кафе тут.
І лише потім наступає світанок. Ти лягаєш навпроти величезних вікон на велике шкіряне крісло – воно тобі нагадує Бранкузі стайл – і втичиш туди, на волю, куди тобі зась. Перед тобою лише кільканадцять доріжок, по яких таксують, злітають і сідають літаки, і більше нічого. Тож можна як слід роздивитися, як вилазить з-під землі велетенський вогненний диск, і дивитися, поки очі не почнуть текти. Відтак надягаєш сонячні окуляри – чогось ти взяла їх у ручну поклажу – і муві продовжується. Лежиш собі, задравши ноги, в окулярах, і здається от-от закричать чайки, і зашумить прибій, і навіть сіль у тебе на джинсах ще лишилася від вчорашнього прощального вмочання їх у Південно-Китайське море. Та замість чайок – верески міжнародних дітей, а замість прибою – шум злету міжнародних авіаліній.
І ти лежиш. Не переводиш годинника на руці – він все ще показує на дев’ять годин більше, ніж тут, і на вісім годин більше, ніж у тебе вдома. Не переводиш, бо хочеш ще пожити за тим часом, за яким було так добре. Не переводиш, бо лінь. Не переводиш, бо за цим часом ти вже наче й відмотала більшу половину терміну очікування. Знаєш, що дивитися на годинник немає сенсу, поки сонце не заповзе назад під землю. Тож спостерігаєш, як воно повзе по вікну перед тобою, запускаючи тобі теплі щупальця за окуляри, як воно лізе все вище, як повільно сповзає тобі за пазуху по вікну за спиною.
Проводжаєш і зустрічаєш літаки. Крісла навколо тебе наповнюються тілами, порожніють і знову наповнюються. Хтось лишає тут свої відбитки, а потім хтось новий накладає свої зверху. Підслуховуєш розмови на незрозумілих мовах, затуляєш вуха, чуючи знайомі слівця. Підглядаєш чужі сни, підслуховуєш чужий храп. Люди прилітають, засинають, прокидаються і летять собі далі. А ти лишаєшся. Спостерігаєш, як перетинаються вектори різноманітних подорожей. Десятки, сотні цілей, напрямів, планів і прагнень перетинаються тут, у терміналі. Зависають тут, перемикаються в режим «он-холд». Блокуються для зовнішнього світу.
Ти наче й присутня у цьому вимірі, але заблокована для всього і всіх. Особливо, коли сіли батареї. Немає зв’язку – немає запитань, немає необхідності відповідати чи запитувати. Немає потреби кудись поспішати. Немає потреби щось вирішувати. Нічого не вибираєш, ну, лише сендвіч – з куркою чи з лососем. Все решта вирішено за тебе. Твій курс чітко визначений, твій напрям давно прописаний. Твій термінал, гейт і місце вибрані кимось. Від тебе нічого не вимагається і нічого не очікується, лише сісти у вибране тобі кимось крісло у визначений кимось час. А поки що – режим «он-холд». Десь падають літаки й біржові показники, десь убивають тварин і розтоплюють льодовики, і ти б неодмінно все те порішала, але ж ти в режимі «он-холд», і нічого не вдієш. І на восьмій годині ти розумієш, що не так вже й страждаєш від того.
Один на один із собою, серед сотень тимчасових людей. Любитель людців Сартр казав, що пекло – то інші. Виходить, чистилище – то ти сам на сам із собою, серед інших.
На десятій годині такого режиму, коли ти пройшла вже всі фази від заперечення до прийняття свого стану і себе самої, розумієш, що люди за щось подібне гроші платять і звуть це ашрамами. Виявляється, у цього є й інша назва – довга пересадка між рейсами.
Ну а закінчується все банально – дьюті-фріком в останню хвилину, і майже запізненням у те саме визначене кимось крісло.
