«Як зазвичай?» – питає бариста, поки я вмощуюся на стілець біля стійки. Це третя кава за день, без жодних обіцянок, що остання, тож він точно знає моє «зазвичай». Мозок усвідомлює, що мій організм не потребує стільки кофеїну. Із точки зору фізіології він не потребує нічого, окрім семи годин сну, восьми склянок води, трохи більше двох тисяч калорій і регулярних статевих стосунків. Усе інше – спокуси та залежності.
Я виправдовую себе тим, що насправді купую не каву, а певний емоційний стан. Відчуття, коли ти несеш у руці стакан із лате, дійсно не схоже на відчуття, коли ти готуєш звіт чи запізнюєшся до стоматолога. Воно особливе. Особливе та вміло надиктоване маркетологами, засновниками Starbucks та сценаристами серіалів. Оскільки мозок усвідомлює і це також, то моє виправдання виявляється досить хитким. Варто шукати інше. Або визнати проблему, тим самим зробивши перший крок на шляху до одужання від залежності. Так, саме одужання.
Згідно з Десятим переглядом Міжнародної статистичної класифікації хвороб та проблем, пов’язаних зі здоров’ям (МКХ-10) синдром залежності розглядається як хвороба, яка здатна завдавати людському організму незворотних змін. І якщо в минулому тисячолітті йшлося переважно про залежність від психоактивних речовин, то нині всерйоз порушуються питання залежності від їжі, шопінгу, азартних ігор, інтернету тощо. Особливе місце посідає інформаційна залежність. Адже потрапити на гачок можна будь-де і будь-якої миті.
Скільки разів протягом доби ви розблоковуєте телефон, щоб перевірити, чи є сповіщення? Дослідження стверджують, що щасливий власник смартфону робить це від 300 до 500 разів на день. У результаті нескладних математичних розрахунків отримую невтішні цифри – дехто з нас перевіряє телефон кожні дві хвилини. Це один із проявів інформаційної залежності.
У сучасному світі вважається нормою оцінювати людину не за добротою вчинків, а за її обізнаністю з тих чи інших питань. За таких умов не хочеться відкидати можливість щодві хвилини поповнювати власні інформаційні фонди. Для нас важливо бути в курсі останніх подій та новин, але чи дійсно нам це потрібно?
Небезпечна інформація оточує нас звідусіль, і ми не можемо контролювати її якість. Пост із сотнями лайків, який автоматично сприймається як істина. Новини із заангажованих ЗМІ. Випадкова радіостанція, увімкнута водієм маршрутки. Політичний білборд над дорогою. Напис на паркані, який інформує, що Петя любить Таню з третього під’їзду, у цій компанії виглядає невинно. Напис на паркані викликає живі емоції, а допис блогера викликає бажання поділитися, тим самим створивши оманливий ефект причетності. Це як плітки, тільки у віртуальному просторі. Ти передаєш інформацію, що випадково була підібрана у світовій мережі.
«Я бачила це в стрічці» та «Хтось зі знайомих це вподобав» – нові популярні джерела інформації. Є певні сумніви у їхній достовірності, зате у зручності та доступності жодних сумнівів немає. Якщо наші батьки формували свій світогляд через телебачення та газети, то ми, хоч і ганьбимо телевізор, розчиняємося у його наступнику. Інтернет, один із найкорисніших інструментів сучасності, одночасно виступає і найнебезпечнішим її ворогом.
Минулого року я брала участь у благодійному аукціоні побачень. Із одним із можливих претендентів на зустріч ми обмінялися кількома фразами, зафрендилися, але на побачення пішли з іншими. За півроку я побачила його на екрані телевізора в одному з шоу. Я дивилася усі випуски з його участю, пояснюючи собі це тим, що вболіваю за знайомого. Але який він мені знайомий? Інтернет створює ефект близькості там, де його немає. У ситуації з цим хлопцем я нічим не відрізняюся від 13-річної дівчинки, яка впевнена, що Джастін Бібер, зустрівши її, сказав би: «Гей, я тебе знаю – у тебе на стіні висить мій плакат!»
Ефект близькості – не найгірше, що приніс із собою інтернет. Переглядаючи сторінки інших людей, ми порівнюємо себе з ними і тихо з’їдаємо зсередини за те, що в чомусь не дотягуємо до інтернет-героїв.
Одна моя знайома підписалася на кількох популярних у соцмережах дівчат, та замість того, щоб надихатися їхніми вчинками, надто болісно реагує на кожен допис про черговий чужий успіх. Вона продовжує читати та бідкатися, не усвідомлюючи, що люди схильні ділитися досягненнями і приховувати власні промахи. Покажіть мені сторінку дівчини, яка б ділилася тим, що набрала зайві кілограми. У моїй стрічці таких немає. Зате світлини зі спортзалу я бачу щодня. Час від часу я користуюся опцією фейсбуку «переглянути як». Я оцінюю, як виглядає мій профайл на випадок, якщо зайде екс-бойфренд. Прибираю зайві тексти, приховую певні фотографії. Як я можу розраховувати на чесність в інтернеті, якщо сама лукавлю?
Інтернет вабить нескінченним потоком інформації та її різноманіттям. Здається, тут ти знайдеш відповіді на усі питання та вирішиш проблеми. Недосвідчені дівчата питають у пошукової системи, що робити у ліжку з хлопцем, молоді мами шукають порад, як все встигати, хворі ставлять собі діагнози та вибирають методи лікування. Я шукаю, де купити міксер, переходжу з одного посилання на інше, гублюсь у характеристиках, відкриваю кільканадцять вкладень, читаю відгуки. Здається, мені потрібен бетонозмішувач. У результаті я закриваю ноутбук, виходжу на вулицю і купую віночок для збивання у переході.
Якщо мислити глобально, виявляється, що подолати інфоманію складніше, ніж перемогти, приміром, інфекційне захворювання. Пересвідчитися, чи стерилізували інструменти для манікюру, можна, а перевірити безпечність інформації, попередньо не пропустивши її через себе – неможливо.
Під безпечною розуміється інформація, що змушує нас мислити, оцінювати, аналізувати. Якщо мозок тільки приймає та поглинає, а потім випльовує, не перероблюючи, йому здається, що продукувати думки більше не треба. Він розслабляється і виступає трансфером – вчасно отримати інформацію, видати в потрібний момент і забути.
Інформація – це їжа для мозку. Коли ти швидко поглинаєш їжу у великій кількості, ти не відчуваєш смаку і не отримуєш користі. Я не хочу інформації щохвилини. Я не хочу знати усього, але потроху. Я не хочу здаватися обізнаною та компетентною з усіх питань. Я не хочу поглинати їжу, я хочу нею насолоджуватися.
Поки писала текст, перевірила телефон всього двічі. Я майже незалежна.
Лишилося щось вирішити з кавою.
