Чітко пам’ятаю той момент: останній курс університету, я вибігаю з універмагу біля станції метро. В одній руці тримаю покупки, в іншій – стакан із кавою. Голова зайнята думками про своє. Раптом мої очі зустрічають знайоме обличчя, і я торопію. У синьому фартуху на сходах підземного переходу стоїть мама моєї однокласниці і продає картоплю. Три кілограми за одне лате в моїх руках. Мені хочеться провалитися крізь землю. Мені стало соромно за свої покупки і за каву, і за плани на вечір. Я відчула себе винною за те, що її життя склалося так. Я відчула себе винною за те, що моє життя склалося інакше.
Вина – явище, яке має чітке визначення у кримінальному праві, але дуже розмите у повсякденному житті. Згідно з Кримінальним Кодексом, виною вважається психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії чи бездіяльності та її наслідків. Зазвичай винною є особа, яка умисно чи випадково заподіяла шкоду. То чи можна вважати мене винною у вище викладеній ситуації? Здається, що ні.
Почуття провини не завжди пов’язане з виною. Існує різниця між тим, коли людина дійсно винна та коли вона просто відчуває себе такою. У першому випадку має місце реально завдана шкода, у другому – сумління, внутрішній голос, які всупереч здоровому глузду намагаються запевнити у тому, що винним можна бути й без вини. Ми часто звинувачуємо себе за незроблені справи, невиконані обіцянки, невчасно сказане, взагалі промовчане. Картаємо себе за те, що вчинили так, а не інакше, не змінили ситуацію, не доклали всіх зусиль. Ми відчуваємо себе винними як за провали, так і за власні успіхи.
Мені пощастило – я просто виходила з пакунками з магазину. У світі є люди, яким доводиться переживати значно більший дискомфорт. Їм незручно приїжджати до батьків на дорогому авто – сусіди бідують. Вони не призначають зустрічі в улюбленому ресторані – подрузі буде задорого. Не викладають фото з закордонних подорожей – інші й до Одеси не можуть вибратися. Думають, чи взувати улюблені туфлі на зустріч однокласників – а раптом запитають, скільки вони коштують?
Ми росли у суспільстві, яке не мотивує бути щасливим, успішним, заможним. У разі, якщо ти вже таким став, автоматично потрапляєш до когорти злодіїв, шахраїв чи коханок мільйонерів. Людям зручніше жити, вважаючи, що успіх – поняття недосяжне і кожен, хто спромігся його сягнути, вартий докору. Коли ми відчуваємо вину за власні здобутки, ми прогинаємося під тих, хто не хоче нічого досягати. Тим самим ми порушуємо усі закони логіки – знецінюємо докладені зусилля та звеличуємо чужу бездіяльність. Пам’ятаєте притчу про нужденного та рибу? Тому, хто не має чого їсти, не варто давати шматок лосося. Ліпше навчити його ловити карасів. Не варто ніяковіти чи применшувати свої перемоги, боячись поставити когось чи, можливо, себе, у незручне становище. Краще стати прикладом.
Почуття провини за невдачу ще більш деструктивне. Воно гальмує нас на шляху вперед. Ми витрачаємо сили та енергію на обдумування та копирсання у думках. Ми без кінця перебираємо варіанти того, як можна було б вчинити. Ніби ці думки можуть якось пом’якшити поразку. Коли ми намагаємося пояснити почуття провини відповідальністю – обманюємо самі себе. Якщо крок виявився невдалим, потрібно зробити висновки і йти далі. Без почуття провини, а з усвідомленням набутого досвіду. Між іншим, безцінного.
Далай-Лама говорив, що не варто турбуватися про проблему, яку можна вирішити, а про проблему, яку вирішити неможливо, турбуватися немає сенсу. Почуття провини та муки совісті не зарадять. Навіть навпаки. Під їхнім впливом ми можемо прийняти невірне рішення. Керуючись емоціями, а не розумом, можемо зробити вчинки, які змусять страждати – усе, щоб спокутувати провину. Дуже часто – неіснуючу.
Чи винна моя подруга у тому, що не здійснила мрію юності і не відправила батьків до Парижа у срібну річницю їхнього весілля? У тому, що поки не може собі цього дозволити? Розум говорить: «Тобі потрібен час, щоб зробити цей подарунок. Відкладай невелику суму щомісяця та вже за рік зможеш втілити задумане». Почуття провини шипить: «Чому ти цього не зробила? Ти так хотіла! Відмовся від своїх витрат. Пожертвуй чимось важливим. Я не дам тобі спокійно спати, поки ти не зробиш те, що планувала». А батьки в цей час мріють про поїздку до карпатського села. Париж їх насправді не цікавить.
Між почуттям провини та відповідальністю пролягає дуже тонка межа. Важливо вміти на ній балансувати. Інакше хтось інший навчиться маніпулювати цим почуттям. Людина, що відчуває себе винною, хоче якомога швидше вийти з цього гнітючого душевного стану. Аби звільнити себе з цих пут, ми можемо піти наперекір власним принципам і установкам та виконати волю того, перед ким, нам здається, ми завинили.
З дитинства в нас виховують почуття провини. Звісно, не заради того, щоб зробити наше життя нестерпним. З метою контролювати та вберегти від небезпеки. Ми боялися отримати прочухана і не погоджувалися викурити цигарку за школою, розпити пляшку на східцях клубу, вколоти у вену невідому речовину, поїхати ночувати до незнайомця. У 14 років почуття провини рятувало від необдуманих вчинків не гірше за інстинкт самозбереження.
У дорослому житті на зміну батьківському контролю приходить державний та релігійний. Вони диктують правила поведінки та цінності, які ми маємо сповідувати. В іншому випадку нас визнають грішниками чи зрадниками. З одного боку, зі свого кращого боку, почуття провини утримує нас від злочинів та застерігає від недобрих вчинків. З іншого – обмежує та зв’язує. Фройд стверджував, що почуття провини формує моральність особистості. Неможливо не погодитися. Але водночас воно не дозволяє звільнитися з роботи, яка не подобається, чи закінчити стосунки, які стали тягарем. Почуття провини – це маленький, але дуже злостивий суддя, що сидить у голові і приймає рішення щодо наших вчинків. Суддя цей не надто професійний. Не варто йому беззаперечно довіряти.
Щоб викорінити нав’язливе, нездорове почуття провини, для початку варто поспостерігати за своєю поведінкою. Інколи ми шукаємо виправдання там, де в цьому немає потреби. Вчинки не завжди вимагають пояснень чи перегляду. Пережиту ситуацію потрібно відпускати. Ситуацію, яка потребує вирішення – вирішувати. На межі відповідальності і почуття провини варто переходити на бік першої. Усе просто.
Я не можу взяти на себе відповідальність за маму моєї однокласниці. Лише за свої думки та дії. Думки підказують, що турбуватися не варто. Запитаю у неї, якщо випаде нагода, чому вона зробила такий вибір. Раптом вона відповість, що їй просто подобається? А я вже навигадувала думок на цілий текст.
