Видавництво Creative Women Publishing випустило книжку «Жінки та влада: маніфест» найвідомішої британської дослідниці класичної античності Мері Берд.
У своїй книжці авторка відстежує походження мізогінії з її прадавніх коренів, досліджуючи підводні камені гендерних стереотипів та зневагу, якої зазнавали сильні жінки ще з незапам’ятних часів, а також висвітлює необхідність змін у системі, яка дискримінує жінок і заважає їм досягати влади і впливу.
«Моя мета — огляд довгої, дуже довгої історії культурно непростих стосунків між голосом жінки та сферою публічних виступів, дебатів та слухань, тобто політикою у її найширшому понятті, від офісних нарад до подій у парламенті. Сподіваюсь, завдяки такій ретроспективі ми зможемо вийти за рамки діагнозу “мізогінія”, яким так часто розкидаємось наліво і направо», — розповіла Мері Берд.
Книжка надійде у продаж після 4 березня. Наразі на сайті видавництва можна оформити передзамовлення.
Публікуємо уривок.
На щастя, зараз на посадах, які ми традиційно вважаємо «впливовими», працює більше жінок, ніж десять років тому, не кажучи вже про п’ятдесят. Серед політиків, депутатів, начальників поліції, менеджерів, генеральних директорів, суддів і далі за списком жінки все ще становлять очевидну меншість, але їх точно більшає. Наведу лише одну цифру для порівняння: у 1970-х роках приблизно 4% членів парламенту Великої Британії були жінками; зараз їх близько 30%. Але передовсім мені йдеться про те, що наш ментальний, культурний образ впливової людини залишається незмінно чоловічим. Якщо ми заплющимо очі й спробуємо уявити президента або — якщо перейти до сфери знань — професора, то більшість із нас подумає не про жінку. Це стосується й жінок-професорок: цей культурний стереотип вкорінений настільки глибоко, що навіть мені все ще важко уявити саму себе чи схожу на мене жінку в моїй ролі.
Я заґуґлила фразу «професор малюнок» у пошуку зображень. Пошуковий запит був саме таким, щоб це був уявний, а не реальний культурний образ. Я обрала перегляд результатів суто для регіону Великої Британії, щоб не включати дещо відмінне визначення «професора» в США. Із першої сотні результатів лише одна ілюстрація зображала жінку (маловідому професорку Голлі — неігрову персонажку з PokeFarm Q — онлайн-гри, створеної фанатами медіабренду Pokemon). Інакше кажучи, у нас немає сформованої моделі того, як має виглядати сильна жінка, — окрім уявлення, що загалом вона має нагадувати чоловіка. Звісно, офіційні брючні костюми або хоча б штани, які носять багато західних політичних лідерок — від Анґели Меркель до Гілларі Клінтон, — можуть бути зручними і практичними. Вони можуть символізувати небажання гнатися за модними трендами, на що зазвичай приречені дружини політиків. Але також це — як і спроби знизити тембр голосу — простий спосіб зробити так, щоб жінка здавалася більш маскулінною, аби відповідати своєму статусу в політичній сфері. Єлизавета I (або той, хто написав її знамениту промову) вже добре знала правила гри, в яку грає, коли говорила, що у неї «серце й нутро короля».
І саме завдяки ідеї відокремлення жінок і влади неабиякої популярності набули пародії актриси Мелісси МакКарті на колишнього прессекретаря Білого дому Шона Спайсера в американському комедійному шоу Saturday Night Live. Подейкують, що вони роздратували колишнього президента Дональда Трампа більше, ніж інші сатири на його режим. За словами одного з «наближених до нього джерел», «він не любить, коли його люди здаються слабаками». Якщо перефразувати, насправді це означає: він не любить, коли чоловіків з його оточення пародіюють жінки. Адже слабкість є стереотипно жіночою ознакою.
З цього випливає, що у нашому сприйнятті жінки все ще перебувають поза сферою влади. Ми можемо цілком щиро прагнути, щоб вони стали її частиною, але водночас — часто несвідомо — ставимось до них як до чужинок, коли їм усе-таки вдається. (Я досі пам’ятаю, що в більшості коледжів Кембриджа до жіночих туалетів доводилося добиратися через два двори, довгий коридор і далі вниз по сходах у підвал; цікаво, чи є тут якесь приховане послання?) Але, хай там як, метафори, якими ми описуємо жіночий шлях до влади — «торувати», «виборювати собі місце», «розбивати скляну стелю», — всіляко підкреслюють одне: коли йдеться про владу, жінки досі не на своїй території. Їм досі треба долати бар’єри, щоб сюди потрапити, ніби вони зазіхають на те, що їм не належить.
