Гостею п’ятого епізоду другого сезону подкасту «Чому їй не байдуже» стала парамедикиня-доброволиця Анастасія Шевченко, відома як співачка СТАСІК.
Із ведучою подкасту, головною редакторкою DIVOCHE.MEDIA Оксаною Павленко вона говорить про нове прийняття війни, ситуацію з жінками в армії та розповідає про свою останню пісню «Герої вмирають» і кліп на неї.
Війна як нова норма
Я знала, що війна буде. У мене не було жодних сумнівів, я одразу знала, що не піду воювати. Я все своє здоров’я витратила у 2014–2015-х. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що треба повертатися до роботи інструкторкою із взаємодопомоги під вогнем. Першого квітня я розуміла, що в мене нема здоров’я на те, щоб повертатись на війну і воювати, восьмого квітня я виїхала на фронт. Підрозділу мого друга привезли нову швидку, і туди була потрібна людина. В якийсь момент я знайшла себе в Миколаєві. Я парамедикиня на добровольчих засадах. В мене є контакти, мене просять долучитися на якийсь період, я долучаюсь. Я там, де потрібна.
Я майже прийняла війну як частину нової реальності — перестала чекати на її закінчення. В сенсі чекати, щоби щось зробити. Тобто для мене очікувати кінця війни — більше не наступна точка відрахунку. Війна — це нова норма для мене, я якось прийняла її. Донат — це моя базова витрата тепер, а не якась неочікувана купівля, це нова стаття в бюджеті. Нові правила пересування, нове планування побуту — це досить вагома зміна.
Рівноправність в армії
В армії нема вибору, потрібні люди, які воюють. Люди гинуть на війні й люди отримують каліцтво. Тому або ти приймаєш жінку в підрозділ, або ніхто не крутить тобі гайки. Ніхто тобі там не готує їсти, ніхто не п*здує на «бредлі» вбивати ворогів, ніхто не літає, ніхто не лікує, тобто стало менше можливостей вимахуватись в армії.
У 2014-му ще можна було собі дозволити не брати жінок у підрозділ, записувати жінок, котрі були снайперками, як куховарок. Зараз не ті часи, звичайно, ту титанічну роботу, яку проробили дівчата з «Жіночого ветеранського руху» і з «Невидимого батальйону», кожна жінка в армії навіть якщо не знає, вона відчуває наслідки того, як міняли цю систему. Що більше жінок в армії, то більше армія перестає бути якоюсь ексклюзивною спільнотою.
Права жінок — це права людей, тому, звичайно, я з тих людей, які за все хороше і проти всього поганого. Для мене це принципово, я бачу цей надпростий зв’язок між правами якоїсь жінки, дитини, дівчинки в Пакистані й конкретно моїм становищем тут і зараз. Якщо трохи подумати, нескладно провести цю ниточку.
Пісня «Герої вмирають»
Я за весь час повномасштабного вторгнення не написала жодного речення, але випустила пісню «Герої вмирають», яку тримала кілька років. І кліп ми зняли на неї, за один день, у травні.
Це вірш Саші Кладбіще — співачки, поетки, лідерки гурту ZWYNTAR, досить відомого зараз, але в неї є й особисті проєкти. Я написала їй, що хотіла це заспівати, вона сказала, що матиме це за честь. Отримала за пісню хейт — бо «деморалізую суспільство і розхитую човна».
Команду для кліпу підбирала режисерка Аня Бурячкова, я знала, що вона — моя «перекладачка на візуальну мову». Вона чує, що я кажу ротом, і перекладає це на мову візуальних образів. Щодо героїв, яких я показувала, це були люди або з якими я особисто воювала чи воюю разом, або ті, хто для мене символізують когось чи щось. Старша жінка — Маша, вона свій перший контракт підписала, здається, в 2016-му, їй було 45 років. Маша — це взагалі міць, і одна з ключових фігур, на неї варто звернути увагу, коли дивишся кліп, тому що більшість жінок у нашій армії такої вікової категорії: і медикині, і гранатометниці, і в мінометці, і де захочеш. Це дівчата старші за 30 і старші за 35 років, просто вони не мають соцмереж.
Пісня присвячена Ромі Ратушному, його хоронили у закритій труні, для мене це важко, і я не змогла з ним попрощатися. Мені треба побачити, мені потрібен якийсь візуальний доказ, мені треба торкнутися. Вадим Адамов у пісні символізував Ратушного та допоміг мені з ним попрощатися.
«Герої не вмирають» — це гасло, гасла важливі на війні, але гасло — це щось духопійомне, воно відриває тебе від землі, а треба за землю триматись, дуже важливо, тому що ти живеш в реальності. І коли ти випадаєш з неї, реальність тебе б’є. Реальність — те, що герої вмирають. Можна було взагалі не співати цю пісню, достатньо було б заспівати останні речення, що герої вмирають, вони помирають за нас — це нагадування про наш обов’язок, про наш подальший обов’язок. Всі інші слова довелося заспівати, щоб підвести до цієї думки. Наш обов’язок — працювати далі.
Другий сезон подкасту став можливим завдяки підтримці Центру інформації і документації НАТО в рамках співпраці DIVOCHE.MEDIA та «Інституту конструктивної журналістики і нових медіа».
