Гостею четвертого епізоду другого сезону подкасту «Чому їй не байдуже» стала парамедикиня батальйону «Госпітальєри» та комунікаційниця Катерина Галушка.
Із ведучою подкасту, головною редакторкою DIVOCHE.MEDIA Оксаною Павленко вона говорить про те, як потрапила на фронт, ментальне здоров’я та про рівність чоловіків і жінок в армії.
Шлях до «Госпітальєрів» і ЗСУ
В якийсь момент у мене був сильний злам в особистому житті, я вирішила, що треба покінчити з усім і розпочати нове життя. Почала шукати для себе способи реалізації саме у військовому напрямі. Побачила рекламу школи «Госпітальєрів», мені було цікаво, тому що я волонтерила у Київському військовому шпиталі й більш-менш розуміла процеси. Спробувала тижневий вишкіл і просто закохалася в «Госпітальєрів», у людей, які там були, це надзвичайно потужне ком’юніті. Я приєдналася до батальйону, шляху назад уже не було, і залишилася.
Спочатку не надто розказувала, що їжджу на ротації на Донбас, якось намагалась приховувати, потім почала про це говорити. Моя мама сприйняла це дуже критично, в якийсь момент спитала мене: «Що ти хочеш кому довести?» Вона не сприймала це як мій особистий вибір, а думала, що я це роблю просто для якоїсь «показухи», хоча для мене це дійсно було важливим. Прийняття прийшло десь вже з повномасштабним вторгненням, і то не одразу — десь у середині квітня, коли ми вже їхали з-під Києва на ротацію на Схід. Тоді тільки вона визнала для себе, що я в неї дуже класна, смілива, відважна і все правильно роблю.
До повномасштабного вторгнення я знайшла для себе роботу в ЗСУ, тому що поза межами війська існувати не могла. Коли почалось повномасштабне вторгнення, постало питання, що робити. Спочатку залишалась на своїй роботі, тому що на той момент у суспільстві була надзвичайна розгубленість, багато хто не розумів, що відбувається, де росіяни, куди вони просунулися, і необхідно було інформувати людей, а це насправді величезний шмат роботи: аналізувати інформаційне поле, давати інформацію, опрацьовувати її, налаштовуватися і розуміти, які наративи треба формувати для внутрішньої та зовнішньої аудиторій, — це величезна клопітка робота.
На початку березня я проживала дуже складний етап свого життя, розуміла, що сидіти та працювати з інформацією, просто бути десь далеко від поля бою я вже не можу, тому що мені необхідно бути десь у величезному оточенні людей. Мені потрібен екшн, динаміка, якийсь адреналін, хоча б щось, що змусить мене заглушувати всі емоції всередині себе, і я така: «Ну все, “Госпітальєри”, вертаємося на базу, і понеслося».
Важливість психотерапії
Я намагаюсь публічно завжди дотримуватись позиції, що треба обов’язково проходити психотерапію, всім постійно раджу сходити до психолога, до психотерапевта, тому що реально підтримую цю ідею. Свого часу я проходила терапію. Вона мені дуже допомогла, я змогла себе взяти в руки, встановити контроль над своїм життям, позбутися багатьох негативних впливів на себе — поганий сон, купа тригерів, які викликають надлишок агресії.
Єдине, чого я намагаюсь дотримуватися з усього того, що ми вчили під час терапії, — дозволяю емоціям вийти: якщо я хочу плакати — сяду і буду плакати, мені байдуже, хто біля мене, в мене є емоції, я маю на них право. На ротаціях психіка сама себе захищає. Мене можна тільки розізлити, але я там не дозволяю собі плакати чи сумувати. Коли повертаюся сюди, можу розплакатись із будь-якої причини. І це нормально.
Я пройшла декілька сеансів терапії, планую скоро їх поновити, тому що це онлайн, і це зручно, і це комфортно, і це одна година з будь-якої точки раз на тиждень.
Жінки в армії
Я завжди ділю питання жінок в армії на дві складові. Перша — ставлення до жінок із боку чоловіків. Є дуже багато жахливих випадків, є дуже багато кринжових випадків. А є дуже багато якихось банальних, простеньких стереотипних моментів.
Зі ставленням із боку чоловіків триває клопітка і постійна робота. Завдання тут полягає в тому, що потрібно працювати більше і краще за будь-якого іншого чоловіка. Тому що тільки так можна вибороти у нього повагу. І вже зараз чимало жінок кажуть, що ставляться добре. Все починалось насправді з невеликої кількості жінок. І це дуже круто, що чоловіки бачать такий приклад жінок, які здатні, які можуть закрити рота, які можуть поставити на місце. Я можу нагадати, що в армії немає статі, в армії є військовослужбовець — це людина без статі, без органів, це як Барбі, в якої немає вагіни, та Кен, в якого немає члена.
Чоловіки до цього привчаються, але все ж таки жінкам намагаються видавати якісь штабні та тилові посади або хоча б на третій-другій лінії. Та це не означає, що в окопах немає жінок. Вони теж працюють на передовій, у нас є жінки, які опинялися в оточенні й зараз вони перебувають у полоні, є ті, які вже повернулися з нього, вони роблять надзвичайні речі, і це дуже важливо.
По-друге, чимало стереотипів щодо жінок у війську породжують або толерують самі військовиці, які відкрито відмовляються виконувати певну роботу. З цими жінками теж треба працювати і роз’яснювати їм ці моменти.
Це не зміна ставлення, а системна робота саме з прикладами людей. Реально потрібні приклади кожного разу. І такими прикладами, з одного боку, ми працюємо з чоловіками, а з іншого — показуємо жінкам, які внаслідок багатьох чинників так чи інакше почали поводитися відповідно до певних стереотипів, що так не треба робити. Або робіть краще, або якось мінімізуйте своє толерування, тому що дійсно неприємно, особливо від жінок, отримувати ножа в спину.
Я вважаю, що момент рівності — коли ми всіх привчимо, що жінка може і повинна виконувати такі самі функціональні обов’язки, як і чоловік, і тоді дуже багато моментів відпаде. Думаю, може, ще рік, і ми на шляху гендерної рівності, гендерної інтеграції просунемося відсотків на 50, якщо вважати, що 24 лютого був нуль.
Зараз у нас просто колосальна кількість жінок, і вона зростає в геометричній прогресії, які своїм прикладом показують і вносять якісні зміни в ставлення до цього питання у війську. Вони приходять на нові посади, вони починають бути не тільки парамедикинями і медикинями. В Одеській військовій академії на факультет розвідки вперше за 10 років, вперше за час існування закладу, прийняли дівчат, які зможуть надалі розвиватися, і я щиро вірю, що стануть реальними професіоналками у своїй справі.
Другий сезон подкасту став можливим завдяки підтримці Центру інформації і документації НАТО в рамках співпраці DIVOCHE.MEDIA та «Інституту конструктивної журналістики і нових медіа».
