Гостею восьмого епізоду нового сезону подкасту «Чому їй не байдуже» стала акторка і волонтерка Анастасія Пустовіт.
Із ведучою подкасту, головною редакторкою DIVOCHE.MEDIA Оксаною Павленко вона говорить про системне волонтерство, власний досвід роботи з психологинею, новий трилер «Між нами», в якому грає одну з головних героїнь, та теми, котрих не вистачає у сучасному кінематографі.
Системне волонтерство
Я мала досвід роботи з російськими акторами в Україні, зокрема у серіалах російського виробництва. І був великий сором за це. Тому в якийсь момент сама сказала, що не асоціюю себе з акторством, майже не займалась цією професією, більше відчувала себе волонтеркою.
Десь майже рік я не знімалась. Це був такий шлях покаяння. А потім у мене банально вичерпалась фінансова подушка. Тому довелося повернутися в професію, просто щоб заробляти кошти.
За два тижні до початку війни я знала, що вона буде. Намагалась купити зброю, але марно, намагалась купити ножа. Я активно готувалась до бойових дій. Намагалася дізнатися, як потрапити в тероборону. Це теж не дало жодного результату. На 26 лютого в мене були призначені медичні курси. Іншого часу просто не було, в мене був завал у театрі, майже щодня були вистави. І 24-го, в останній момент, вночі я подала заявку до Української волонтерської служби. І її схвалили.
Потім, уже в окупації, почали створювати волонтерський штаб. Згодом ми виїхали з окупації, потрапили у Львів. Там знову почалося волонтерство. Але саме військовим волонтером я стала через те, що мене попросили — допомагала шукати одяг моїй односелиці, яка збирала брата. У Львові було і, певне, зараз є багато військторгів, де можна було хоч щось дістати, бо на той момент вигребли все. Була божевільна навала, й купа людей пішли на фронт. Поступово почала допомагати саме військовим.
Я була в благодійних організаціях, потім розчаровувалася в них і йшла. Бо зустрічала людей, для яких ця війна — трохи хайп або бажання заробити кошти. Були люди, які підводили з купівлею автівок або ще якихось речей. Це був досить конфліктний період.
Відтоді я працюю винятково незалежно, в мене напрацьована вже своя мережа контактів військових, яких я веду, яким довіряю. Тому що насправді, як би це сумно не звучало, але, окрім того, що ми знаємо випадки, коли волонтери є нечесними, я знаю випадки, коли військові є нечесними. І тому в мене лишилася купка моїх хлопців, яким я довіряю на 100%. Я знаю, що там ніхто мене не обманює, і я з ними працюю донині.
Зараз в мене період, коли я не займаюсь всім підряд. Тому що за цей рік настільки вигоріла, зневірилася і розчарувалася в багатьох аспектах, що мені треба було десь ще отримувати підзарядку. Як не дивно, театр, знімання стали для мене просто місцем, де «мої» люди. Вони так само «хворіють» війною, як і я. Вони одне до одного теплі, щирі. Вони турбуються, переживають. Для них це однаково боляче. І разом працювати на сцені, відпочивати душею, тілом, занурюватися в якісь людські звичайні стосунки — це теж порятунок від війни.
Терапія та робота з травмою
В терапію я прийшла одразу після кінця карантину. І завдяки їй почала трохи по-іншому дивитися на ролі та працювати над ними. Після окупації я маю певну травму. Ці наслідки не такі важкі, як посттравматичний стресовий розлад, не такі важкі, як може бути. В мене є свої тригери, але загалом вони контрольовані. Це більше пішло в стосунки з людьми, зі світом.
Моя психотерапевтка, окрім нашого спілкування та сеансів, змушує мене читати книжки, щоб я краще розуміла те, що зі мною відбувається. Тепер я просто заглиблююсь у травму ПТСР, щоби краще зрозуміти, що відбувається з людиною, як можна собі допомогти та як пояснити іншим. Ми стикнемося з проблемою наслідків ПТСР, із вживанням різних психоактивних речовин, алкоголю, з різними залежностями. Тобто нам треба зрозуміти механізм роботи травми та цього розладу.
Так я почала потихеньку займатися. Зокрема, «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман — просто прекрасна книжка, одна з найкращих, що я останнім часом прочитала. Там цікаво порушується навіть тема старої травми та її наслідки. Це не тільки про війну, це і про зґвалтування, і сімейне насильство, і жорстоке поводження з дітьми. Виявляється, що ПТСР може бути дуже давній, і, умовно, погане поводження з дітьми може бути причиною цього. Також «Мати. Мадонна. Блудниця» Естели Веллдон — про дитячу травму, про жіночі травми, про жіночі перверсії, про залежність як наслідок. Цікаве дослідження матері, яку роль вона відіграє в житті дитини. І взагалі, що таке жіноча травма, і чому «Едіпів комплекс» нам не підходить.
Уже третій рік я намагаюсь вступити в університет післядипломної освіти. Але чесно, вже трохи позбулася бажання всіх врятувати. Найімовірніше, якби пішла в психотерапію або вивчати психологію, то це був би менеджмент якихось організацій. Що більше я читаю про травми та якісь психічні захворювання і розлади, то більше розумію, що боюся комусь нашкодити. Тому що це насправді тонка матерія.
Робота над фільмом «Між нами» та персонажка Саша
Одразу після карантину ми зайшли в розробку фільму «Між нами». У самій назві «Між нами» — це те, що приховано від всіх інших. Наприклад, стосунки з чоловіком — це ж ніхто не бачить, стосунки двох головних героїнь — це ніхто не бачить. Це тільки між ними відбувається.
Ірма Вітовська — абсолютно геніальна. Вона дуже розумна, дуже спокійна. Вона точно знає, як і що робить. Насамперед із нею дуже комфортно як із людиною. Ми підтримуємо теплі стосунки, дуже одна одну любимо і поважаємо. Коли Ірма відчуває, що ти включаєшся, працюєш, вона кайфує. Спостерігаючи за Ірмою, я намагалася робити протилежне в кадрі. Адже розуміла, що якщо вона спокійна і тримає себе в руках, то значить, мені треба заповнювати простір. Це насправді проєкція тієї матері, до якої так хочеться наблизитися! Любові, якої так сильно не вистачає.
Саша — це персонажка, в якій немає цілісного «Я». У неї всередині немає стрижня, за який ми тримаємось, — певні принципи, уявлення про світ, судження, межі, котрі не можна переходити. Ми завдяки йому живемо, спілкуємося з людьми. Ми є цілісними. Іноді можемо не потребувати чиєїсь допомоги, впоратися самі, можемо переживати якісь складнощі, складні періоди. Переживати, виходити з них, іти далі.
Є люди, які не здатні цього робити. Там просто величезна болюча дірка всередині, яку, що б ти туди не кинув, ніщо не заповнить. Ти можеш затикати дірку людьми, вкидати наркотики, алкоголь, будь-що, але воно наче вилітає через людину. Потрібен хтось, за кого вона буде триматися. Не важливо, якого ґатунку будуть ці стосунки. Якщо вони будуть негативні, це ідеальний сценарій для людини. Бо вона в такому сценарії жила в дитинстві — людина не має стабільних проєкцій, переконань, що світ є безпечним, надійним. Бувають різні ситуації, але загалом світ є безпечним. Такі люди глибоко травмовані. І тому вони будуть з іншими людьми вибудовувати дивні стосунки, в яких і вони будуть робити боляче, і їм будуть робити боляче. Адже це єдино зрозумілий для них патерн.
Під час роботи над «Між нами» я паралельно ще працювала над серіалом «Перші ластівки». Тому в мене стіна у квартирі була розділена, навіть стикери були наклеєні з характерами персонажів. Дуже багато витрачала сил, щоб в один і той самий період, маючи дві суперскладні ролі, зрозуміти, як працювати над ними. Це було дуже важко. Я була дуже зла, постійно роздратована, невиспана. Я дуже переживала, була невпевнена, і досі невпевнена.
Умовно, «Перші ластівки» — це якась структура, розум, в якому немає емоцій. Це чітке бачення, що треба робити, прорахування на пару ходів вперед. Саша — це просто хаос, людина, яка не бачить структури. Вона не знає, де опиниться сьогодні, завтра. І в цьому вона живе. Це нормально для неї.
Єдине, що мені найбільше подобається і чого я намагаюсь досягнути, — щоб мої персонажки не викликали однозначної реакції. Терпіти цього не можу. Я люблю, коли ви дивитесь на персонажку, і вона викликає у вас різні емоції. Вона вас дратує. Ви її любите. Вона вам подобається. Ви її хочете. Цим вона вас і відштовхує. Хотілося створити образ харизматичної жінки, яка притягує своєю поведінкою, а з іншого боку, дратує.
Все одно, повертаючись до «Перших ластівок» і до «Між нами», за деякі речі просто себе картаю, що вони були зроблені так, а не інакше.
Жіноче кіно, якого не вистачає
У кіно я хотіла б порушити тему про жінок, які чекають чоловіків із фронту. Можливо, це були б новели. Можливо, це був би збірний образ, коли до тебе повертається «чужий» чоловік. Ти починала стосунки з однією людиною, а до тебе повертається через деякий час людина, яку ти не знаєш.
Ми говоримо про військових, про посттравматичний розлад. Ми говоримо про них, про їхню травму. Говоримо про ті складнощі, з якими стикаються вони. Ми говоримо про те, як жінки чекають, матері чекають. Але те, що я бачу, — жінки, які втрачають своїх рідних, своїх чоловіків. Пари, які розпадаються просто на очах. Мені б хотілось про це поговорити — що насправді не все так однозначно в стосунках. І те, на які жертви часом ідуть жінки, аби це пофіксити. А пофіксити не вдається. Іноді це неможливо, тому що і ти за цей час вже змінилась, стала іншою через призму свого досвіду. Ти раптом зустрічаєш іншу людину. І виникають проблеми, яких і близько не було. І як із цими проблемами жити тепер?
Насправді це було б круте жіноче кіно. Я хочу саме про тих трушних жінок, які намагаються врятувати свої сім’ї, витягти чоловіка просто з темряви. Або не витягти. Або вони здаються. Або вони більше не можуть. Опускають руки і йдуть. І йдуть ні до кого, просто йдуть в нікуди. Хотілося б щось таке колись побачити.
Другий сезон подкасту став можливим завдяки підтримці Центру інформації і документації НАТО в рамках співпраці DIVOCHE.MEDIA та «Інституту конструктивної журналістики і нових медіа».
