Авторки книжки «Більше ніж тіло», сестри-близнючки Лексі та Ліндсі Кайт, говорять про позитивне ставлення до тіла через призму власних спогадів про різноманітні прояви самооб’єктивації та сорому за своє тіло.
Цей болісний особистий досвід дав їм змогу переосмислити, як живе багато людей у культурі, яка насамперед цінує наші тіла, а нашу особистість ставить на друге місце.
Спочатку Лексі та Ліндсі інтегрували власний досвід в освіту: обидві сестри присвятили десять років життя навчанню у вишах і спершу здобули ступені магістерок (2009), а згодом — докторок науки (2013) в Університеті штату Юта. У 2009 році вони завели блог і групу у Facebook “Beauty Redefined” («Переосмислення краси»), де ділилися своїми магістерськими та докторськими дослідженнями у сфері медіаграмотності, об’єктивації та образу тіла, а з 2013 року очолили громадську організацію з такою ж назвою.
Лексі та Ліндсі продовжують висвітлювати результати своїх наукових досліджень у соцмережах за допомогою онлайн-курсу про стійке самосприйняття, а також звертаючись до тисяч людей на презентаціях у США та до мільйонів — онлайн.
У своїй книжці «Більше ніж тіло. Ваше тіло — знаряддя, а не прикраса» авторки діляться потужними практичними порадами, які виходять за рамки «бодипозитиву», детально аналізуючи фактори впливу: від медіаспоживання до здоров’я і фітнесу, саморефлексії та співчуття до себе.
Сестри Кайт демонструють, наскільки згубним може бути вплив самооб’єктивації на наше повсякденне життя, а також допускають, що зіткнення із власним почуттям сорому чи збентеження може стати каталізатором особистісного зростання та допомогти вибудувати стійке самосприйняття.
Книга виходить у ARTBOOKS, публікуємо уривки.
Уривок зі вступу
Коли люди дізнаються про самооб’єктивацію, це для багатьох стає серйозним відкриттям — адже вона описує невидиме й непомічене, але таке знайоме явище контролю за власним тілом. Це явище розколотої ідентичності стає найочевиднішим, коли ми озвучуємо жінкам і дівчатам просте запитання: «Як ти ставишся до свого тіла?». З цього й почнімо.
Якби вас просто зараз запитали, як ви ставитеся до свого тіла, що б ви сказали? Не змінюйте свою відповідь ні на краще, ні на гірше, щоб вона відповідала, на вашу думку, нашим очікуванням чи очікуванням інших людей. Кажіть як є. Як ви ставитеся до свого тіла? Як ви думаєте, чому саме так? Якомога ретельніше розпишіть свої почуття у щоденнику, блокноті чи в іншому безпечному місці. Зробіть те саме із запитаннями на початку кожного розділу. Пізніше ви повернетеся до своїх відповідей і будете раді, що чесно й відверто відповіли самі собі.
У нашому докторському дослідженні жінок віком від 18 до 35 років і в онлайн-курсі про сприйняття тіла, який ми кілька років проводили для дівчат і жінок від 14 років, ми завжди починали з одного й того ж простого запитання: «Як ви ставитеся до свого тіла?». І щоразу ми виявляли, що коли питаєш у жінок про їхнє ставлення до власного тіла, вони часто відповідають на зовсім інше запитання. Більшість починають описувати, який вони мають вигляд, підкреслюючи те, що, на їхню думку чи на думку інших людей, належить до найгірших недоліків: складки на животі, жир на стегнах, целюліт, обвислу шкіру, пласкі груди, різні неприємні деталі, які потрібно сховати чи виправити. Наче їх запитали не про те, як вони ставляться до своїх тіл, а:
«Які частини тіла вам би найменше хотілося, щоб хтось помітив?». Абсолютна більшість відповідей була сповнена сорому, страху, тривоги й болю.
В інших відповідях ми бачили вдячність за природну чи важко здобуту худорлявість, чисту шкіру, підтягнуті руки чи привабливі вигини. Цих жінок наче запитали: «Що ви любите, щоб люди помічали, коли на вас дивляться?». На позір такі відповіді здаються кращими, однак ми переймаємося тим, що може статися з цими жінками у майбутньому. Жінки, які позитивно ставляться до свого тіла завдяки власному вигляду, часто навіть більш вразливі до негативного самосприйняття та сорому, коли вони вже не відповідають ідеалу — чи то через вік, чи через хворобу, чи через вагітність, чи з інших причин. Коли ваше основне джерело впевненості в собі та самоствердження не дає результату, до якого ви звикли, — це болісна втрата.
Розповіді, які ми чули від жінок, щодо того, як вони сприймають свої тіла (хай то зі страхом чи із захопленням), також показували дистанцію та відстороненість — ніби ці жінки спостерігали за своїми тілами ззовні. Це якраз і є оте явище подвійності, як у близнюків, — коли наш критичний, об’єктивувальний наглядач ухвалює рішення про те, як нам ставитися до тіл, у яких ми живемо.
Хоча сприйняття свого тіла не можна побачити чи зрозуміти ззовні, для багатьох із нас це взагалі єдиний спосіб, у який ми вміємо думати про тіло. У цьому проявляється глибша проблема зі сприйняттям жінками власного тіла й самоцінності, ніж здається на перший погляд, — проблема, яку неможливо вирішити кампаніями штибу «Ти красива!». Жінки надають перевагу зовнішньому погляду на своє тіло над власною внутрішньою перспективою. Видається, ніби ми, жінки, існуємо за межами самих себе — ніби наші тіла можна зрозуміти лише з чужої точки зору.
Уривок з розділу «Як побачити більше в медіа»
Нормалізована об’єктивація відбувається навіть на касі супермаркету, коли «Жінка року» в якомусь журналі на обкладинці майже гола, а «Чоловік року» вдягнений у костюм із краваткою (ага, це про вас, GQ), або коли всі заголовки в жіночих виданнях стосуються схуднення та покращення зовнішності.
Ми бачимо це й тоді, коли чоловіки-ведучі новин мають право помітно постаріти, посивіти й почуватися впевнено в образі «сіль з перцем», їх навіть до цього заохочують, а жінки-ведучі за контрактом зобов’язані залишатися в тій самій вазі, отримувати дозвіл продюсера на зміну зачіски й одягу, а також часто змушені проходити процедури омолодження. Або коли жінок беруть на ролі у фільмах і серіалах, тільки якщо вони відповідають вузьким стандартам краси, а чоловіки можуть належати до різних типів зовнішності та характеристик.
Або щоразу, коли камера зблизька демонструє жіноче тіло на екрані та фокусується на певних частинах, ніби глядач — неодмінно гетеросексуальний чоловік (і якщо звертати на це увагу, така зйомка ну дуже поширена).
За даними Нью-Йоркської кіноакадемії, жінки на екрані набагато частіше, ніж чоловіки, не мають ролей із текстом, їх частіше фільмують оголеними або в дуже відвертому одязі, а за останні роки ще й значно збільшився відсоток дівчат-підлітків, яких показують у надзвичайно відвертих образах. Ця статистика потім переходить у соцмережі, де значно більше аудиторії залучають дівчата та жінки, які роздягаються чи публікують контент, орієнтований на тіло та красу.
Розважальні медіа ще більше викривлюють нашу реальність через подвійні стандарти прийнятного віку чоловіків і жінок на екрані. У США 62 % жінок старші за 40 років. Але уявіть собі: старших чоловіків аж у десять разів частіше показують у медіа, ніж старших жінок. У найкасовіших фільмах 2018 року 45 % персонажів-чоловіків були віком від сорока років, однак лише 31 % персонажів-жінок належав до тієї ж вікової групи.
Коли в кіно показують стосунки за участю старших чоловіків, їхні партнерки та дружини зазвичай на десятки років молодші (подивіться на ролі, а часом і реальне життя Джонні Деппа, Леонардо Ді Капріо, всі фільми про Джеймса Бонда та інші численні приклади). Різні чоловіки з’являються в медіа навіть після сімдесяти, тоді як жінок починають значно рідше запрошувати на ролі після сорока. Науковиця Ґей Тачман винайшла термін для надзвичайно низької представленості та стереотипних уявлень про жінок — символічне знищення. На жаль, наслідки цього «знищення» для жіночого самосприйняття, почуття власної гідності та фінансового стану далеко не «символічні».
Уривок з розділу «Тягар самооб’єктивації»
Ви коли-небудь пробували бігати, підіймати штангу чи проходити тест із читання, математики чи орієнтування у просторі в мокрих джинсах? Навряд чи, але спробуйте уявити собі, як воно. Найімовірніше, результати були б не такі гарні, як без мокрих штанів. Те саме стосується справжньої самооб’єктивації — дослідження показали, що жінки мають гірші результати в тестах і різних заняттях, коли вони звертають увагу на свій вигляд чи соромляться його, часом — навіть коли вони в приміщенні самі.
Одним із найпідступніших наслідків самооб’єктивації є те, що вона «фрагментує» нашу свідомість і перериває пікові мотиваційні стани, чи «стани потоку», як їх називає позитивна психологія, або взагалі не дає нам їх досягти. Потік — це психічний стан, у якому ви повністю занурені у відчуття енергійної зосередженості, повної залученості та задоволення від діяльності. Якщо ви колись повністю поринали в якесь завдання і втрачали це «роздвоєння» вашої особистості, якого вимагає наша звичка стежити за власним тілом, — ви пізнали стан потоку. Це трапляється, коли ви зосереджені, творите, рухаєтесь, пишете й живете за межами страху, що на вас хтось подивиться.
За дослідженнями, постійна увага до зовнішності витягує з вас фізичну й ментальну енергію, через що майже неможливо досягти стану потоку чи залишатися в ньому. Виявилося, що ще в початковій школі заняття й думки дівчаток критична самосвідомість і сором’язливість переривають частіше, ніж думки хлопчиків. Коли у вас таким чином розколюється особистість, під загрозою опиняються ваша якість життя та добробут.
