Це мав бути звичайний плановий огляд у гінеколога, тільки от за моїм «планом» він затримався на кілька років. Менструації йшли чітко, як швейцарський годинник, болі внизу живота, крім звичних першого дня місячних, не турбували. Секс приносив не дискомфорт, а суцільне задоволення, партнери не змінювалися, щоб хвилюватися про ЗПСШ. Здавалося, немає жодної причини сідати в незручне гінекологічне крісло вкотре.
В останні роки трохи змінився ритм і тривалість менструації — кілька днів вона «розгойдувалася», перш ніж кров починала йти в повному обсязі, а через три стандартні дні активних виділень потрібно було ще кілька днів, щоб все зійшло нанівець. Я пов’язувала це з тим, що стаю старшою, зі стресом, способом життя та особливостями організму. Потім дізналася, що це ознака міоми — доброякісного новоутворення на стінці чи шийці матки.
Перелом стався раптово. За чотири місяці до того, як опинитись на операційному столі, а потім назавжди розпрощатися з менструаціями, я стала їхньою заручницею.
Кровотечі посилилися в рази, і я вже стою біля полиць з прокладками розміру 4+ і вище; спати без тампона на додаток до прокладки більше неможливо. Ніколи раніше мені не доводилося вдаватися до таких методів захисту ні вночі, ні вдень.
Переживши пару подібних циклів, я вирішила, що час «планового огляду» настав і б’є тривогу, залишилося дочекатися закінчення чергової менструації. Вона була жахлива. Вже не допомагали ні гігантські прокладки, ні комбінації з тампонами — кров буквально лилася з мене як у горорі категорії «Б».
Якось, вийшовши з дому й не встигнувши пройти і трьох кварталів, мені довелося терміново тікати назад. Вся в крові, обернувшись курткою, якось повернулася додому, залізла у ванну і в шоку спостерігала, як із мене вивалюються криваві згустки.
Гінекологиня одразу побачила вузол усередині матки — він займав майже всю її порожнину. Вона виписала направлення і поставила попередній діагноз — міома. Контрастне МРТ показало у мене п’ять пухлинних вузлів — матка була сповнена ними та збільшена вдвічі.
Найчастіше міома має безліч осередків у матці, розміри кожного з них бувають від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Щоб визначити розмір міоми, лікарі-гінекологи проводять аналогію з вагітністю, тобто розмір матки порівнюють із розміром органу на різних термінах вагітності в тижнях. Міома часто характеризується не болями, а сильними кровотечами — пухлина не дає стінкам матки скоротитися, і менструація продовжується. У якийсь момент межі циклу стираються і кровотеча стає нескінченною, загрожуючи анемією та ризиком вбити вас внаслідок втрати крові.
Ситуація не ставала легшою, адже в мене одночасно були майже всі види міом — вузли в порожнині й у стінці матки, а також вузол, що росте в черевну порожнину.
Міому всередині матки видаляють вагінальним шляхом. Процедура неприємна, її проводять під місцевим наркозом, щоб контролювати стан пацієнтки. Я розуміла, що операції не уникнути, й морально готувалася. Але хірург, глянувши на висновок МРТ, остаточно вибив ґрунт із-під ніг: видаленню підлягали всього три з п’яти міом, і немає жодних гарантій, що недоступні для оперування, які залишилися, не продовжать зростання, роздмухуючи матку і загрожуючи повторною операцією.
Я опинилася в безвихідній ситуації: залишити все як є і пробувати гормональну терапію неможливо через місячні. До клімаксу ще далеко, отже, менструації продовжаться, але через кілька місяців через крововтрату оперувати довелося б в ургентному режимі. Видалити дві або три з наявних — це пережити хворобливу і дорогу операцію, а потім відновлення, сісти на гормональну терапію, переживати через міоми, що залишилися, і мучитися з рясними виділеннями й місячними по півтора тижня.
Кардинальне рішення — гістеректомія — видалення матки. Мозок не хотів це сприймати, але інтуїтивно я відчула, що ці крайні заходи незворотні. Запитала професійну думку кількох фахівців. Вони підтвердили, що в цьому випадку всі показання на гістеректомію, але, звичайно, остаточне рішення залишалося за мною.
Лікарі обережно підходять до цієї теми — особливо з жінками, які не народжували. Психологічно видалення матки — завжди серйозне потрясіння, навіть якщо жінка, як це було в моєму випадку, не має чітких репродуктивних планів. Розкривається цілий пласт проблем і страхів — від самої операції до думок про власну повноцінність як жінки та безліч інших переживань і питань, які, як мені здавалося раніше, абсолютно мене не хвилюють.
Щороку в Європі близько 400 тисяч жінок видаляють матку за різними показаннями, майже половина випадків — це фіброзні пухлини, що спричиняють сильні кровотечі. У США найвищий рівень таких операцій — майже 600 тисяч щорічно. В Україні не вдалося знайти даних про кількість зроблених гістеректомій на рік. Ця процедура не з дешевих — вартість у приватних клініках сягає 60–70 тисяч гривень (дані 2019 року).
Мені пощастило з хірургом — фахівець із лапароскопічних операцій, один із тих, хто, як кажуть блогери, «приніс цей тренд в Україну». Тут важливо налагодити контакт. Якщо його немає, то краще не лягати під ніж цієї людини і не підставляти ні її, ні себе.
Операція з видалення матки
Лапароскопічна гістеректомія — це видалення матки без розтину черевної порожнини. Порівняно з розрізом при абдомінальному доступі — очевидна перевага. На животі робляться кілька невеликих розрізів — один для камери, інші для інструментів хірурга. Кожен лікар зазвичай має власний інструмент — до нього звикаєш, відчуваєш його, з ним комфортно працювати. Маніпулятори ріжуть тканини електричним розрядом. Лікар спостерігає все на моніторі. Матку відтинають усередині черевної порожнини, а потім витягають через піхву. Далі роблять внутрішню пластику: зшивають і закріплюють зв’язки, щоб зафіксувати піхву та убезпечити від можливих наслідків — ослаблення м’язів сечового міхура, випадіння піхви та інших негараздів. Ця робота займає половину, якщо не більше, часу операції.
Час грав проти мене — якщо робити лапароскопію, то тільки зараз. Ще місяць, і матка збільшиться так, що витягнути її через піхву буде вже неможливо, і залишиться лише повний розтин.
Деякі спокійно ставляться до медичної теми, люблять серіали про доктора Хауса та лікарню. Я не з тих. За словами лікаря, я гордо входжу до 10% пацієнтів, які впадають у ступор та істерику перед перспективою операційного втручання. Я з тих, хто боїться людей у білих халатах (навіть якщо це масажисти в СПА), а з таблеток знає активоване вугілля, смекту, аспірин та парацетамол при застуді. Видаляти матку? І витягувати через піхву? Ні, дякую, зупиніть Землю, я схожу.
Настали темні часи. Шок, агонія і просто жах, огида, неприйняття, сором — будь-які подробиці майбутньої процедури вводили мене в розпач і депресію. Думки про формат самої операції, про те, що мене чіпатимуть та будуть потрошити і все, що я зможу народити в цьому житті, — лише власну матку, катували та виснажували.
Необхідна потреба одягнути спеціальні компресійні панчохи і залишатися в них три дні після операції (це робиться, щоб запобігти утворенню кров’яного згустку, здатного викликати серцевий напад) здавалася нестерпною і принизливою. Будь-яка деталь могла вивести із себе. А подробиці з’являлися і з’являлися — на додаток до панчіх то катетер у сечовому міхурі, то ковтання зонда, яке треба було пройти перед операцією з купою інших аналізів і процедур, то режим без їжі і води, то очищувальні клізми, — все, що ви боялися і не хотіли знати.
Я плакала, не могла працювати, не бачила ні сенсу, ні перспектив, напивалася кілька разів, дивилася відео подібних операцій і знову плакала.
Складно було сконцентруватися на чомусь абстрактному, неможливо забути і не думати про майбутнє хоча б на 10 хвилин. Хотілося втекти, кинути все і прокинутися там, де тебе ніхто не знає і ти сама не знаєш, хто ти. Тіло стало моєю пасткою, моїм ворогом. Сон давав невеликий перепочинок, але, розплющивши очі, я знову поринала в кошмар наяву, і прокинутися було неможливо. Здавалося, я знаю, що таке депресія, але тільки тоді зрозуміла, що всі попередні рази в житті — просто поганий настрій, втома та смуток.
Близькі допомогли пережити ці тижні. Я уявляла, як би божеволіла, якби таке трапилось із коханою людиною, — це навіть складніше, ніж коли все відбувається з тобою самою, і трималася заради них.
Ми почали готуватись до операції. Запитань було багато — від риторичних «Чому я?» до прикладних: як я ходитиму в туалет після операції, що залишиться всередині, чи не проваляться внутрішні органи в порожнечу, чи не втрачу я чутливість і сексуальне бажання, чи я відчуватиму себе недожінкою, чи не почнеться менопауза після видалення, де подінеться вилучена з мене матка і ще мільйон шалених, дурних і цілком логічних питань. Я записувала їх у блокнотик. Треба віддати належне лікарю, який терпляче вислуховував усі мої страхи та сумніви. Хороший хірург ріже 10% часу, решта 90% — це психологія та робота з пацієнтом.
«У животі — комунальна квартира», — говорив він. — «Пустоти на місці матки не буде, всі органи розподіляться і займуть всю площу — хто перший встав, того і капці». «За два дні ви будете бігати сходами», — запевняв він мене.
Операцію призначили на 14.00. Я сиділа в окремій палаті в тих самих довбаних панчохах, із катетером у вені й абсолютним розумінням, що відчувають люди, засуджені до страти в призначений день. І, хоча їм приносять останній обід, а не клізму, гадаю, вони з радістю помінялися б зі мною місцем. Я вперлася поглядом у годинник на стіні, брендований назвою клініки. «Чудовий продакт-плейсмент», — встигла подумати, вдихаючи газ. Відключаючись, ляпнула в напівмаренні якусь дурість анестезіологу. Всі в операційній засміялися. Завіса.
За кілька днів, відлежавши обов’язкові 48 годин у клініці (я ніколи так довго не проводила на одному місці, та ще й у ліжку) та прочитавши автобіографію Енді Воргола (тепер ми з ним пов’язані хворобливими переживаннями на все життя), я повернулася додому. Бігати сходами зовсім не хотілося, але ходити я могла, а основним віртуозним завданням і цілим мистецтвом стало вміння сходити в туалет.
Лапароскопічна операція відрізняється тим, що відновлення йде набагато швидше, шви маленькі, пацієнтка майже одразу може вставати та пересуватися. За 10 днів, дивлячись на мій живіт, навряд можна було припустити, що всередині розгорнулася кривава баталія, і мене позбавили досить великого органу.
Якщо зовні все мало непоганий вигляд, то всередині зріли серйозні проблеми — як кажуть, «якщо вам здається, що все йде добре, значить, ви чогось не помітили».
Лікарі рекомендували продовжити пити заспокійливе. Я ж у стані афекту після операції (ну, або на ліках, хто знає) раділа, що найстрашніше вже позаду і не розуміла, навіщо мені тепер усі ці персени та гліциседи.
Післяопераційний період та реабілітація після видалення матки
Першого ж вечора вдома, залишившись одна, я розплакалася так, як, здається, не плачуть навіть немовлята. Цей потік було не зупинити: всі страхи, нерви, напруга — все виходило зсередини, і, здавалося, сльозам кінця і краю не буде. Після цього настала повна тиша та порожнеча. «Що зі мною зробили?» — Одна думка тупо стукала в голові. — «Хто я тепер?»
Несподівано розпочалася посттравматична депресія. Вона була нічим не краща за нервову напругу перед операцією. Я відчувала себе Франкенштейном — склепаним зі шматків чи то живим, чи напівмертвим, чи то жінкою, чи непорозумінням, помилкою природи чи творінням доктора.
Я попросила відео операції — треба було бачити, щоб зрозуміти та прийняти подію. Додивитись запис змогла лише в кілька підходів. У вихорі емоцій, що охопили, попри потрясіння від того, що я побачила, було ще одне почуття — захоплення роботою хірурга. Це найвищий пілотаж. Для мене досі існують дві професії, які викликають майже священний трепет за рівнем майстерності та відповідальності, — хірургія та пілотування авіалайнера.
Післяопераційні відновлювальні процедури включали обробку швів розсмоктувальним кремом, таблетки для шлунка (операція дуже негативно впливає на органи травлення через безліч ліків, які доводиться пити, колоти і всувати в себе). До речі, щодо всувати — були ще нескінченні загоювальні свічки. Як я й підозрювала, у цих деталях ховався не один диявол — свічки довелося використовувати ще майже місяць, а потім ще кілька тижнів, коли шов усередині піхви припалили, щоб він нарешті загоївся і не кровив. Саме від загоєння рани залежить тривалість виділень — це ще один малоприємний наслідок гістеректомії.
І тут імперія завдала нового удару: змучений ліками, нервами шлунок і роздратований усіма препаратами та свічками кишківник дали збій — почалися гострий панкреатит, гастрит та дисбіоз. Як результат — два місяці найсуворішої дієти, купа таблеток та наслідки, які я пожинаю досі.
Все в цьому житті має дві сторони: операція стала переломним моментом, що позбавив мене нудьги будь-якого виду, безпричинних скарг і псевдодепресій, — те, чим ми так любимо страждати, не перебуваючи перед реальними і незворотними ситуаціями.
І навіть мій посттравматичний синдром виявився не таким драматичним — я швидко розвіяла його, вирвавшись через три тижні після операції з лікарняного режиму на вікенд у різдвяний Відень.
Проблеми зі шлунком нарешті змусили мене відмовитися від алкоголю і навчили здорового харчування — і не з примусу, а з відчуттів та потреб організму. Шкіра покращилася, вага стала майже такою, яку я завжди хотіла у вихорі гастрономічного свавілля.
Головне — я зрозуміла, наскільки кохана та важлива для своїх близьких та як сильно люблю їх.
Статеве життя після видалення матки
Через 10 днів після операції прокинулося явне сексуальне бажання. Через два тижні я вже зайнялася сексом, і оргазм був (крапка). Був приголомшливим. Лібідо не просто не зникло, воно посилилося в рази, як і чутливість, що триває досі.
Дисклеймер: після гістеректомії не рекомендують займатися сексом і вводити будь-що у піхву, крім свічок, протягом мінімум чотирьох, а то й шести тижнів, і сексом я займалася винятково без проникнення.
Ну і, власне, вишенька на торті — у мене немає менструацій. Вам навіть не снилося, яка це свобода — у сексі, у пересуваннях, у самовідчуттях. Відмахавши роки некомфорту, зіпсованих планів, витрат на засоби гігієни тощо, можу офіційно заявити: немає більшого прокляття, це хрест і тягар, які жінки змушені нести через усю активну фазу свого життя, водночас зазнаючи принижень і гонінь через менструацію. Світ сексизму відкрився з нового боку.
Мені залишили яєчники, цикл триває, я можу відстежувати його за відчуттями — груди наливаються, апетит прокидається, люди бісять… Так, ПМС нікуди не подівся, йде в пакеті з гормонами, які виробляють яєчники та які життєво важливі для жіночого організму.
Що далі? Все як у всіх. Слід стежити за гормонами, як і проходити планові УЗД яєчників та огляди у гінеколога раз на пів року. Наступний призначено на кінець весни, і я його не пропущу.
Текст було вперше опубліковано 2019 року.
