«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У сьомому та восьмому епізодах Оксана та Ксенія говорять про табуювання проблем жінок, віктимізацію і нестачу історій жіночого лідерства у медіа.
Ксенія розповідає про створення гуманітарного центру «Так Штаб» та про досвід співпраці з громадськими організаціями.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube.
Оксана: Одразу запитаю, чому тобі не байдуже?
Ксенія: Якщо говорити коротко, то в мене є достатньо багато теоретичних знань і розуміння, що гендерної рівності не існує. Що до неї дуже далеко. І що жінки через те, що вони народжені в жіночому тілі, мають дуже багато проблем, викликів і різних складнощів.
У мене був свій власний досвід, під час якого я зрозуміла, що бути жінкою іноді достатньо важко просто за дефолтом. Пройшовши достатньо складне розлучення, фінансову скруту, відчуження дітей, але маючи при цьому освіту, контакти людей, які надавали підтримку, я зрозуміла, що є жінки, яким набагато важче. І їх дуже багато. В них немає освіти, грошей, вони залежні від чоловіків. І, на жаль, досі дуже сильно потерпають від цього. Мене моя справа врятувала в ті часи, коли мені було дуже складно це переживати. Я просто зрозуміла, що маю щось зробити — допомагати, рухатися. І це буде тримати мене. І, можливо, допоможе іншим жінкам. Власне, так і сталося.
Кожна з нас може змінити, може допомагати. Для цього не потрібно мати якісь шалені ресурси, кошти. Можна підтримати людину просто дзвінком. Можна просто поговорити, сказати, що це не ок, коли з тобою таке роблять, це ненормально. Просто дати це відчуття і розуміння. Я дуже добре пам’ятаю, коли розлучалася і почала про це писати у своїх соціальних мережах. Десь дві-три години на день я просто розмовляла з іншими жінками, які мені писали в інстаграмі, в яких у профілі написано «Щаслива мати янголяток» тощо, а вдома — домашнє насильство, фінансова залежність, маніпуляції. І дуже-дуже багато проблем. І ці історії, які чула від жінок, котрі проходили шлях розлучення, переживали якісь страшні події, на жаль, настільки розповсюджені, їх настільки багато, вони такі масові, що я зрозуміла, що вже не можу по-іншому. Я не можу бути осторонь цього.
Оксана: Ти займалася дослідженнями медіа в Україні, зокрема тим, як зараз ЗМІ подають жіночий досвід, як говорять про жінок. Можеш поділитися результатами дослідження чи тими фактами, які тебе найбільше вразили?
Ксенія: Я не можу сказати, що була здивована результатами цього дослідження. Ми досліджували комунікаційний медійний простір. Як змінився медійний ландшафт щодо висвітлення проблем жінок, щодо висвітлення теми жіночого лідерства. І, власне, це те, що відбувалося в багатьох країнах. У нас є зараз перевага: соціальні мережі, можливість поширювати історії в різні способи. Але в медіа ми бачимо, що посилення традиційних цінностей, мілітаризація суспільства призводить до погіршення становища жінок.
Від початку повномасштабного вторгнення в медіа втричі менше повідомлень і матеріалів про домашнє насильство. Громадські організації, журналісти, урядовці доклали дуже багато зусиль для того, щоб люди почали розуміти, що є така проблема. Ще декілька років тому під час одного дослідження щодо домашнього насильства люди виправдовували підвищення голосу та побиття дружини, наприклад, якщо вона зрадила. Зараз ця проблема сформована, але знову ми бачимо велике відкочування. І, власне, теми табуюють, жінок дуже сильно віктимізують. Тут і про сексуальне насильство, і про жінок-переселенок.
Також ми бачимо, що у медіа дедалі менше жінок-лідерок, експерток, просто менший відсоток. Зараз чоловіки говорять. Як вони кажуть, «війна має чоловіче обличчя». Тому проблемам жінок менше приділяють уваги. Жінок менше на шпальтах, в ефірах. Це є проблема. Якщо не звертати увагу, проблема призводитиме до загострення інших, більших проблем. Цим треба займатися. Теза про те, що гендерна рівність «не на часі», «після перемоги» тощо — неправильна. Просто від самого початку критично неправильна. Зараз має бути в 10 разів більше кинуто сил, щоб хоча б вийти на той нуль, в якому ми були до повномасштабного вторгнення.
Оксана: Ти торкнулася теми віктимізації жінок. Зараз у медіа — в новинах, публікаціях — ми найбільше бачимо жінок у ролях постраждалих. Як тобі здається, яких жіночих історій зараз не вистачає в медіа?
Ксенія: Всіх історій про те, де жінки дійсно рівноцінно вкладаються в наближення перемоги, а по-чесному, десь і більше. Мені особисто не вистачає історій лідерок, громадських активісток. Жінок, які не можуть бути байдужими до проблем інших жінок, до проблем нужденних людей, які створюють неймовірні проєкти, акції. В нас жіноча громадська ініціатива пошила форму військовослужбовицям. Ці жінки роблять неймовірні речі. Їх дуже багато, вони роблять масштабні штуки, проте не хочуть, не можуть, соромляться про це розповідати. В них немає часу на те, щоб про це говорити, тому що вони працюють. Мені здається, що тема жіночого лідерства, громадського активізму має бути всюди. І ми просимо колег, журналістів звертати на це увагу.
Оксана: Якщо повертатися до медіа, як тобі здається, чи завжди медійники, ЗМІ правильно, об’єктивно чи необ’єктивно висвітлюють жінок у ЗСУ? І які тут можуть бути проблеми, на які нам, наприклад, варто звернути увагу?
Ксенія: Мене досі бентежать заголовки, які я зустрічаю щодня у стрічці й дуже засмучуюсь, про красунь у ЗСУ. В нас є зовнішність, є фізична оболонка тіла. Давайте говорити про професіоналізм цих жінок. Ми говоримо, що вони такі круті, пішли служити, ще й красиві. Але насамперед це професіоналки. Це люди, які роблять свою роботу професійно. Про жінок треба казати як про професіоналок. Ми це говоримо здебільшого про чоловіків, а щодо жінок — просто захоплюємося фактом, що вони кудись пішли, почали служити. Так не працює! Вони реально роблять свою роботу. І це має бути об’єктивно висвітлено.
Інша тема, яку теж табуюють і якій, на мою думку, приділяється недостатньо уваги, — проблеми, які є в армії. Тому що це не одна проблема. Це не тільки форма. Я маю на увазі дискримінацію в армії, критичну нестачу медичної допомоги, яка призводить до інвалідизації жінок. Вони не мають нормальної можливості сходити до гінеколога чи іншого лікаря. І потім жінки мають дуже великі проблеми зі здоров’ям. І про це теж дуже мало говорять.
Оксана: Рольовими моделями, рупором жіночого лідерства, героїнями жіночих історій можуть стати очільниці чи членкині громадських організацій. Можеш дати поради з власного досвіду, як їм працювати з комунікаціями?
Ксенія: По-перше, треба усвідомити, зрозуміти та прийняти, що вони роблять дуже важливу справу і що про це треба говорити. Комунікації — це не просто можливість розказати про себе. Це дуже дієвий інструмент, який допомагає і в розбудові сталості організації, і в тому, щоб знайти людей у команду, знайти гроші, підтримку.
По-друге, це дуже корисно, адже в такий спосіб ГО шерять свій досвід, який в усіх дуже специфічний. Ми це бачимо зараз із того, як громадські організації реагують на різні виклики жінок у різних регіонах, у різних громадах.
Мені здається, почати треба з того, що написати собі план і його робити. Це треба робити системно. Зараз час, коли журналісти, блогери, люди публічні достатньо адекватні в плані інформаційної та комунікаційної підтримки. Можна шукати журналістів. Можна шукати якісь проєкти, де є змога проявитися.
Також дуже добре цілеспрямовано зайнятися комунікаціями, або шукати гроші на них, або шукати проєкти, які можуть підсилювати ці комунікації. Жінкам іноді здається, що вони роблять щось звичайне, а коли починаєш розпитувати, то виявляється, що вони, наприклад, розселили 1000 людей в Ужгороді за якісь три дні. Коли я читаю такі історії жінок, то розумію, що в нас класне суспільство.
Я вірю в суспільство, яким керують жінки. Я хочу, щоб жінок було більше всюди, щоб жінки ухвалювали рішення. Тому що це позитивно впливає на всіх нас. Цьому є підтвердження, дослідження — це не просто якась міфічна рівність. Наше суспільство стає більш людяним, рівним, прозорим, успішним тощо. Наші діти бачать класні моделі, не бачать більше історій про те, що в них матері-страждалиці тощо. Я вірю, що жінки потужні.
Оксана: Можеш розповісти, як так склалося, що у вас з’явився гуманітарний штаб? Куди ви рухалися і до якої точки ви, можливо, зараз прийшли?
Ксенія: Я займалася проблемами жінок, їхнім вивченням, комунікацією декілька років до початку повномасштабного вторгнення. Але працювала більше як дослідниця і журналістка. Коли 24 лютого почалося вторгнення, у мене був день на те, щоб побути в якійсь прострації. Я просто методично робила генеральне прибирання у квартирі. Все мила і думала, що мені робити далі? Я знала, що не буду зараз нікуди їхати і планувала, що я буду робити. Що я маю робити? Як я можу просто зараз бути корисною?
Так склалося, що в нас був достатньо великий офіс, який, звичайно, спустів, тому що половина людей поїхали, половина сиділа вдома тощо. Я написала просто в соціальних мережах, що залишаюся в Києві, раптом комусь потрібна якась допомога. Адже відбувалися різні речі: люди їхали, залишали літніх батьків, які, на жаль, не могли вийти в магазин щось собі купити, мені писали жінки, які після кесаревого розтину були вдома одні з дитиною.
І ми почали збирати ці запити. Нам почали навозити все, що було: 100 кілограмів сиру, морожені курки, турнікети. Мені написала моя знайома, в якої був магазин дитячих товарів — підгузків, сумішей тощо, — і сказала, що їде з Києва, тому хоче віддати мені це все, і запропонувала написати оголошення в інстаграмі. Я думала, що буде мало запитів, але це повідомлення почали шерити всі. І коли його зашерила вже Настя Каменських, у нас було п’ять тисяч заявок. І ми зрозуміли, що треба зосередитися саме на підгузках, точніше, на допомозі матерям.
Тоді ж вийшов перший rapid assessment від ООН, який показав, що, окрім безпеки і загрози сексуального насильства, жінки не мають доступу до критичних продуктів і речей, зокрема до дитячого харчування, що може призвести до смерті дитини. Якщо вона на штучному вигодовуванні, то ти не можеш їй просто дати картоплю чи ще щось. Їй треба специфічне харчування. І ми почали збирати підгузки, тоді було багато гуманітарних вантажів, і я просила де могла, нам це привозили. Але все одно критично не вистачало, залишалося ще декілька тисяч заявок.
Пам’ятаю, що сиджу дуже втомлена ввечері на дивані, в мене дзвонить телефон, я беру слухавку. А до цього за день я думала, що нам потрібна фура підгузків — де мені її взяти? І через два дні мені телефонує знайомий і каже: «Така справа, є фура, тобі потрібно?» І тоді ми почали вже створювати штаб.
Будувати його нам допомагав директор чотирьох заводів, щоб це було системою. Ми почали розробляти програмне забезпечення, щоб все це обслуговувати, і вийшли на достатньо системну і сталу роботу, яку продовжуємо. І зрозуміли, що ми можемо надавати допомогу і будемо її надавати стільки, скільки вона потрібна. Але потрібна фінансова незалежність, підтримка, підвищення життєвих шансів для жінок, інакше це ніколи просто не скінчиться.
Цього року відкрили новий напрям. Пам’ятаю, я собі загадала на Новий рік, щоб цей пілот затвердила соціологиня Олена Стрельник, яка фокусується на гендерних проблемах. Вона подивилася, сказала, що все супер. Допомогла нам запустити. Ми взяли людей у команду й попросили жінок, які заповнюють запит на коробку, відповісти на перелік запитань про те, хто вони, звідки, що з ними відбувається тощо. Ми очікували отримати принаймні тисячу відповідей, щоб це дослідження можна було вважати репрезентативним. За день ми отримали три тисячі відповідей. І ми закрили просто заявку, бо соціологи сказали, що ще тисячу вони не оброблять.
І ми побачили, що 96% наших респонденток — це внутрішньо переміщені особи. Достатньо велика кількість жінок переміщалися понад два рази. Вони всі мають проблеми з фінансами, 82% не отримували жодної допомоги від держави. Вони залежні від родичів, від чоловіків, перевантажені доглядовою роботою. У великої кількості жінок, критично великий відсоток, є діти з різними формами інвалідності. Це дуже складна і страшна історія, особливо під час війни — щодо ліків, інфраструктурного доступу тощо.
Нам це потрібно для того, щоб робити проєкти з громадськими організаціями, об’єднувати їх та об’єднуватися з ними на місцях, щоб безпосередньо надавати підтримку цим жінкам. Власне, на цей рік у нас такий план. І ми дуже скоро будемо презентувати результати цього дослідження.
Оксана: Ти сказала про об’єднання з громадськими організаціями. Можеш окреслити, що можна робити? Може, ти знаєш якісь місцеві кейси, проєкти, які вже спрацювали і прицільно допомогли?
Ксенія: Таких кейсів дуже багато, і про це також треба писати і говорити. У людей немає віри насамперед в те, що вони можуть щось зробити. На жаль, традиційний порядок, традиційні цінності дуже усталені в Україні. Можливо, ми живемо в певній бульбашці. Але коли виїжджаємо за 50 кілометрів від Києва, то у 25 років у людини вже може бути дві-три дитини. Натомість немає вищої освіти, професійного досвіду. І в неї немає мотивації, розуміння, що взагалі можна робити. Чи можна щось робити?
Я знаю дуже прикольні кейси, коли, наприклад, для жінок ВПО, які втратили дім та переїхали в складній ситуації, зробили швидкі курси з підприємництва. Навчили, як відкрити ФОП, взяти на роботу когось чи самій все зробити. І, наприклад, дали маленьке хазяйство перепілок. І вони починають їх розводити. Це працює.
Або інша громадська організація, щоб знизити напруження між громадою, що приймає, і ВПО, які приїхали, просто робить спільні городи, де люди разом все вирощують. Потім разом щонеділі варять борщ із цього всього.
Ідей може бути неймовірно багато. Від того, що можна запускати різні проєкти з надання жінкам дуже швидких навичок, щоб вони могли працювати майстринями манікюру, перукарками. Хтось може писати. Можливо, навчитися робити простий дизайн. Хтось може викладати свої роботи, які вони роблять, продавати десь на маркетплейсах. А люди не знають, як це зробити, взагалі не розуміють, що це таке. Ми маємо теж розуміти, що потрібна інформаційна грамотність, доступ до інформації.
Але все починається, звичайно, з голови — мотиваційна частина. До війни ми вивчали тему дітей — свідків домашнього насильства, і в нас була вже побудована така соціальна ініціатива, коли ми на місцях навчали, комунікували, об’єднували людей, аби вони всі «впряглися» в те, щоб цим займатися. І, власне, мені здається, так і працює. Просто треба брати і займатися.
Ми маємо розуміти, що жінка непропорційно навантажена вихованням дітей, доглядовою працею. Це взагалі людина, яка працює на 10 роботах у своїй родині, отримує за це нуль коштів, ще й має психологічний тиск і таке інше. У нас 96% — це ВПО-матері. Дитина нікуди не дівається. Людині потрібне місце для того, щоб видихнути, взагалі подумати, щоб мати можливість переварити інформацію. Адже це дуже важко, коли перебуваєш у стресі, а перші роки життя дитини дійсно дуже складні за всіма параметрами.
Тому мені в голову перше приходить варіант із нянями-волонтерками. Давайте в якомусь регіоні, в якійсь громаді візьмемо 10 жінок, які готові бути з дітьми. Давайте просто організуємо цей процес. І я на 100% впевнена, що жінки прийдуть, щоб посидіти декілька годин із дитиною, дізнавшись, що є інша жінка з малою дитиною, в неї немає грошей, вона нічого не просить, але хоче працювати.
Мені здається, що сестринство і підтримка жінками одна одної — це те, що має бути за дефолтом. Ми всі знаємо, що перебуваємо не в рівному становищі. І ми можемо цього добитися, тільки коли об’єднаємося. Як казала Мадлен Олбрайт, для кожної жінки, яка не підтримує іншу жінку, є окреме місце в пеклі. Нехай пекла не буде, але зробити можна дуже багато чого. І це не про гроші. Просто говорити, допомагати, поширити якусь інформацію, підтримати.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
